Двір шипів і троянд

Розділ 27

Я лежала в ліжку й дивилася на озерця місячного світла на підлозі. Переді мною знову і знову виникало обличчя Темліна. Я посилено гнала те видіння, а воно поверталося. Він наказав нам із Люсьєном негайно покинути їдальню й зачинити за собою двері. Навіть наполовину приховане маскою, його обличчя було страшне. Напевно, я залишилася б із Темліном, якби не була така перелякана. Або ж хоч розпитала в Люсьєна про те, що трапилося, і взагалі про все. Але я злякалася і притьмом подалася до себе в кімнату, де мене вже чекала Ейсіл із горнятком гарячого шоколаду. Я намагалася не згадувати гулу й ревіння, що лунали по всьому будинку. Трощилися меблі, і люстра у мене в кімнаті хиталася й жалібно дзвеніла.

Я не вийшла на вечерю. Не хотіла навіть знати, чи є де сісти в їдальні. Не могла я змусити себе й малювати — не можна братися за пензлі, коли на душі і в серці порожньо.

У маєтку вже давно все змовкло, але лють Темліна досі бриніла відлунням у дереві, камінні та склі.

Я намагалася не згадувати того, що сказав Різенд, не хотіла думати про наближення недуги, про Підгір’я, хай би яке воно було… І ще про те, чому це мене можуть відправити туди. А ще про Амаранту… Принаймні тепер я знала ім’я тієї жінки, яка їх так жахала. Я здригалася щоразу, коли міркувала про небезпеку, яку становила собою та, що правила всіма Вищими Лордами Прифії. Яка тримала Різенда на шворці і змусила Темліна на колінах благати про можливість приховати моє існування.

Двері скрипнули, я підхопилася з ліжка. Місячне сяйво блиснуло на золотій масці, однак на серці не стало легше, коли Темлін зачинив двері й підійшов до мого ліжка. Його кроки були повільні й важкі, і він не пустив пари з уст, поки не всівся на краєчку великого ліжка.

— Мені шкода. — Голос у нього був хрипкий і виснажений.

— Зі мною все гаразд, — збрехала я, стискаючи пальцями простирадло.

Я досі відчувала фантомні пазури Різенда в голові, досить було про це подумати.

— Ні, зовсім не гаразд, — похмуро заперечив Темлін, хапаючи мої руки й витягаючи простирадло із закляклих пальців. — Це… — Він опустив голову, важко зітхнув, і його рука міцно стиснула мою. — Фейро… Якби ж то гаразд…

Він похитав головою й прочистив горло.

— Я відсилаю тебе додому, Фейро.

Щось у мені розлетілося на мільярд уламків.

— Що?

— Я відсилаю тебе додому, — повторив він, і, попри те що його слова лунали чітко, голосно, в них усе одно вчувалося тремтіння.

— А як же умови Угоди…

— Я беру на себе твій борг за життя. Якщо хтось поцікавиться порушенням законів, я візьму на себе відповідальність за смерть Ендраса.

— Однак ти колись сказав мені, що немає жодних варіантів обійти Угоду. І суріель казав те саме…

Гарчання.

— Якщо когось це не задовольнить, нехай вирішує питання зі мною.

І закінчить життя пошматованим на клапті.

У мене здавило у грудях. Я можу йти… я вільна.

— Може, я щось не так вчинила…

Він узяв мою руку і притиснув до своєї теплої щоки.

— Ти все робила правильно. — Він поцілував мою долоню. — Ти була ідеальна.

— Тоді чому я повинна піти? — Я висмикнула руку.

— Тому що існують… існують фейрі, які можуть нашкодити тобі, Фейро. Нашкодити й завдати болю тільки через те, ким ти стала для мене. Я гадав, що зможу стримати їх, захистити тебе, однак після подій, які відбулися сьогодні… не зможу цього зробити. Тож тобі потрібно повернутися додому, щоб ти була якомога далі звідси. Там ти будеш у безпеці.

— Я можу захистити себе.

— Не зможеш, — сказав він гірко. — Тому що я не зможу.

Віг узяв моє обличчя в долоні.

— Я навіть себе не здатний захистити від них, не кажучи вже про те, що відбувається із Прифією.

Я відчувала кожне слово, яке злітало в нього з уст і гарячим пристрасним подихом торкалось моїх.

— Навіть якщо ми подолаємо недугу, вони вполюють тебе… Вона знайде, як знищити тебе.

— Амаранта.

Він здригнувся, однак кивнув на знак згоди.

— Хто вона…

— Коли дістанешся своєї домівки, — урвав мене Темлін, — нікому не розповідай правду про те, де була весь цей час; нехай вони вірять у чари, які я наклав на них. Не розповідай їм про мене. Не кажи, де була. Її шпигуни шукатимуть тебе.

— Не розумію. — Я вхопила його руку і стиснула. — Розкажи мені…

— Ти повинна повернутися додому, Фейро.

Додому. То був не мій дім, то було Пекло.

— Я хочу залишитися з тобою, — прошепотіла я, і мій голос урвався. — Мені байдуже на Угоду, на недугу.

Він пробіг рукою по своєму обличчю. Його пальці завмерли, коли торкнулися маски.

— Я знаю.

— То дозволь мені…

— Ми не обговорюватимемо цього! — гаркнув він і схопився на ноги.

Я втупилась у нього поглядом.

— Невже ти не розумієш? Різ… Це лише початок. Ти хочеш бути тут, коли повернеться Аттор? Ти справді хочеш дізнатись, яким створінням Аттор слугує? Ці істоти значно страшніші за боге.

— Дозволь допомогти тобі…

— Ні. — Він став крокувати перед ліжком. — Хіба ти не зрозуміла справжнього послання Різа?

Не зрозуміла. Однак я хоробро звела підборіддя і схрестила руки.

— Тож ти мене відсилаєш додому, бо я геть нікчемна і в бою ні на що не здатна?

— Я відсилаю тебе додому, бо мене починає нудити, коли я думаю про те, що вони зроблять із тобою, якщо ти опинишся в їхніх руках!

Настала тиша, яку наповнювали лише звуки його важкого дихання. Він опустився на ліжко й долонями затулив очі.

Його слова відлунювали в мені, розмиваючи лють, роблячи все тремтливим, як тала вода.

— Чи надовго я повинна повернутися додому?

Він не відповів.

— На тиждень?

Темлін не відповідав.

— На місяць?

Він повільно похитав головою. Мої губи тремтіли, однак я змусила себе далі запитувати:

— На рік?

Так довго далеко від нього…

— Я не знаю.

— Але ж не назавжди?

Навіть якщо недуга знову торкнеться Двору Весни, навіть якщо вона може роздерти мене на шмаття… я сюди повернусь.

Він прибрав волосся з мого обличчя. Я відсахнулась від його руки.

— Гадаю, все буде простіше, якщо я поїду, — мовила я, вдивляючись у темряву кімнати. — Кому потрібна поруч та, що вкрита шипами?

— Шипами?

— Колюча. Суперечлива. Сварлива. Похмура.

Він нахилився до мене й ніжно поцілував.

— Не назавжди, — промовив він, тулячись до моїх губ.

І хоча я розуміла, що Темлін бреше, я обвила руки навколо його шиї й поцілувала в уста.

Він посадив мене собі на коліна, міцно пригорнувши, його уста пестили мої. Його язик опинився у мене в роті, і ми злилися воєдино.

І попри те що жах від магії Різенда досі роздирав мене зсередини, я штовхнула Темліна на ліжко й опинилася на ньому, наче це могло якось відкласти, скасувати мій від’їзд, навіки зупинити час.

Його долоні лягли мені на стегна, жар від них обпалював тіло крізь тонку шовкову нічну сорочку. Моє волосся завісою впало на наші обличчя. Я швидко й жадібно цілувала його, не в змозі супротивитися своєму бажанню. Темлін тихо загарчав і спритно перевернув нас. Я опинилася на спині, і тепер він цілував мою шию.

Увесь світ увібгався до відчуття його губ на моїм тілі. Усе, крім цього, було безоднею темряви та місячного сяйва. Коли він губами дістався того місця, куди колись укусив мене, я вигнула спину й запустила руки в його волосся, насолоджуючись його шовковою ніжністю.

Він продовжував прокладати шлях губами до моїх стегон, наближаючись до лінії моєї білизни. Нічна сорочка закотилася до грудей, оголивши живіт, та мені було байдуже. Я обхопила його тіло оголеними ногами, гладячи сильні м’язи.

Він видихав моє ім’я, обпікаючи подихом мої груди, одна його рука гладила мене по животу, підіймаючись повільно до грудей. Я затремтіла від передчуття, але Темлін знову знайшов мої губи, зупинивши руку на животі.

Цього разу його поцілунки були повільніші, ніжніші. Пальці другої руки ковзнули вниз, під опасок спідньої білизни, і я задихнулася.

Темлін завмер від цього звуку, злегка відсторонився. Але я вкусила його за губу, безмовно наказуючи, і він загарчав мені в рота. Один довгий кіготь розірвав шовк та мереживо білизни, і та сповзла з мене. Кіготь зник, його поцілунки ставали дедалі глибшими, пальці ковзнули між ніг, дражнили, вмовляли. Я потерлася об його руку, віддаючись звірячій первинній пристрасті, яка цілком заволоділа мною, і видихнула його ім’я.

Темлін знову зупинився на мить, прибрав пальці, але я схопила його за руку, змушуючи лягти на себе. Я хотіла його негайно, хотіла, щоб зникли бар’єри з одягу, хотіла відчути на смак його піт, хотіла наповнитися ним.

— Не зупиняйся, — задихнулася я.

— Якщо… — так само хрипко відповів він, притискаючись чолом між моїх грудей і здригаючись, — якщо ми продовжимо, я взагалі не зможу зупинитися.

Я сіла в ліжку, а він дивився на мене, майже не дихаючи. Однак я вдивлялася прямісінько в його очі, моє дихання відновилося, коли я зняла через голову свою нічну сорочку й кинула на підлогу. Залишилася зовсім голою перед ним і спостерігала, як його погляд кружляє по моїх оголених грудях, які напружилися від нічної прохолоди, по животу, стегнах, між ними. Хижий, несамовитий голод з’явився на його обличчі. Я зігнула ногу й відвела її вбік, мовчки запрошуючи. Він тихо загарчав, а потім повільно, дуже повільно, із хижим бажанням поглянув мені в очі.

Уся сила дикого, нестримного Вищого Лорда зосередилася на мені, і я відчула бурю під його гарячою шкірою, бурю, ладну навіть у стриманому стані знести мене, наче пушинку.

Однак я довіряла йому й вірила у свою здатність приборкати цю неймовірну силу. Я могла не стримуватися з ним, бо Темлін міг задовольнити всі мої бажання.

— Дай мені все, — видихнула я.

І тієї ж миті він кинувся на мене, як шалений звір, що вирвався на волю.

Ми перетворилися на клубок кінцівок і зубів, я зривала з нього одяг, доки той весь не опинився на підлозі. А потім накинулася на його тіло, лишаючи подряпини на спині, на руках. Він випустив кігті, але зоставався невимовно ніжним, коли торкався моїх стегон, спускаючись між ними, бенкетуючи. Він входив у мене сильними рухами, змушуючи здригатись, а я стискала його в собі, аж доки не забилася під ним від насолоди, зі стогоном вимовляючи його ім’я. Ми рухалися в такт, ставши нескінченним диким вогнем, і, коли я знову сягнула піку насолоди, він заревів одночасно зі мною.

Я заснула в його обіймах, а коли прокинулася за кілька годин по тому, ми знову кохалися, повільніше, більш чуттєво. Замість лісової пожежі — вогнище на галявині. Наситилися одне одним швидше. Коли закінчили, важко дихаючи, спітнілі, ми ще довго лежали в цілковитій тиші, і я вдихала його аромат, земний і чистий. Я розуміла, що ніколи, хай би якими фарбами скористалася, не зумію передати на полотні його смак, навіть найменшу дрібку тієї насолоди, яку відчувала, кохаючись із ним.

Темлін ліниво креслив кола на моєму животі.

— Ми повинні виспатися. Завтра на тебе чекає довга подорож.

— Завтра? — Я сіла в ліжку, не переймаючись тим, що сиджу гола перед ним — він уже побачив усе, відчув усе, скуштував усе.

Темлін міцно стулив губи. А потім промовив:

— На світанку.

— Та це ж…

Він сів поруч зі мною.

— Будь ласка, Фейро.

Будь ласка. Темлін благав Різенда. Задля мого порятунку. Задля моєї безпеки. Він сів на краєчок ліжка.

— Куди ти йдеш?

Він озирнувся на мене через плече.

— Якщо я залишусь, ти не зможеш спати.

— Залишся, — попрохала я. — Обіцяю, що не торкатимуся тебе.

Брехня, така відчайдушна брехня.

Темлін ледь усміхнувся, і я зрозуміла, що він це також знає. Мої слова були брехнею. Однак все ж таки ліг, обійнявши мене. Я обхопила рукою його широкі груди й поклала голову йому на плече.

Він повільно гладив моє волосся. Я не хотіла спати, не хотіла втрачати бодай хвилину, проведену біля нього. Невдовзі втома заполонила мою свідомість, залишивши тільки його колискові дотики до мого волосся і тихий звук його дихання.

Мені не вірилося, що я їду. Їду тепер, коли це місце стало більш ніж просто притулком для мене, коли наказ суріеля перетворився на благословення, а Темлін став більше ніж рятівником і другом. Я повинна була полишити все це. Можливо, мине багато років, перш ніж я знову побачу цей маєток, відчую солодкий аромат трояндового саду, побачу ці смарагдові очі з краплинками бурштину. Дім… це була моя домівка.

І ось коли свідомість повністю розчинилась уві сні, я почула слова, які він прошепотів мені на вухо.

— Я кохаю тебе, — ледь чутно промовив він і поцілував у брови. — Із шипами та всіма колючками.

Коли я прокинулася, його не було поруч. Ці слова мені просто наснилися.