Двір шипів і троянд

Розділ 12

Однак скинути із себе весь жах того сновидіння я так і не змогла. Вийшла з кімнати й пішла великими темними коридорами. Люсьєн та слуги вже давно поснули. А мені край як треба було придумати собі якесь заняття, бодай-що, аби відволіктися від свого нічного жахіття. З маленьким клаптиком паперу в одній руці й пером у другій я намагалася ступати тихо, позначаючи на своїй схемі всі вікна, двері та інші можливі виходи, іноді замальовуючи побачене і ставлячи на папері хрестики.

Це було все, на що я здатна. Будь-яка грамотна людина вважала б мої кривулі дурістю. Я ледве могла написати своє ім’я, і ця саморобна карта все ж таки краще, ніж нічого. Якщо мені судилося залишитися тут, варто заздалегідь дізнатися, як найлегше покинути будівлю і де зручніше ховатися. Події могли повернутися по-різному, і заглушати в собі мисливський інстинкт я не мала наміру.

Було надто темно, щоб милуватися картинами, які висіли на стінах, а я не наважувалася запалити свічку. За ці останні три дні щоразу, як я збирала всю свою мужність, щоб вийти в коридори й роздивитися мистецтво фейрі, було надто багато прислуги, а ще та частина мене, яка зверталася до мене голосом Нести, глузувала з мене, з простої смертної людини, яка не вміла читати, але захоплювалася мистецтвом безсмертних. «Можливо, іншим разом», — промовляла я до себе. Колись настане той день, якась тиха година, коли поруч не буде жодної душі, щоб я могла помилуватися картинами. А зараз у мене було вдосталь часу, ціле життя дивилося на мене. Можливо… я колись стану витрачати свій час на те, на що я хотіла б.

Я тихенько спустилась униз головними сходами, де місячне сяйво лилося на білу й чорну плитку в головному холі. Дійшла до останньої сходинки, нечутно ступаючи босоніж холодними плитками і прислухалась. Нічого й нікого.

Я поклала свою мапу на стіл у холі й намалювала ще кілька хрестиків та кілець, які позначали двері, вікна, мармурові сходи в головному холі. Я мала намір так добре вивчити й дослідити маєток, щоб бути здатною пройти куди мені потрібно, навіть якщо хтось коли-небудь посліпить мене.

Легенький теплий вітерець сповістив про його появу, і я відвернулася від столика в бік довгого коридору, який закінчувався відчиненими скляними дверима до саду.

Я вже встигла забути, який він був велетенський у звірячій подобі, забути про його закручені роги та велику вовчу морду, про ведмеже тіло, яке, однак, рухалося з котячою грацією. Його смарагдові очі палали в темряві, погляд був прикутий до мене, і, щойно скляні двері зачинилися за ним, цокіт велетенських кігтів по холодному мармуру заповнив увесь хол.

Я завмерла, прикута до місця, не наважуючись зробити крок, не наважуючись навіть поворухнутися.

Він трохи кульгав. І в місячному сяйві я побачила, що за ним на холодній плитці залишаються темні блискучі плями.

Він продовжував прямувати до мене, наче висмоктуючи повітря з усього холу. Він був такий великий, що простір на очах ставав тісним і перетворювався на клітку. Скрегіт кігтів, палкий нерівний подих, краплі крові, які забарвлювали підлогу.

Між двома кроками він змінив подобу, і я заплющила очі від сліпучого спалаху. А коли мої очі знову звикли до суцільної темряви навколо мене, він стояв прямісінько переді мною.

Він стояв, проте здавалося, що він відсутній, що він десь в іншому місці. Жодної ознаки пеев’язу або ножів. Його одяг перетворився на лахміття, і жахливі, смертельні довгі порізи змусили мене замислитися, як це йому не випустили нутрощі, як він вижив. Однак ідеальна шкіра та м’язи, що виднілися з-під сорочки, були гладенькі, без ран.

— Ти вбив боге? — Мій голос радше нагадував тихий шепіт.

— Так, — почула я просту відповідь.

Наче йому не хотілося перейматися, щоб згадати, як воно бути чемним і ввічливим. Наче я перебувала в самому кінці довгого, дуже довгого списку його пріоритетів.

— Тебе поранено, — мовила я навіть тихіше, ніж першого разу.

І справді, його правиця була вкрита кров’ю, що цівками струменіла на підлогу. Він подивився на руку порожніми очима, ніби той погляд був йому вартий пекельних зусиль згадати, що в нього взагалі є рука, та ще й поранена. Яких же сил треба було йому, щоб убити боге, зустрітися віч-на-віч із цією жахливою загрозою? Наскільки глибоко він мусив пірнути в себе — до безсмертних могутніх сил і хижака, який жив у ньому, щоб знешкодити свого супротивника?

Темлін кинув погляд на мапу на столі, і його голос був позбавлений будь-яких емоцій, як-от гнів, лють чи здивування, коли він промовив:

— Що це таке?

Я схопила мапу:

— Мені спало на думку краще вивчити моє нове оточення.

Крап-крап-крап.

Я розтулила рота, щоб сказати йому про закривавлену руку, однак він перший озвався:

— Ти не вмієш писати, еге ж?

Я не відповіла. Я навіть не знала, що сказати. Неосвічена незначуща смертна дівчина.

— Не дивно, що ти стала такою вправною в інших навичках.

Я гадала, що він був десь далеко, так глибоко у своїх думках, розмірковуючи над своєю зустріччю із боге, що навіть не зрозумів, який комплімент тільки-но зробив мені. Якщо це справді був комплімент.

Ще декілька крапель крові впало на підлогу.

— Де ми можемо обмити й обробити твою руку?

Він підвів голову й подивився на мене. Досі непорушний, мовчазний і втомлений. А тоді сказав:

— У маєтку є маленький лазарет.

Я дуже хотіла запевнити саму себе, що це, напевно, найкорисніша інформація, яку я здобула сьогодні. Я йшла за Темліном, намагаючись не ступати у криваві сліди, і згадала розмову з Люсьєном, що казав про те, який самотній його господар, а ще розповідь самого Темліна, що, мовляв, цей маєток не повинен був належати йому, як і всі тепер його землі. І після цих думок мені стало… дуже шкода його.

Лазарет був облаштований непогано, але більше нагадував склад ліків з робочим столом, ніж місце, де справді можна було покласти хворих фейрі. Я подумала, що такої кімнати їм мало вистачити, бо фейрі вміють зцілювати себе самі завдяки своїм безсмертним силам та магії. Однак ця рана, рана Темліна, геть не хотіла загоюватися.

Темлін важко сів на край столу, стискаючи свій понівечений зап’ясток, і споглядав, як я шукаю ліки по всіх шухлядках та шафках. Коли я нарешті зібрала все необхідне, то вся зосередилася на тому, щоб не показати йому, як я боюся торкнутися його. Однак… Я не дозволила собі поринути у страх і відважно взяла його руку, жар якої здався мені вогняним у моїх холодних пальцях.

Я вимила його рану від бруду та крові, готуючись відскочити, щойно з’являться кігті. Однак кігті так і не з’явились, а Темлін сидів мовчки, коли я обробляла, а потім бинтувала його руку — хоч як дивно, на ній було лише кілька жорстоких порізів, жодний із яких не потребував зашивання.

Я перев’язала рану й відійшла на крок назад, а потім узяла миску зі скривавленою водою й вилила у зливну раковину, що була в іншому кінці кімнати. Погляд його весь час був прикутий до мене. Кімната раптом стала занадто тісною й задушливою. Він убив боге і при цьому майже не постраждав. Якщо Темлін такий могутній, верховні правителі Прифії повинні володіти могутністю богів. Від цієї думки моїй смертній природі стало страшно.

Я майже дісталася відчинених дверей, гасячи бажання щодуху кинутися у свою кімнату, коли він промовив:

— Дивно. Писати ти не вмієш, а полювати навчилася. Як ти цього навчилася? Як?

Я завмерла за пів кроку від дверей.

— Так буває, коли ти стаєш відповідальною за життя інших, а не тільки за власне. Хіба ні? Ти робиш те, що повинен робити.

Він досі сидів на столі, намагаючись залишатися тут, коли всі його думки напевно ширяли над місцем недавнього бою з боге. І його погляд залишався по-звірячому лютим.

— Ти геть не така, як більшість людей, — промовив він.

Я не відповіла. А він не попрощався зі мною, коли я нарешті вийшла.

На ранок мармурова плитка була вимита. Ніщо не нагадувало про краплі крові, що падали з пораненої руки Темліна. Спускаючись головними сходами, я намагалася забути про випадкову нічну зустріч.

У головному холі нікого не було. В душі у мене щось ворухнулося, розганяючи внутрішню порожнечу. Нарешті я зможу розглянути картини на стінах, не поспішаючи насолодитися фарбами та кольорами, вивчити їх і запам’ятати.

Серце шалено закалатало від таких думок, я майже дісталась коридору, де стіни були завішані картинами, аж раптом з обідньої зали до мене долинули чоловічі голоси.

Я зупинилася. Говорили достатньо голосно, і це не було схоже на дружню бесіду чи спокійне обговорення якихось справ. Розмова більше нагадувала суперечку. Я нечутно сховалася за відчиненими дверима. Звісно, це було підло, однак, коли я почула, про що вони говорять, уся тінь провини одразу зникла.

— Я лише хочу знати, ти взагалі усвідомлюєш те, що робиш? — То був голос Люсьєна, як завжди, уїдливий.

— А що ти робиш? — сердито спитав Темлін.

Крізь шпаринку між дверною завісою та самими дверима я могла бачити їх обох, вони стояли дуже близько один до одного. На неушкодженій руці Темліна у променях вранішнього сонця поблискували довгі кігті.

— Я? — Люсьєн поклав долоню на груди. — В ім’я Котла, Теме, часу майже не залишилось, а ти тільки те й знаєш, що сердишся й вороже поглядаєш на всіх. Ти навіть не намагаєшся вдатися до розумних хитрощів!

Брови в мене від подиву злетіли догори. Темлін відвернувся, однак різким рухом знову подивився в обличчя друга, шкірячи ікла.

— Це від самого початку було великою помилкою. Мені терпець урвався. Годі. Тобі відомо, що мій батько скоїв із їхнім народом, з їхніми землями. Я не чинитиму так, як він. І не буду таким, як він. Тож відчепись від мене!

— Відчепитися? Відчепитися, коли ти вирішуєш наші долі й руйнуєш геть усе? Я залишився з тобою лише через надію і геть не планував дивитись, як ти все псуєш. Як для фейрі, у кого серце виточене з каменю, ти дуже розм’як протягом останніх днів. Боге був на наших землях, боге, Темліне! Кордони між Дворами вже безслідно зникли, а наші ліси переповнені кровожерливими тварюками, як оті паки. Чи ти, може, маєш намір переселитися до лісу й там власноруч убивати кожну погань, яка проповзе до нас?

— Стеж за язиком, Люсьєне! — промовив Темлін.

Люсьєн зробив крок йому назустріч і теж показав зуби. Мені в живіт ударила хвиля гарячого повітря, носом я відчула огидний металевий запах. Однак я не могла бачити ніякої магії, тільки відчувала її.

— Не тисни на мене, Люсьєне. — Голос Темліна став небезпечно тихим.

Волосся на голові в мене стало дибки, коли він загарчав, наче той звір.

— Ти справді гадаєш, ніби я не знаю, що саме коїться на моїх власних землях? Що мені вже довелося втратити? І які ще втрати чекають на мене?

Недуга. Певно, вони говорили про недугу. Вона була найбільшою загрозою, повільною й неминучою. Однак про це вони мені не хотіли розповідати. Можливо, через брак довіри або… через те, що я була ніким і навіть нічим для фейрі.

Я зробила від дверей крок, але в цей час рука зіслизнула, і я злегка торкнулася одвірка. Звичайна смертна людина, найімовірніше, і не почула б цього, утім обидва Вищих Фе обернулися. Серце в мене пішло в п’яти.

Мене запримітили, отож залишалося увійти до зали, що я і зробила. Як же пояснити свою раптову появу? Я подивилася на Люсьєна і змусила себе усміхнутися. У нього промайнув подив у очах, у металевому також. Чи то його так здивувало, що я усміхнулася, чи надто винувата була в мене фізіономія.

— Ти сьогодні їдеш пильнувати кордон? — спитала я, відчуваючи нудоту від того, яким недоречним було моє запитання.

Я нікуди не збиралася їхати сьогодні з ним, але нічого кращого мені не спало на думку, щоб пояснити свою несподівану появу в залі.

Червоно-брунатне око Люсьєна засяяло, однак його посмішка геть не вказувала на те, що він зрадів моєму запитанню. Зараз Люсьєн поводився як справжній придворний, досвідчений у тонкощах дипломатії. Таким я його ще ніколи не бачила.

— Мені сьогодні не до прогулянок верхи, — мовив Люсьєн і кивнув у бік Темліна: — Він поїде з тобою.

Темлін невдоволено поглянув на друга. У його перев’язі сьогодні помітно додалося ножів, їх красиві руків’я виблискували в променях ранкового сонця.

— А куди б ти хотіла поїхати?

Кігті на руках Темліна повільно зникли.

«О ні, з тобою я нікуди не поїду», — майже злетіло в мене з язика. Я повернулася обличчям до Люсьєна й жалібно подивилася на нього. А той, проходячи повз мене до дверей, кинув на ходу:

— Можливо, завтра, горе-мисливице.

Залишившись наодинці з Темліном, я нервово проковтнула слину.

А він стояв, дивився на мене й чекав.

— Я не хочу їхати на полювання, — тихо мовила нарешті. Це справді було так. — Я ненавиджу полювати.

Він нахилив голову.

— Тоді чого тобі хочеться?

Темлін повів мене коридорами. Легенький вітерець, солодкий від пахощів троянд, залітав у прочинені вікна, пестив обличчя.

— Дивно, ти майже щодня вирушала на полювання, — сказав нарешті Темлін, — і ненавиділа це заняття. — Він скоса поглянув на мене. — Не дивно, що ви обоє ніколи не приносите здобичі.

Тієї миті Темлін аніскільки не був схожий на холодного й жорстокого воїна, яким видавався минулої ночі, чи на гнівного Вищого Фе, яким був кілька хвилин тому. Тепер він був Темліном, справжнім Темліном.

Але ж я не така вже дурепа, щоб послаблювати свою пильність стосовно Темліна, особливо коли на його землях та в маєтку щось було не так, як треба. Він зумів здолати боге, що робило його найнебезпечнішим створінням з усіх мені відомих. Я не дуже розуміла, як тепер на нього реагувати, тому дещо скуто поцікавилася:

— Як твоя рука?

Він зігнув свою забинтовану руку, роздивляючись сніжно-білі пов’язки, які так впадали в око на його засмаглій шкірі.

— Я так тобі й не подякував.

— Тобі й не треба цього робити.

Однак він похитав головою, і його золоте волосся вхопило й затримало на собі вранішні теплі промені, від чого наче само перетворилося на сонячну пряжу.

— Укус боге уповільнює здібності фейрі до самозцілення настільки, щоб боге мав час прикінчити нас. Тож прийми мою вдячність.

Коли на це я лиш знизала плечима, він додав:

— Як ти навчилася так добре перебинтовувати рани? Твоя пов’язка не обмежує руху, попри те що рука забинтована.

— Методом спроб та помилок. Сьогодні поранилася, а завтра треба знову натягувати тятиву.

Ми повернули в інший укритий мармуром коридор, який встигло прогріти сонце. Я піймала на собі пильний погляд Темліна. Губи в нього були щільно стиснуті.

— Про тебе бодай коли-небудь дбали? — дуже тихо спитав він.

— Ні. — Я вже дуже давно припинила жаліти себе.

— А полювати ти навчилася за тим самим принципом, методом спроб та помилок?

— Я спостерігала за мисливцями, коли вони брали мене із собою. А потім повторювала побачене. Коли я хибила, моя родина голодувала. Тож вправно цілитись було першою річчю, якої мені довелося навчитись.

— Мені цікаво, — мовив він звичним голосом. У його смарагдових очах виблискували на сонці брунатні краплинки. Певно, не всі ознаки того воїна-звіра зникли в ньому. — Ти справді хотіла скористатися тим ножем, який вкрала з мого столу?

Я здригнулася й завмерла:

— Звідки ти знаєш?

Я могла заприсягтися, що під маскою його брови злетіли догори від подиву.

— Мене тривалий час тренували помічати подібні речі. Я відчуваю страх, який ти випромінюєш.

Я тихенько пробурмотіла:

— Я гадала, що ніхто цього не помітить.

Він осміхнувся на це, криво, але щиріше за всі його компліменти й усмішки до того.

— Навіть якщо не брати до уваги Угоду, якщо ти хочеш втекти від нас, то маєш придумати щось більш винахідливе як зброю, ніж столовий ніж. А за твоєї схильності до підслуховування, може, коли-небудь дізнаєшся щось корисне для себе.

Мене так і кинуло в жар.

— Я… я не… Перепрошую, — пробурмотіла я. Однак швидко згадала все, що почула під дверима. Не було ніякого сенсу прикидатися й переконувати їх, що я не підслуховувала. — Люсьєн казав, що в тебе залишилося мало часу. Що він мав на увазі? Те, що іще більше істот, таких як боге, прийде сюди через вашу недугу?

Темлін завмер, вивчаючи коридор навколо нас, скануючи все довкола, кожен рух, кожен звук і навіть кожен запах.

— Я безсмертний. У мене часу надто багато, Фейро! — з удаваною безтурботністю сказав він.

Він проказав моє ім’я так лагідно, наче я була йому близька, наче він не був створінням, здатним убити будь-якого монстра, що виникне з темряви. У мене було багато запитань до нього, проте він сам заговорив:

— Сили, які отруюють наші землі, коли-небудь зникнуть, якщо на те буде воля Котла. Але зараз… так, тут з’явилися боге й інші тварюки, знахабніли навіть пекі.

Якщо кордони між Дворами зникли, як я чула зі слів Люсьєна, якщо геть усе у Прифії змінилося, як стверджував Темлін, через цю недугу… Що ж, я геть не хотіла би брати участь у новій Війні між фейрі або в якійсь там революції. Навряд чи я змогла б її пережити.

Темлін пройшов уперед і відчинив великі подвійні двері в кінці холу. Могутні м’язи на його спині заворушилися під одягом. Я повинна постійно пам’ятати, з ким маю справу. Пам’ятати, чого він навчався і на що здатен.

— Як ти й питала, — промовив він. — Мій кабінет.

Я побачила, що ховалося за його спиною, і в мене перехопило дух.