Двір шипів і троянд

Розділ 31

Бал нічим не відрізнявся від напівзабутих урочистостей мого дитинства. Гриміла музика, під неї танцювала місцева знать, обвішана коштовностями. І всі невтомно проголошували тости на мою честь. Я весь час трималася біля Нести, позаяк вона успішно відтрунювала надто цікавих залицяльників, ласих до мого спадку. Однак я намагалась усміхатися — не так до них, як заради Елейн. Та літала по залу, віталася з кожним гостем і гостею і встигла потанцювати з усіма синками із впливових родин.

А у мене в голові звучали слова Нести: «Ти заради порятунку свого Вищого Лорда вирушила б на край світу».

Серце підказувало: Темлін у біді. Йому загрожувала не тільки недуга, що прокинулася і знову поповзла землями Прифії. Навколо нього збиралися сили, які хотіли знищити його, смертоносні. Проте я перестала шукати відповіді, припинила чинити опір, боротися. Я раділа — егоїстично раділа, — що змогла відмовитися від тієї дикої, тваринної частини мене, яка вміла тільки виживати. Я дозволила йому відіслати себе додому. Я була щаслива забути про нагів і суріелей, залишивши позаду життя, сповнене непередбачуваних небезпек. Я не спробувала напружити розум і звести воєдино уривки відомостей про недугу та Амаранту, не спробувала врятувати Темліна. Я навіть не сказала, що люблю його. А Люсьєн… він теж знав про це. Я згадала його прощальні слова. Люсьєн розчарувався в мені.

Годинники пробили другу ночі, однак гості досі не роз’їжджалися. Батько щось шумно обговорював у товаристві заможних торговців та аристократів. Мене їм представили, але я відразу забула їхні імена. Розчервоніла Елейн весело щебетала, оточена новими друзями й подругами. Неста мовчки покинула залу ще опівночі. Я вирішила, що мені теж досить усього цього, й завершила святкувати своє повернення, ні з ким не попрощавшись.

Наступного дня всі ми прокинулися дуже пізно й зібралися за столом до сніданку лише на другу годину. Вигляд у нас був утомлений, голова, принаймні в мене, боліла. Я подякувала батькові та Елейн за свято на мою честь і прикинулася, що не зрозуміла батьківських запитань. Батька ж цікавило, чи сподобався мені бодай хтось із синів його друзів.

Настала справжня літня спека. Обмахуючись віялом, я сперлася підборіддям на кулак, дивуючись тому, що, попри спеку, спала міцно й виспалася. У будинку Темліна ніколи не було дуже жарко або надто холодно.

— Я ось що думаю. Може, мені купити землі родини Беддор, — сказав батько, звертаючись до Елейн, яка єдина слухала його за столом. — До мене дійшли чутки, що невдовзі їх виставлять на продаж, бо ніхто з родини не вижив у тій пожежі, спадкоємців немає. Гадаю, що це буде непогана інвестиція. Можливо, хтось із вас, дівчатка, колись побудує для себе будинок на цій землі. Коли настане час.

Елейн зацікавлено закивала головою, а я лише очима кліпала.

— А що трапилось із родиною Беддорів?

— О, це було жахливо, — сказала Елейн. — Їхній будинок згорів, уся родина загинула. Тіло Клер не зуміли знайти. Але ж… — вона втупилася поглядом у свою тарілку, — була глупа ніч, згоріла і родина, і слуги, всіх спопелила пожежа. Це сталося за день до того, як ти приїхала до нас.

— Клер Беддор, — повільно мовила я.

— Наша подруга, пам’ятаєш? — спитала Елейн.

Я кивнула головою й відчула погляд Нести.

Ні… ні, це неможливо. Це лише збіг обставин… Повинно бути так. Інакше…

Я ж назвала це ім’я Різенду.

Шлунок обпекло наче вогнем, мене мало не знудило.

— Фейро? — звернувся до мене батько.

Я накрила тремтливою рукою очі, глибоко дихаючи. Що насправді трапилось?

Не тільки з родиною Беддорів, а вдома, у Прифії?

— Фейро, — знову озвався до мене батько.

Неста зашипіла на нього:

— Помовчи.

Я боролася з відчуттям провини, відрази й жаху. Всі ці почуття водночас опанували мене. Я повинна дістати відповідь, повинна достеменно знати, чи було те, що трапилося, трагічним збігом, чи я ще можу врятувати Клер. І якщо таке сталося тут, у світі смертних, то в межах Двору Весни… Отже, Темлін недаремно боявся чудовиськ… Усе це, як і сама недуга, яка підірвала магічні сили Темліна та інших фейрі, якимось чином взаємопов’язане. Я повинна дізнатися, як саме.

А поки що я розуміла лише одне: фейрі могли безперешкодно проникати через Стіну, не залишаючи слідів.

Я опустила руки й подивилася на Несту.

— Слухай мене дуже уважно, — сказала я, ковтаючи клубок у горлі. — Усе, що я розповіла тобі, повинно залишатися в таємниці. Ти не шукатимеш мене. Не рятуватимеш. Ти більше нікому не назвеш мого імені.

— Про що ти таке говориш, Фейро? — Батько розгублено дивився на мене з іншого кінця довгого столу.

Елейн, соваючись на стільці, переводила погляд з мене на Несту, а потім на батька.

Однак Неста витримала мій погляд. Непохитна.

— Гадаю, у Прифії могло статися щось жахливе, — дуже тихо вела я далі.

Я ніколи не дізнаюсь, які знаки залишив Темлін для моєї родини, до якої магії вдався, щоб вони могли зрозуміти потрібної миті, що настав час тікати. Я не могла покладатися лише на магію Темліна. Тепер, коли взяли Клер, убивши її родину… І все через мене.

— Прифія! — скрикнули водночас батько та Елейн.

Неста звела руку, змушуючи їх замовкнути.

Я продовжила:

— Якщо ви не хочете тікати звідси, то потрібно найняти охорону. Найміть вартових, які стежили б за Стіною, за лісом. І за містечком також.

Я підвелася зі стільця.

— За перших ознак небезпеки, щойно почуєте, що в Стіні з’явилася пробоїна, і навіть коли щось видасться вам дивним чи підозрілим, сідайте на корабель і тікайте від цих місць якнайдалі. Пливіть на південь. У ті краї, якими фейрі ніколи не цікавилися.

Батько й Елейн розгублено закліпали. Здавалося, вони розганяли туман, що огорнув їх мізки, або ж тільки-но прокинулися після глибокого сну. Неста вийшла разом зі мною, і ми піднялися до себе.

— Беддор. На їх місці мали бути ми, — здогадалася вона. — Але ти назвалася вигаданим ім’ям. Ти збила зі сліду тих небезпечних фейрі, що загрожували твоєму верховному правителю.

Я кивнула. Судячи з виразу обличчя сестри, вона гарячково обмірковувала, як бути далі.

— То скоро відбудеться напад на наші землі?

— Я не знаю. Справді не знаю, що коїться. Мені лише сказали, що їхні землі вразила якась недуга, яка у одних фейрі послаблює магічні здібності, а інші під її впливом стають некерованими. Для багатьох ця хвороба стала згубною. Вона поширилася всією Прифією, не визнаючи ніяких меж. Потім раптом на довгі роки завмерла. І ось знову прокинулася. Темлін говорив, що світу людей вона поки що не загрожує. Але якщо Двір Весни впаде, хвороба впритул підійде до Стіни й може виплеснутися сюди. Темлін… Темлін був останнім оплотом. Він умів стримувати наміри інших Дворів, підступних і небезпечних. А зараз, найімовірніше, він сам потрапив у біду.

Увійшовши до кімнати, я скинула святкову сукню. Серед одягу знайшла туніку з дебелої тканини, теплі штани й високі чоботи. Переодягнувшись, я стала заплітати волосся в косу.

— Фейро, тобі нема чого сюди повертатися, — раптом сказала Неста. — Не озирайся назад.

Я закінчила взуватися й запхнула за халяви мисливські ножі, які придбала вже тут.

— Колись батько сказав тобі, щоб ти не поверталася. Тепер я кажу тобі те саме, — вела далі Неста. — Ми самі про себе подбаємо.

Раніше я образилася б на неї за такі слова, а зараз сприйняла їх як подарунок. Неста мала рацію. Ще два мисливські ножі я повісила на поясі. Свій сагайдак заповнила стрілами, але звичайними, ясеневих дістати не змогла. Залишалося взяти лук.

— І ось іще що, — сказала я. — Фейрі вміють брехати не гірше за людей. Їх вроджена правдивість — казки для дурних смертних. І залізо на них зовсім не діє. А от ясен їм не подобається. Візьми мої гроші й купи саджанці ясена, щоб стало їх на цілий гай. А Елейн доглядатиме за ними.

Неста кивнула й закасала рукав, щоб показати мені залізний браслет.

— А з чого ти взяла, що зможеш йому допомогти? — спитала вона. — Він — Вищий Фе. Ти — проста смертна.

Її слова не були для мене образливі. Це тільки запитання, що з’явилося в її голові. Холодний завбачливий розум.

— Я цим не переймаюся, — відповіла я, відчиняючи двері. — Знаю лише, що повинна спробувати.

Неста не ворухнулася. Як і я, вона терпіти не могла прощань.

Я не знала, що чекає на мене і яка небезпека чатує на неї.

— Несто, світ не обмежується жалюгідним шматочком суходолу, що дістався людям. Є значно привабливіші місця. Шукай їх. Якщо мені пощастить, якщо все скінчиться краще, ніж я думаю, і життя стане безпечнішим, я неодмінно тебе знайду.

Це все, що я могла сказати на прощання.

— За мене не турбуйся, — спокійно, як завжди, мовила Неста. — До фейрі я не маю ні симпатії, ні інтересу.

На мій здивований погляд Неста відповіла порухом плеча і словами:

— Спробуй надіслати якесь повідомлення, коли все налагодиться. Якщо налагодиться… Батько та Елейн можуть жити удвох у цьому маєтку. Гадаю, що я могла б вирушити в інші світи, побачити, на що здатна жінка з великими грошима та добрим іменем.

«У тебе безмежні можливості», — подумала я. Несті лише потрібно знайти такий куточок, де вона почувалася б як удома. Якщо мені пощастить, коли-небудь ми побачимося.

Елейн теж не марнувала часу. Коли я спустилася вниз, на мене чекав осідланий кінь і чимала торбина з їжею та всім необхідним, що може знадобитися в дорозі. Батька поруч із нею не було. Елейн міцно обняла мене.

— Тепер я згадала… згадала, що сталося насправді.

Я теж її обняла.

— Не втрачай пильності. Ви всі не втрачайте її.

Елейн кивнула. На очах у неї блищали сльози.

— А мені так хотілося поплисти з тобою на далекий континент, — зізналася вона.

Я дивилася на середню сестру, запам’ятовуючи її миле обличчя. Потім сама витерла їй сльози.

— Можливо, ще побуваємо там, — сказала я.

І мені хотілося виконати коли-небудь свою обіцянку.

Елейн схлипувала, але мені не було коли її втішати. Я заскочила в сідло й рушила до воріт. Як і минулого разу, не попрощалася з батьком.

Я їхала весь день і зупинилася, лише коли геть стемніло. Я знала: треба рухатися на північ, нікуди не звертаючи, поки не досягну Стіни. Я повинна повернутися до Двору Весни, на власні очі побачити те, що там коїться, і розповісти Темліну про все, що в мене на серці, поки не стало надто пізно.

Наступний день я теж провела в дорозі. Спала я, на диво, міцно і прокинулася, тільки-но засіріло.

Навколо мене розкинувся літній ліс, повний соковитої зелені і співу птахів.

Тиша накотилася раптово. Змовкли всі звуки, немов я опинилася в глухій печері. Я пустила коня кроком і тепер їхала, уважно вдивляючись у кожне дерево й кущ, і чекала, чи не затремтить де повітря. Усе було тихо і на диво спокійно, аж раптом…

Мій кінь встав дибки й потряс головою. Я ледве втрималася в сідлі. Кінь відмовлявся йти далі, хоча попереду не було ніякої видимої перешкоди. Я спішилася, пройшла кілька кроків. Мені стало важко дихати. Викинувши вперед руку, я натрапила на непереборну перешкоду. Ось вона — прозора, невидима Стіна, через яку мені не перебратися.

Однак фейрі ж якось проходили туди й назад. Крізь діри, як стверджували чутки. Тому я повела коня уздовж невидимої Стіни, раз по раз перевіряючи її рукою, щоб не відійти кудись убік.

Пошуки забрали ще два дні — і ніч між ними була жахливіша за все, що я пережила при Дворі Весни. Два дні, допоки я не знайшла два вкриті мохом великих камені, на певній відстані один від одного, із вирізьбленими на них завитками. Прохід.

Цього разу, коли я сіла на коня й направила його між каменів, той не опирався.

Магія вдарила в ніс, і мій кінь знову ставав дибки, але ми пройшли.

Я впізнавала ці дерева.

Їхала мовчки, тримаючи стрілу на тятиві, бо істоти, що мешкали в цих лісах, були страшніші за все те, що я залишила позаду.

Темлін, можливо, сильно розгнівається. Він, напевно, звелить мені розвернутися й паняти додому. Але я не поїду. Скажу, що люблю його і приїхала допомагати всім, чим зможу. Я повернулася, щоб боротися пліч-о-пліч. Можливо, мені доведеться його зв’язати, щоб вислухав.

Я так занурилась у свої думки, що не відразу звернула увагу на незвичну тишу. Кудись поділися всі птахи. Під’їхавши до маєтку, я побачила ще один тривожний знак: кущі живоплоту втратили бездоганність обрисів — їх давно не підстригали.

Я нарешті досягла воріт, і в мене закалатало серце. Ворота були відчинені. І не просто відчинені — вивернуті, немов чиїсь велетенські руки зім’яли їх стулки.

Під кінськими копитами гучно хрумтіло ріння. Мені стало млосно, коли я побачила розчахнуті вхідні двері. Одна стулка, зірвана з верхньої петлі, висіла під кутом.

Я спішилася. Як і досі, тримала лук напоготові. Проте в цьому потреби не було. Величезний будинок зовсім спорожнів і тепер більше нагадував склеп, ніж житло.

— Теме? — покликала я й піднялася на ґанок.

Я вбігла всередину і ледь не впала, послизнувшись на уламках порцелянової вази.

Здавалося, що коридором пройшла ціла армія. Шпалери клаптями звисали зі стін, мармурові поручні розкололися, замість люстр на підлозі купчився битий кришталь.

— Темліне! — знову погукала я.

І знову не почула відповіді.

Мені стало по-справжньому страшно. У вікнах не залишилося жодного вцілілого скла.

— Люсьєне?

У відповідь тиша. Лиховісна тиша.

— Темліне, де ти? — пошепки спитала я.

Мій голос відлунням блукав коридорами, ніби глузуючи з мене.

У мене підігнулися коліна.

Його не було.