Двір шипів і троянд

Розділ 40

Настав день для виконання мого другого завдання.

Аттор шкірився на мене своїми страшними іклами, коли мене поставили перед Амарантою. Іще одна печера, менша за тронну залу, однак доволі простора. Напевно, колись тут теж влаштовували свята. Жодного оздоблення, лише визолочені стіни, і жодних меблів. Амаранта сиділа не на троні, а на різьбленому стільці. Темлін стояв поруч. Я намагалася не дивитися на Аттора, який стовбичив з іншого боку. Його довгий тонкий хвіст ритмічно бив по підлозі. Все це було навмисно, щоб вибити мене з рівноваги.

І це працювало. Я знайшла інший спосіб заспокоїтися: перестала дивитися на Темліна, що допомагало. Я стиснула руки в кулаки, коли Амаранта посміхнулася:

— Ну що ж, Фейро, настав час виконати твоє друге завдання.

Тон у неї був зверхній — надто впевнений. Відчувалося, вона не сумнівалася, що смерть уже підкралася до мене. Вперше за цей день мені стало моторошно. Може, я даремно не погодилася на смерть у пащі хробака? Чуття підказувало: друге завдання буде важче за перше.

Амаранта сперлася підборіддям на руку. Око Джуріана розвернулося і в тьмяному світлі печери втупилося в мене розширеною зіницею.

— Ти ще не розгадала моєї загадки?

Я не мала наміру відповідати на це запитання.

— Шкода, — мовила вона з невдоволеною гримасою, — однак сьогодні я хочу бути щедрою.

Аттор захихотів, а декілька фейрі позаду мене зашипіли й засміялися, і від їхнього шипіння й сміху в мене по спині наче змії проповзли.

— Як щодо невеличкої практики? — спитала Амаранта.

Я ледве втримала на обличчі вираз байдужості. Якщо Темлін грає у байдужість, щоб урятувати нам обом життя, тоді і я вдамся до цього.

Я все ж таки наважилася подивитись на свого Вищого Лорда і зустріла його важкий погляд. О, якби ж то я могла обійняти його, відчути його шкіру бодай на якусь мить, відчути запах, почути, як він промовляє моє ім’я…

Тихе шипіння відлунням прокотилося кімнатою, і я перевела погляд.

Амаранта похмуро дивилася на Темліна. Я навіть не усвідомила, що, поки ми дивилися одне на одного, у печері запала тиша. На очах у мене бриніли сльози, але я зуміла їх стримати. Амаранта і її свита хочуть бачити мене зломленою. Але вони не дістануть такого задоволення.

Несподівано Амаранта щось тихо прошипіла й похмуро глянула на Темліна.

— Починаймо! — наказала Амаранта.

Підлога піді мною здригнулася. Не встигла я оговтатися, яка вона стала опускатися, занурюючи мене у велику прямокутну яму. Хтось із фейрі хихотів. Я знову зловила погляд Темліна й не відпускала його доти, доки його обличчя не зникло за краєм підлоги.

Я опинилася серед чотирьох стін. Дві були вирубані в камені й відполіровані до дзеркального блиску. Я мимохіть завважила, що піднятися ними в разі чого просто неможливо. Третя стіна була навіть не стіною, а залізними ґратами, і вона розділяла приміщення надвоє. В іншій його частині… У мене перехопило подих.

— Люсьєне… — прошепотіла я.

Він був прикутий до підлоги посеред другої половини. Його живе око так широко розплющилося, що видно було склеру. Металеве око несамовито крутилося. Страшний шрам став помітнішим на блідій шкірі. Він знову став іграшкою Амаранти для жахливих тортур.

Дверцят у ґратах не було. Я не мала жодної можливості дістатися його, хіба що перелізти через ґрати на його бік. Там були доволі широкі отвори, і я, певно, змогла б влізти нагору й зістрибнути з його боку. Утім, я не наважилась.

Фейрі почали шепотітися між собою, і знову я почула, як золоті монети дзвенять у них в руках. Цікаво, чи Різенд знову поставить на мене? У натовпі промайнули вогняно-руді плями — чотири рудоволосі голови, від яких у мене заціпило спину. Брати Люсьєна з’явилися подивитися на його муки, розраховуючи, що разом зі мною загине й він. Але де ж його мати? Де батько? Верховний правитель Двору Осені напевно ж повинен бути присутнім на моєму випробуванні. Я вдивлялася в натовп, але не побачила його батьків. Зате Амаранта й Темлін стояли біля самого краю ями. Нахиливши голову, вона кивнула мені й елегантним рухом вказала на стіну під своїми ногами.

— Саме тут, Фейро, золотце, твоє завдання. Воно навряд чи здасться тобі складним. Тільки й того, що треба відповісти на запитання, правильно вибравши важіль, і тоді перемога за тобою. Неправильний вибір прирече тебе на загибель. Позаяк важелів лише три, гадаю, я дала тобі величезну перевагу.

Амаранта клацнула пальцями, і щось металеве заскреготіло у відповідь.

— Звісно ж, — додала вона, — якщо ти встигнеш вчасно розгадати загадку.

Зі стелі повільно спускалися велетенські ґрати, вкриті гострими металевими шипами, ті, на які я спочатку не звернула особливої уваги, сприйнявши їх за старовинні канделябри.

Я повернулася до Люсьєна. Тепер зрозуміло, чому це приміщення розділили навпіл. Гинучи сам, кожен із нас бачитиме, як гине інший. Я бачитиму, як Люсьєн стікатиме кров’ю в той час, коли мене чавитимуть. Шипи, на яких трималися свічки й смолоскипи, були червоні — навіть звідси мені було видно, як від жару миготить повітря.

Такі махини вмить розплющать наші тіла. Можливо, колись ці дивні предмети справді правили за канделябри і в них вставляли свічки або смолоскипи, але Амаранта перетворила їх на знаряддя тортур. Без якихось там факелів, тільки силою своєї магії вона дочервона розжарила всі прути. Навіть здалеку я відчувала жар, що йде від них.

Я важко задихала. Люсьєн сіпнувся, дзвякнувши ланцюгами, але вони тримали міцно. Смерть, що нависла над нами, не буде швидкою й безболісною. Але жах перед жаровнями відсунувся, коли я повернулася до стіни, зазначеної Амарантою.

На рівній поверхні був вирізаний широкий напис. Нижче з пазів висовувалися руків’я трьох кам’яних важелів, позначених номерами I, II і III.

Мене охопила паніка. Я впізнавала лише прості слова — геть не потрібні «це», «але» та «пішло». Решта здавалася мені плямами літер, яких я не знала, літер, які я навіть вимовити не була здатна і задля розуміння яких мала б піти ціла вічність.

Можливо, в тиші бібліотеки Темліна я б і згадала їх значення й навіть склала б у слова, але тут усе вирішували лічені хвилини.

Я дихала уривчасто. Жаровні повзли вниз. Тепер вони висіли на рівні голови Амаранти. Ще трохи — і я вже не зможу вибратися з ями. Мене придавить розпеченим куполом. Я не встигала витирати піт з чола. У мене змокла спина. Хто сказав Амаранті, що я майже не вмію читати?

— Щось не так? — Брови Амаранти в подиві злетіли догори.

Я знову подивилася на написи, намагаючись угамувати шалене биття серця.

Адже вона жодним словом не обмовилася про читання. Напевно, якби знала, яка я безграмотна, вона відверто глузувала б. Доля… дуже жорстокий кровожерливий поворот долі.

Знову брязнули і напнулися ланцюги. Побачивши напис на стіні, Люсьєн вилаявся. Я повернулася до нього, але зрозуміла: він лежав надто далеко від стіни і навіть своїм пильним металевим оком не міг прочитати написане. Якби він це якимось чином зробив і я почула б запитання, у мене з’явився б шанс… Утім, я ніколи не вирізнялася з-поміж інших умінням розгадувати загадки.

Друга жаровня зависла. Напевно, вона правила для залякування Люсьєна. Та, що висіла наді мною, опускалася.

Мене наштрикнуть на розпечені ґрати, спочатку підсмажать, а потім розчавлять, як виноградину.

Ґрати пройшли на рівні країв ями, затуляючи вихід, — ані куточка, де можна було б сховатися. Якщо я не відповім на запитання, доки ґрати не дістануться важелів…

Горло перехопило, а я все намагалася читати, читати, читати… Однак жодного слова не впізнавала. Повітря загуснуло від металевого запаху… Не магії, а розпеченої безжальної криці, яка сантиметр за сантиметром наближалася до мене.

— Відповідай! — відчайдушно вигукнув Люсьєн, і його голос зірвався.

Мені жалило очі. Слова залишалися скопищем літер, вони знущалися з мене своїми вигинами та формами.

Метал застогнав, дряпаючи гладке каміння стіни, а шепіт фейрі ставав дедалі голоснішим. Крізь отвори у ґратах я побачила, як старші брати Люсьєна хихочуть. Спекотно… нестерпно спекотно.

Це буде боляче — прути були товсті, без загострених кінців. Мої муки скінчаться не відразу. Це буде повільно. І знадобиться якийсь час, щоб прохромити моє тіло. Піт смужками стікав шиєю на спину, а я все дивилась на літери, на I, II та III, які мали перетворитися на мій порятунок. Два варіанти з трьох — уб’ють мене, а один — зупинить ґрати.

Я знайшла цифри в написі на стіні… Тож, певно, це загадка-крутиголовка зі слів, гірша за будь-якого хробака та його смертельний лабіринт.

— Фейро! — вигукнув Люсьєн, задихаючись і не відводячи погляду від розпечених шипів.

Наді мною схилилися повні зловтіхи обличчя Вищих та нижчих Фе.

Три… коми… кони…коники…

Ґрати не зупинялися, а відстань між моєю головою та шипами вже була менша за мій зріст. Я могла заприсягтися, що розпечений метал випивав усе повітря із ями.

…по… ла… лану… стри… стриб… али… стрибали…

Мені хотілося заплющити очі, закричати, благаючи про помилування. Я повинна була попрощатись із Темліном. Просто цієї миті. Негайно. Моє життя закінчувалося просто тут — це були мої останні хвилини, останні подихи, останні удари мого серця.

— Обери будь-який! — крикнув Люсьєн, а хтось у натовпі зареготав найголосніше — безсумнівно, його брати.

Я простягнула руку до важелів і подивилася на три цифри під пальцями з татуюваннями… Пальці дрижали.

I, II, III.

Звичайні цифри. Вони нічого не означали, лише були межею між життям і смертю. Шансом на порятунок, але…

Два. Два було щасливим числом, бо два — це ніби як Темлін і я, лише двоє людей. Один — я впевнена, було числом поганим, бо один — це як Амаранта або Аттор — поодинокі дуже лихі створіння. Один було гидким числом, а три — це забагато… Три нагадувало мені трьох сестер, які змушені жити в маленькій хатині, де кожна ненавидить двох інших. Ненависть їх поглинає, і вони, отруєні нею, починають задихатися.

Два. Хай буде два. Я була ладна фанатично повірити в Котел, у Долю, у будь-що, здатне мені допомогти. Я вірила у два. Два.

Я потягнулася до другого важеля, але пекельний біль опік мені руку, перш ніж я торкнулася каменю. Я зашипіла й відсмикнула пальці. Подивилася на свою долоню з татуйованим оком. Воно примружилося. Певно, від спеки в мене почалися галюцинації.

Ґрати вже почали закривати собою написи, менше від двох метрів залишалося між моєю головою та ними. Я не могла дихати, я не була здатна думати. Було так спекотно, і метал шипів уже майже в мене над вухом.

Я знову потягнулася до середнього важеля, і знову біль паралізував мої пальці.

Око повернулося до свого звичайного стану. Я простягнула руку до першого важеля. І знову біль.

Я потягнулася до третього. Болю не було. Торкнувшись важеля, я подивилася вгору, на ґрати, що висіли за якийсь метр або й того менше У просвітах між прутами я піймала погляд фіолетових очей із цяточками зоряного блиску.

Я потягнулася до першого важеля. Знову біль. А біля третього…

Обличчя Різенда залишалося спокійним і непорушним. Піт збігав бровами, заливав очі. Я могла тільки довіритись йому, знову піддатись, змушена визнати свою малість та безпорадність.

Шипи були велетенські, і вони наближались. Піднявши руку над головою, я б уже залишилася без плоті.

— Фейро, будь ласка! — застогнав Люсьєн.

Я тремтіла так сильно, що ледве трималася на ногах. Згори наближався нестерпний жар.

Кам’яний важіль був холодний і приємний на дотик.

Я заплющила очі, не в змозі дивитися на Темліна, готуючись до нестерпного болю й агонії… І потягнула вниз третій важіль.

Тиша.

Вогнедишні ґрати припинили наближатись. А по тому — глибокий вдих. Люсьєн.

Я розплющила очі й побачила свої бліді пальці в кільцях татуювання, судомно зчеплені на третьому важелі. Шипи застигли менше як за пів метра над головою.

Вони не рухалися… зупинились.

Я перемогла… я пере…

І тут грати заскреготіли, бо знову почали рухатися — нагору, до стелі. Прохолодне повітря почало наповнювати кімнату. Я майже пила його, глибоко дихаючи.

Люсьєн забурмотів якусь молитву, знову і знову цілуючи підлогу…

Підлога піді мною рушила вгору, змусивши випустити рятівний важіль. Я знову відчула повітря та простір печери. Коліна в мене підгиналися.

Я не вміла читати, і це мало не вбило мене. Перемога була нечесна. Я впала на коліна, даючи кам’яній платформі змогу піднімати мене нагору, і тремтливими руками затулила обличчя.

Сльози обпалили мені очі за мить до того, як руку прохромив розпечений біль. Мені не впоратись із третім завданням. Я ніколи не звільню Темліна та його підданих. Біль знову пронизав мої кістки, і крізь приплив істерики я почула в голові голос, від якого заклякла.

Не давай їй змоги побачити свої сльози.

Опусти руки й підведися.

Я не могла. Не могла навіть поворухнутися.

Вставай. Не даруй їй насолоди бачити, що ти зламалася.

Мої коліна та спина почали виправлятися геть супроти моєї волі, і коли нарешті платформа припинила рухатись, я глянула на Амаранту сухими очима.

«Гаразд, — озвався у мене в голові Різенд. — Спопели її поглядом. Жодної сльозинки, доки не повернешся до своєї камери».

Обличчя Амаранти стало блідим, оніксові очі блищали. Я перемогла. Але ж я повинна була померти. Мене мала розчавити ота махина, випустити з мене всю кров.

Полічи до десяти. Не дивися на Темліна. Дивися тільки на неї.

Я послухала його. Голос Різенда був єдиним, що утримувало мене від ридань, які калатали у грудях і от-от мали вихопитися назовні.

Я змусила себе зустрітися поглядом із Амарантою. Він був крижаний, бездонний, сповнений прадавньої злості, але я його витримала. Я полічила до десяти.

Ти моя розумнице. А тепер іди. Повернися на підборах. Гаразд. Прямуй до дверей. Тримай голову високо піднятою. Нехай натовп розступиться. Крок за кроком.

Я слухала його, дозволила йому утримувати свій розум холодним та байдужим, допоки охорона вела мене до моєї камери, тримаючись на відстані. Слова Різенда відлунням розливалися в голові, підтримували мене.

Однак коли двері камери зачинились і голос замовк, я впала на підлогу й заридала.

Я ридала протягом багатьох годин. Оплакувала себе, Темліна, той факт, що я мала померти сьогодні, але залишилася живою. Я оплакувала те, що втратила, усі свої рани — кожну, тілесну й душевну. Частина мене, колись сповнена світла і радості, тепер була похмура й порожня. Я оплакувала і її.

Я не могла зупинитися. Не могла дихати. Мене добивала свідомість власного безсилля. Мені не перемогти Амаранту. Попри те що сьогодні я залишилася живою, вона, сама того не знаючи, здобула перемогу.

Вона перемогла. Насправді я її обдурила. Амаранта це зрозуміє і поквитається зі мною. Темліна я ніколи не зможу звільнити, а на мене чекає найжахливіша смерть, яка тільки існує. Я безграмотна людська дурепа. Так чи інак, мої вади й недоліки наздогнали мене. Ці підземелля стануть моєю могилою. Я більше не напишу жодної картини й ніколи не побачу сонця.

Стіни тиснули на мене, стеля давила. Я хотіла, щоб мене розчавило, щоб мене знищили просто тут. Усе кружляло, придушувало, не давало дихати. Я не могла втриматись у своєму тілі, стіни вичавлювали мене з нього. Я намагалась утриматися у своєму тілі, але щоразу, коли силкувалась налагодити зв’язок між розумом і тілом, мене проймав біль. І все, чого я раніше хотіла, все, чого я лише наважувалася хотіти, було тихе та просте життя. І нічого більше. Нічого, окрім цього. Нічого надзвичайного, нічого дивовижного. Однак зараз… зараз…

Я відчула легенькі хвилі темряви, навіть не підводячи голови, і не ворухнулася, коли тихі кроки наблизились. Я навіть не сподівалася цього разу, що це Темлін, про таке я не дозволяла собі навіть мріяти.

— Ти досі не наплакалася?

Різенд.

Я не відвела рук від обличчя. Двері піднялися назустріч стелі, що опускалася. От-от мене сплющить. Навколо не залишилося ані кольорів, ні світла.

— Ти щойно перемогла. Ти виконала друге завдання. У сльозах немає ніякої потреби.

Я заридала іще сильніше, а він засміявся. Здавалося, що кам’яна підлога завібрувала, коли він опустився переді мною на коліна. І хоча я намагалася пручатися, його хватка була міцна, коли він ухопив мене за зап’ястки й відвів руки від обличчя.

Стіни припинили рухатись, а кімната стала просторою. Жодних кольорів, лише тіні, відтінки беззоряної ночі. І лише ті фіалкові очі, які блищали міріадами зірок і були сповнені кольору та світла. Він ліниво усміхнувся мені, перш ніж нахилитися ближче.

Я відсахнулась, однак його руки були мов кайдани. Я не могла нічого вдіяти, коли його губи торкнулися моєї щоки і він злизнув сльозинку. Його язик обпік мені шкіру, а Різенд злизав другу солону доріжку, третю. Моє тіло напружилось і розслабилося водночас, мені було гаряче, й водночас я дрижала від холоду. І лише коли його язик затанцював на мокрих віях, я нарешті відсахнулася.

Різенд знову засміявся, коли я забилась у куток камери, витерла обличчя й подивилася на нього. Він усміхнувся й сів, притулившись до стіни.

— Я вгадав, як зупинити твої ридання.

— Це було огидно. — Я витерла обличчя.

— Хіба?

Він скинув бровою і вказав на свою долоню, те місце, де було моє татуювання.

— Цікаво. Під густим шаром гордині і впертості я відчув щось зовсім інше.

— Геть від мене!

— Твоя вдячність, як завжди, вражає.

— А ти хочеш, щоб я тобі ноги цілувала за те, що ти допоміг мені виконати завдання? Щоб дарувала тобі ще один тиждень свого життя?

— Ні, лише тоді, коли ти сама цього захочеш, — мовив він, сяючи зоряними очима.

Мені задосить і того, що частина мого життя належить цьому Лорду фейрі… Однак мати із ним зв’язок, завдяки якому він міг вільно читати мої думки, відчуття, спілкуватися зі мною…

— Хто б міг подумати, що ця самовпевнена та зухвала смертна дівчина не вміє читати?

— Тримай язика за зубами щодо цього.

— Я? Я навіть і не мріяв про таке розповісти комусь. Навіщо мені витрачати подібну інформацію на жалюгідні плітки?

Якби мені стало сили, я б його на шматки розірвала.

— Ти неймовірно мерзенний покидьок, — резюмувала я.

— Я неодмінно перепитаю в Темліна, чи не такими лестощами ти завоювала його серце.

Різенд пружно встав, видавши дивний звук, схожий на стогін, який відгукнувся у всьому моєму тілі. Наші очі зустрілися. Різенд усміхнувся. Я вищирила зуби.

— Завтра дам тобі перепочинок, звільню тебе від обов’язку супроводжувати мене до тронної зали, — сказав він, прямуючи до дверей камери. — А післязавтра сподіваюся побачити тебе красунею.

Його посмішка свідчила про те, що вигляд у мене геть не красуні.

Різенд зупинився перед дверима, однак не поспішав розчинятись у темряві.

— Я ось про що подумав. Якщо мені захочеться помучити тебе, коли ти з’явишся у мене при Дворі, то кращих мук для тебе я не зможу вигадати, як змусити тебе вчитися читати. Якщо це завдає тобі стільки мук, я непогано розважуся. Мені стало цікаво: якщо я вчитиму тебе читати, це буде так само болісно, як було сьогодні?

І він розчинився у темряві, перш ніж я змогла накинутися на нього.

Я стала ходити камерою, вдивляючись в око на своїй долоні. Я лаяла його на всі заставки, однак відповіді не дочекалася. Око мовчало.

Тільки потім я зрозуміла: Різенд оберігав мене, врятував мене від повного зриву.

Можливо, він це знав. А може, й ні.