Двір шипів і троянд

Розділ 37

Ніхто… ніхто, навіть Люсьєн не приходив полікувати мені руку. А минуло вже кілька днів після моєї перемоги. Усіма я була покинута, всі забули про мене. Кожен дотик до уламку кістки, що застрягла в руці, озивалася пекучим болем, від якого я ладна була дертися на стіну. Проте я мала змиритися з тим, що рана мене знесилює, і спробувати про неї не думати. А як про неї не думати, якщо найменший рух — і від болю іскри сиплються з очей?

Мене пойняла паніка, бо кровотеча не припинялася і я вже втратила багато крові. Я добре знала, що це означає, тож увесь час поглядала на рану, сподіваючись, що кровотеча нарешті припиниться. Найдужче я боялася помітити перші ознаки запалення.

Я геть не могла їсти той гидкий харч, який іноді приносили мені. Сам лише погляд на їжу викликав у мене нудоту. З кутка, де мене вивертало, тепер тхнуло блювотиною. Я знала про цілющі властивості глини. Та глина, якою я була замарана і яка взялася на мені кіркою, геть не здавалася цілющою. Не допомагав і холод у камері, від якого мене лихоманило.

Я сиділа біля дальньої стінки камери, відчуваючи прохолоду каміння під гарячою спиною. Прокинулася від страшного сну і зрозуміла, що вогнем палаю. Тим вогнем, від якого все навкруги було мов у тумані. Поранена рука звисала, мов ганчірка. Я бездумно втупилась у двері камери. Мені здавалося, що вони хитаються. Я застудилася, казала я собі, це не лихоманка від інфекції. Я приклала руку до грудей, і мені на коліна посипалися сухі крихти багнюки. Кожний мій подих був схожий на ковток битого скла.

Це не лихоманка. Це не лихоманка.

Повіки ставали дедалі важчими, в очах пекло. Я не могла спати. Треба було переконатися, що рана не інфікована, треба…

І ось двері насправді стали відчинятися… Ні, ні… то не двері, то темрява навколо них пішла хвилями. Мені стало страшно, коли з тієї темряви, ніби витікаючи з усіх щілин, зіткалася чоловіча постать, схожа на дивну тінь. Мабуть, це примара.

Але це була не примара, це набрав плоті Різенд, і тепер у слабкому світлі блищали його фіалкові очі. Він ліниво посміхнувся до мене, однак і далі стояв біля дверей.

— Який жахливий вигляд у Темлінової чемпіонки!

— Іди до дідька! — гарикнула я, але з мене вихопилося лише якесь шипіння.

Голова водночас була і важка, і легка. Якщо я спробую підвестися, то на ногах, відчувала, не встою — впаду.

Він наблизився до мене з котячою грацією і присів поруч навпочіпки. Принюхався, скривився в бік того кутка, де мене неодноразово знудило. Я спробувала сісти, прибравши іншої пози, щоб було зручніше копнути його ногою. Але ноги були надто важкі.

Різенд нахилив голову. Від його блідої шкіри, здавалось, лилося холодне біле світло. Я спробувала зморгнути, щоб ця примара зникла, але не змогла навіть відсмикнути голову, коли його холодні пальці торкнулися моєї брови.

— Що сказав би на це Темлін, — промуркотів він, — якби дізнався, що його кохану утримують у смердючій камері і її лихоманить? Але цього він не побачить, бо за кожним його рухом стежать.

Я сподівалася, що він у темряві не запримітить моєї пораненої руки — менше за все мені хотілося демонструвати йому свою слабкість.

— Забирайся геть! — вигукнула я, і очі в мене запалали від сліз, а вся я — від ненависті.

Я не могла навіть ковтати. Горло не слухалось.

Він здивовано скинув бровами.

— Я прийшов, щоб запропонувати тобі допомогу, а в тебе стає сміливості проганяти мене звідси?

— Забирайся, — повторила я.

Очі в мене так боліли, що не було сил тримати їх розплющеними.

— Я заробив на тобі цілу купу грошей, тож вирішив віддячити.

Я сперлася головою на стіну. Усе пливло переді мною, а мої думки вирішили повальсувати… Я ледве трималася, щоб не виблювати при ньому.

— Мені треба поглянути на твою руку, — тихо сказав він.

Та я досі ховала її, хоч мені вже було несила нею володати.

— Дай-но подивитися на неї, — цього разу він прогарчав.

І, не дочекавшись моєї відповіді, схопив мене за лікоть і звів руку до слабкого світла камери.

Я до крові прикусила губу, щоб не закричати від болю, бо всередині від його рухів спалахнув пекельний вогонь. Усі мої відчуття зосередилися на тому клятому уламку кістки, який стирчав із руки. Вони не повинні знати… не повинні знати, наскільки все погано, бо інакше вони це використають проти мене.

Різенд оглянув рану, а потім на його чуттєвих губах з’явилася посмішка.

— О, ця рана просто жахлива.

Я вилаялася, а він тільки засміявся.

— Любонько, такі слова неможливо чути від леді.

— Забирайся звідси, — просичала я.

Голос у мене був так само жахливий, як і рана.

— Тобто ти не хочеш, щоб я вилікував руку? — Його пальці міцніше обхопили мій лікоть.

— За яку ціну? — відсахнулась я від нього, однак голову продовжувала притискати до кам’яної стіни, бо сил тримати її не було.

— Он воно що. Ціна. Життя серед фейрі навчило тебе деяких наших звичаїв.

Я намагалася сконцентруватись на відчутті здорової руки, яка лежала на коліні, сконцентруватися на засохлому брудові під нігтями.

— Тоді укладемо угоду, — звичайним голосом сказав він і обережно й ніжно поклав мою руку на підлогу.

Коли рука торкнулася соломи, я заплющила очі, щоб побороти біль.

— Я вилікую твою руку в обмін на тебе. Два тижні щомісяця, два тижні на мій власний вибір ти житимеш зі мною при Дворі Ночі. Щойно ти виконаєш ці мерзенні три завдання.

Від подиву в мене навіть очі розплющилися.

— Ні! — Я ж бо вже встигла укласти одну божевільну угоду.

— Ні? — Він поклав руки на коліна й нахилився ближче до мене. — Справді ні? Ти не жартуєш?

Усе перед очима знову закружляло в несамовитому вихорі.

— Забирайся, — прошепотіла я.

— Ти відмовляєшся від моєї пропозиції… На чию ж допомогу ти розраховуєш?

Я нічого не відповіла. Тож він продовжив:

— Певно, ти сподіваєшся на допомогу свого друга Люсьєна. Чи не так? Адже він уже вилікував тебе нещодавно. О, не вдавай святу невинність. Аттор та його приятелі зламали тобі ніс. Не думаю, що кістки в людей зростаються так швидко.

Очі в нього заблищали в темряві. Він звівся на ноги, пройшовся камерою.

— Ось як я бачу твою ситуацію, Фейро. У тебе є вибір. Ти повинна прийняти мою допомогу.

У відповідь я плюнула йому під ноги. Проте він продовжував ходити назад-уперед і лише осудливо поглянув на мене.

— Ну, тоді ти просто дурненька. Якщо ти відмовишся від моєї допомоги і сподіватимешся, що тебе врятує Темлін, ти просто загинеш, бо поки що доля йому не всміхається.

Він зупинився й уважним і важким поглядом подивився на мене.

І хоча увесь світ тієї миті кружляв навколо мене з неймовірною швидкістю, щось первинне, прадавнє всередині мене завмерло й похололо під тим його поглядом.

— Припустімо, я зараз піду з твоєї камери. Можливо, Люсьєн прийде тобі на допомогу за п’ять хвилин після того, як я звідси піду. Може, він прийде за п’ять днів. А може, взагалі не прийде. Йому боком вилізло те, що він урятував тебе своєю підказкою від хробака. Йому краще зараз взагалі не потрапляти на очі Амаранті. Він їй не до вподоби. Темлін навіть порушив своє мовчання і заговорив — став благати Амаранту не карати його… Такий благородний воїн твій Вищий Лорд. Вона у відповідь на те змусила Темліна самому покарати Люсьєна. Двадцять ударів батогом.

Мене затрусило й заканудило. Я уявила, як боляче було Темліну власноруч карати батогами свого друга й соратника.

Різенд повів плечем. Прекрасним граційним рухом.

— Питання, яке ти зараз болісно намагаєшся розв’язати, насправді розв’язується дуже просто. Усе залежить від того, наскільки ти готова й надалі чекати допомоги від Люсьєна й наскільки тобі хочеться ризикувати своєю дорогоцінною лівою рукою. Тебе лихоманить, і ти добре розумієш, що це може свідчити про зараження. Може, його поки що й немає, але це невдовзі може статися. Я хотів би, щоб мої побоювання не справдилися. Хочу сподіватися, що в глині, якою ти рясно себе обмазала, не містилося смертоносних бацил. Може й таке статися: Амаранта згадає про те, у якому стані ти перебуваєш, і пришле до тебе лікаря. Але на той час ти або вже будеш мертва, або розвинеться гангрена і в кращому разі тобі по лікоть одріжуть руку.

Шлунок зав’язало у болючий вузол.

— Мені навіть не треба заглядати у твої думки, щоб це знати. Досить поглянути на тебе і твою руку. Знаю, що ти й сама вже здогадуєшся, що з тобою може статися. — Він знову присів біля мене. — Ти помираєш.

Очі боліли, їх затоплювало сльозами. Я знову прикусила губу.

— Чи ти здатна ризикнути, чекаючи, щоб хтось інший прийшов тобі на допомогу?

Я подивилася на нього сповненим ненависті поглядом. Він єдиний був винний у всьому, що сталося. Він розказав Амаранті про Клер. Він змусив Темліна благати на колінах про пощаду.

— То як?

Я вишкірилася на нього.

— Іди до дідька.

Різенд блискавично схопив пальцями уламок кістки в моїй руці і злегка повернув його. Я відчайдушно закричала. Світ мінився в мене перед очима на всі кольори, ставав то геть чорним, то сліпучо-білим, то пронизливо-червоним. Я намагалася вирватися, але Різенд міцно тримав мене. Він повернув уламок ще раз і лише тоді випустив мою бідолашну руку.

Хапаючи повітря, зі схлипами від болю, який хвилями накривав мене, я, глянувши на нього, побачила його хижий осміх. І, не тямлячи себе від гніву, плюнула йому в обличчя.

А він лише засміявся, знову звівся на ноги й витер щоку чорним рукавом своєї туніки.

— Востаннє, чуєш? Востаннє я пропоную тобі свою допомогу, — сказав він і зупинився біля дверей камери. — Коли я вийду звідси, моя пропозиція більше не буде дійсною.

Я знову плюнула, а він лиш похитав головою.

— Гадаю, ти плюватимеш і в обличчя самої Смерті, коли вона прийде по тебе.

Він почав розчинятись у темряві, контури його постаті обіймала ніч.

Можливо, він блефує, щоб я пристала на його пропозицію. Однак він напевно знає, що я і справді помираю.

Від зробленого вибору залежало моє життя. І не лише моє. Що, коли Люсьєн не зможе прийти… або прийде занадто пізно?

Я справді помирала. Різенд лише підтвердив те, що я й сама відчувала, але в чому відчайдушно не хотіла зізнаватися. Люсьєн і в минулому невірно оцінював мої можливості. Він ніколи по-справжньому не розумів різниці між можливостями людини і фейрі. Він відправив мене полювати на суріеля із луком, стрілами й кількома ножами. І коли я покликала на допомогу, він барився, думаючи, напевно, що я й сама впораюся. Можливо, зараз йому взагалі не до мене. Вони всі бояться Амаранти. Або він не розуміє, яка небезпечна моя рана. Люсьєн може запізнитися з допомогою на день, на годину і навіть на хвилину.

Місячно-біла шкіра Різенда стала зливатися з темрявою.

— Стривай.

Темрява, яка поглинала його, завмерла. Заради Темліна… заради Темліна я повинна продати свою душу. Я віддам геть усе, що в мене є, щоб звільнити його.

— Стривай, — повторила я.

І ось темрява повільно зникла, і переді мною знову постав Різенд з плоті та крові. Він хижо посміхався.

— Я тебе слухаю.

Я намагалася звести голову якомога вище.

— Лише два тижні? — спитала я.

— Лише два тижні, — промуркотів він і став на коліна переді мною. — Два малесеньких коротесеньких тижні щомісяця. Це все, про що я прошу.

— Чому? І які будуть… будуть умови? — намагаючись побороти тремтіння, спитала я.

— Он воно що, — посміхнувся він, поправляючи край обсидіанової туніки. — Якщо я розповім тобі всі деталі, буде вже не так весело, еге ж?

Я подивилася на свою скалічену руку. Люсьєн може й не прийти: можливо, він вирішить, що я не варта того, щоб він знову ризикував своїм життям, тільки не зараз, коли його вже й так покарали через мене. А якщо лікарі Амаранти відітнуть мені руку…

Неста зробила б те саме заради мене, заради Елейн. А Темлін стільки встиг усього зробити заради мене, заради моєї родини, навіть якщо він збрехав щодо Угоди, про її умови, однак усе одно врятував мене того страшного дня від нагів, і врятував іще раз, коли відіслав додому зі свого прекрасного маєтку.

Я не була здатна осягнути думкою, на що я взагалі погоджуюсь, що я повинна йому віддати… Я досі могла відмовитися.

Я зустрілася поглядом із Різендом:

— П’ять днів.

— Ти збираєшся зі мною торгуватися? — Різенд тихо засміявся. — Десять днів.

Я ледь витримувала його важкий погляд.

— Тиждень.

Різенд довго нічого не відповідав, блукаючи поглядом по моєму тілу й обличчю, а тоді промуркотів:

— Гаразд, тиждень.

— Тоді домовились, — погодилася я.

Металевий смак заполонив мої рот і ніс, коли магія спалахнула між нами.

Його посмішка стала трохи хижою. Підготуватися я не встигла. Різенд схопив мене за руку, і її обпекло пронизливим болем. Я закричала від страху. Мені здавалося, що я зараз розколюся на друзки й перестану існувати. Зацебеніла кров, а потім…

Коли я розплющила очі, Різенд, як і раніше, усміхався. Я не знала, чи надовго втратила свідомість. Мене не лихоманило. У голові прояснилося. Я сіла й болю вже не відчула. Глина, що досі вкривала моє тіло і одяг, теж зникла. Мене мов вимили в гарячій воді.

Я звела перед собою зцілену руку.

— Що ти зі мною зробив?

Різенд стояв, пригладжуючи своє шовковисте темне волосся.

— Є такий звичай у моєму Дворі: коли хтось про щось домовляється, то угоду між ними записують не на пергаменті, а безпосередньо на тілі. Так надійніше.

Я навіть забула, що моя ліва рука більше не боліла й вільно рухалася. Я з подивом дивилася на лінії й завитки чорних візерунків, які вкрили нижню частину руки, включно зі всіма п’ятьма пальцями. Посередині долоні з’явилося велике чорне око, достоту як у кота. Щілинки його зіниці дивилися на мене.

— Прибери оце! — наказала я.

— Зайвий раз пересвідчуюся, що людям невідоме почуття вдячності, — засміявся Різенд.

Здалеку татуювання схоже було на довгу — до ліктя — мереживну рукавичку. Але досить було піднести руку до очей, як виникали вигадливі зображення квітів, листя і якихось фігур, а все вкупі утворювало загальну картину. Це вже не змити й не зішкребти. «Подарунок» Різенда залишиться зі мною назавжди.

— Ти не попередив, що таке на мені з’явиться.

— Ти й не питала. Тож як мене можна звинувачувати?

Він рушив до дверей, проте зупинився. А тим часом тиха найтемніша й найпрекрасніша ніч завихорилася навколо його плечей.

— Якщо тільки це не просто людська невдячність і неприязнь до мене, тоді, певно, ти дуже боїшся реакції на це Вищого Лорда.

Темлін.

Я вже бачу, як його обличчя бліднішає, губи стають тонкими й білими, а з рук виповзають кігті. Я майже чула його гарчання: про що я взагалі думала, коли погоджувалася?

— Хоча, гадаю, я все ж таки діждуся слушної нагоди, щоб усе йому розповісти, — мовив Різенд.

Блиск у його очах сказав мені більше, ніж слова. Метою Різенда був не мій порятунок, а можливість якомога сильніше дошкулити Темліну. І, як остання дурепа, я потрапила в його пастку, як той хробак у мою.

— Відпочивай, Фейро, — люб’язно мовив Різенд.

Він обернувся на тінь, а тоді розчинився в повітрі, протискаючись між дверима та стіною.