Гойдалка

25

Не прив’язана до певного матеріального тіла

штучно створена «кишеня» чотиривимірного простору.

8917 година 63 індикту суверенного часу Галактики.

Пела все ще озиралася, шукаючи енергетичну клітку, коли раптом відчула, що вже не сама. Щось живе і тепле з’явилося зліва від неї і відразу таке ж відчуття присутності згустилося і з правого боку.

Вона могла заприсягнутися, що поряд з нею дихають двоє.

«Агов, — покликала Пела подумки. — Ви мене чуєте?»

— Так, сестро, — сказало те, що ліворуч.

Те, що праворуч, несподівано торкнулося її словообразами, найяскравішим з яких була смугаста адельма, така реальна і близька, що дівчина скрикнула. За хвостом потвори вона помітила літнє небо Аврелії та знайомі рослини, обстрижені пірамідками.

— Не лякайся, все буде добре, — знову мовив жіночий голос ліворуч від Пели; дівчина відчула в ньому теплі відтінки, наче з нею розмовляла давня приятелька.

— Ти знаєш, де ми?

— Здогадуюся.

— Це піраміда, де тримають Воглока?

— Його так називають? — запитанням на запитання відповіла невидима жінка, а відтак сказала: — Його тримають не в піраміді. Незабаром ти зрозумієш, де саме його тримають.

Пела подумала, що непогано було б зрозуміти, ким саме є власниця теплого голосу. Вона називає Пелу сестрою, значить, знає про неї більше, аніж Пела про неї.

Наче виконуючи її побажання, куля-провідник спалахнула яскравим світлом, і дівчина знайшла поряд із собою двох дивних жінок.

Ліворуч знаходилась висока темношкіра красуня у зеленому скафандрі з відкинутим шоломом. Щось у її носі, який починався, здавалося, з середини чола, у подовженому розрізі застиглих очей, у різкому вигині виразних губ нагадало Пелі обличчя Лацор. Волосся темношкірої розтріпалося, а медичний індикатор на манжеті відчайдушно блимав жовтим.

Й ці її мертві очі. Смальтові, моторошно-притягуючі.

Очі жінки, що стояла праворуч, ніхто б не назвав мертвими. Вони дивилася повз Пелу, повз темношкіру і бачили, певне, щось бридке і жахливе. Від того ці очі здавалися неймовірно виразними і панічними. Бліде обличчя їхньої власниці з правильними, навіть вишуканими рисами кривила хвороблива гримаса, а голену голову вкривала густа сітка кровоточивих порізів. Одяг здавався витвором божевільного кравця — він не обтягував її тіла і не був вільним, а звисав і випинався у несподіваних місцях, немов чохол химерного механізму, котрого задля сміху начепили на людину. На ноги блідої намотали товсті сувої цупкого матеріалу.

А ще Пела побачила, що під ними трьома немає ані підлоги, ані ґрунту, ані чогось подібного до поверхні. Підошви спиралися на порожнечу, яка нічим не відрізнялася від порожнечі над ними та навколо них. Світло від кулі розсіювало морок на кілька кроків, залишаючи решту простору у невизначеності. Похилені стіни відступили до темряви. Їхнє сіре громаддя тепер ледь вгадувалось на межі візуального сприйняття.

— Дивне місце, правда ж? — запитала темношкіра. В її голосі зміцнив відтінок урочистості; здавалось, вона гордиться цим місцем, собою і тим, що відбувається.

Пела кивнула, зробила крок уперед, шаркнула, топнула, підстрибнула. Порожнеча під нею залишилась незламною і не слизькою.

— На чому ми стоїмо?

— Ми стоїмо на краю.

— А якщо без приколів.

— Якийсь різновид силового поля, — знизала плечами темношкіра. — Тебе зовуть Пелінією?

— Риєшся у моїй голові?

— Нам краще познайомитися.

— Це щось змінить?

— Суттєво — ні.

— Все передбачено, правда ж?

— Так! — наче каркнула жінка в химерному одязі.

— А я знаю, хто ти, — Пела підійшла впритул до темношкірої. — Ти — Шерма.

— Вгадала, — не ворухнула та жодним м’язом.

— А хто вона? — дівчина кивнула на голомозу.

— Її називали Фатімою.

— Називали?

— Її особистість зруйнована. Уламки не мають імені.

— Хто зруйнував?

— Джи Тау.

— Так! — прохрипіла Фатіма.

— А, — кивнула Пела, — Божевільна, зрозуміло… Ми маємо відкрити клітку?

— І так можна сказати.

— Але ж її тут немає.

— В певному сенсі її ніде немає

— …?

— Гойдалка.

Пелу пересмикнуло.

Гойдалка. Слово-переслідувач, слово-гачок. Воно витягнуло з пам’яті минулі дні. Пела перенеслася в один з тих своїх перших ранків у тренувальному таборі на Сельві, коли її м’язи почали звикати до зменшеного тяжіння й у кожному куточку тіла відчувалася дешева легкість. Цьому відчуттю відповідав і тодішній її настрій, що його Ясмін називала «дурнуватим».

Незважаючи на щоденні тренування та щоденні дощі, курсантку Пелу без упину перло на секс, веселощі та шкодливі жарти. Вона згадала, як підвісила у спальному блоці гамак і гойдалася на ньому, вересканячи в бік авреліанських селючок: «Цуй, товстолапі! В нас є гойдалка!»

І лише потім з пам’яті виринув сон, що наснився їй на Аврелії. Привид матері пообіцяв їй тоді «шлях Шерми» та розповів дивну притчу про гойдалку і книгу.

Прийде час, і ти прочитаєш її, сказав тоді привид, від першої до останньої сторінки.

«Це остання?» — запитала Пела подумки.

«Маєш рацію», — так само відповіла Шерма.

— Так! — хрипнула Фатіма.

— Що ти там казала про гойдалку? — дівчина звернулася до Шерми вголос.

«До одного місця ту телепатію», — вирішила вона. Їй по-справжньому стало лячно.

— Хочеш зрозуміти?

— Спробую.

— Тебе вчили на техніка, маєш зрозуміти.

— Кажи, — Пела впритул наблизилася до Шерми, вдивляючись в її різьблене обличчя. Вона відчувала на собі погляд мертвих очей, і це лякало її більше за всі дива цього неправильного місця.

— Сингулярність в’язниці проходить крізь місце, в якому ми стоїмо, — почала Шерма. — Уяви собі тонку, товщиною у кілька атомів водню, струну довжиною у мільйони парсеків. Одним кінцем вона зачеплена за портал, схований на вкритій туманом планеті, а іншим — за портал в іншій галактиці. Вона і є кліткою, де тримають монаду Спасителя. Вона лежить на Темних шляхах, і тому вона не лише струна, але й петля і гойдалка і ще щось, подібне до тунелю, що замкнений сам на себе.

— Вищі виміри, — діловито кивнула Пела, озирнулася, наче шукаючи тонку нитку, натягнуту між галактиками, не знайшла і пробурмотіла: — Але ж треба відкрити портал на Імлі.

— Зможеш? — губи Шерми склалися в посмішку; те моторошне, що весь цей час тривожило Пелу, наче змило цією посмішкою.

«Вона таки красива тітка, — подумала дівчина. — І не землянка, і не магонійка, але гарна, аж в горлі пересихає. Недарма сам імператор на неї повівся».

— Хіба ми тут випадково?

— Не випадково. Проте все залежить не від нас.

— А від кого?

— Від піфійки на ім’я Сайкс. Хоча вона про це не знає.

— Поясни нормально.

— Я зайшла до порталу на планеті, де тепер перебуває піфійка. Їй відомо, що портал відкритий і що він відправив мене до клітки. Якщо ми все вірно розрахували, вона спробує знищити Спасителя і нас разом з ним, підірвавши на тій планеті тератронний заряд. Але піфійка не знає, що Фатіма принесла нам одну цікаву річ.

Шерма підійшла до голомозої і видобула зі складок її безглуздого одягу невеличкий контейнер. Та стояла нерухомо, не відриваючи погляду від застиглих очей темношкірої. Шерма видобула з контейнера червоний кристал, в центрі якого пульсувало м’яке світло. Варто було Пелі подивитися на нього, як пульсація залізла до її голови. Минуло кілька неприємних секунд, і все навколо змінилося, наче чаклунська сила зісмикнула з речей і людей облудні покрови.

Сірі стіни знов наблизилися, а під підошвами розплилася дрібно захвилена зрима поверхня. В очах Шерми спалахнули червоні відблиски, обличчя Фатіми оточило жовтувате сяйво. Все навколо сповнилося значущості, довірливо і радісно розкрилося для розуміння. Тепер Пела не потребувала пояснень.

Червоний кристал, знала тепер вона, є центром навколишнього всесвіту, оточене сірими стінами місце сховане у просторовій «кишені», за розмірами сумірній з планетою, а Шерма — вмістилище древньої сили, обрана істота, здатна оперувати Темними брамами і шляхами.

Напевне, саме це й називають яснобаченням, подумала дівчина. А ще вона здивувалася могутності Ольда, ковчега свідків і трону суддів. Те, що звичайне людське око бачило як кристал, несподівано постало перед нею згорнутим сузір’ям Сили, куди давня раса заховала інструменти панування над простором і часом. Її новий зір лише на мить відкрив їй глибини Ольда. Вона зазирнула туди й одразу відсахнулася від безодень і лабіринтів, поряд з якими блідла уся велич відомої їй інженерії.

— Він захистить нас? — вона підняла очі на Шерму.

— Ти правильно зрозуміла, — кивнула та. — Ми сховаємося в ньому, коли вибух ламатиме гойдалці вісь. А коли розімкнеться силовий контур, ми подаруємо йому наші тіла. — пафосні інтонації знову прокинулися в голосі клонки. — В трьох вмістилищах замешкає він, перейде через ріку диких енергій і вступить у Всесвіт, що належить йому за правом першості.

«А ми здохнемо», — подумала Пела, а вголос спитала:

— Хто це «ми»? Ти казала: «ми вірно розрахували».

— Це було давно. Імена втратили тих, кого позначали. Тепер є він, є три тіла, є Зоряний Ковчег і буде вибух.

— Коли? — тремтіння пробігло тілом Пели.

— Скоро.

— Ми встигнемо сховатися?

— Це не повинно тебе хвилювати.

— Що має мене хвилювати?

— Нічого.

Пела зробила паузу, відтак спитала — голос її тремтів:

— Мене не стане, так?

— Все зміниться, і ми змінимось. У цьому не буде ані болі, ані смутку.

З кожним вимовленим словом Шерма зазнавала перетворень. Одну за одною Ольд знімав з неї маски. Витончена земна жінка перетворилася на високу чорношкіру магонійку, але не затрималася у цій аватарі. Наче два роги піднеслися над її головою темні промені, очі налилися рубіновим світлом, і Пела здригнулася, побачивши поряд з собою чи то богиню, чи то праматір найпершої з гуманоїдних рас.

Зловісна краса цієї істоти притягувала і лякала. Пела відчула, що присутність Шерми огортає її хтивими вібраціями, що її охоплює нестримне бажання підкоритися дворогій богині, віддати тіло для її насолод і жертвенних ігор, розчинити в її владних енергіях свою волю і свій розум.

Тіло дівчини здригнулося у гострому спазмі.

І це не сподобалося Пелі.

Тому що було відверто керованим ззовні.

Було підлою пасткою.

Шукаючи опори, вона озирнулася на Фатіму і побачила, що голомоза також змінюється. Її голова видовжилася, а шкіра стала прозорішою і лимонно-жовтою. На ній з’явилися дивні набряки, немов плоть Фатіми плавилася від внутрішнього жару. Якщо Ольд видобував з тіл форми найперших втілень, то з-під личини голомозої ось-ось мало показатися щось дуже відмінне від людини.

В цю мить Пелу захопила і понесла хвиля ненависті.

Це було так несподівано, що тіло дівчини відповіло на неї новим оргазмом.

«Дарма!» — рикнуло в її голові так, що Пела не втрималася на ногах і впала на коліна. А ще вона відчула, як до її голови заходить цілий натовп енергійних словообразів, серед яких найспокійнішими були «підстава» і «неможливо».

— Якого хріна! — вона підвела очі на рогату і побачила не богиню, а посірілу від відчаю істоту, з пащі якої цідилась рожева піна.

Проте цікавіша метаморфоза відбулася з голомозою.