Гойдалка

8

Гірчична пустеля,

планета Тіронія (3КВ22:4),

система зірки Хаябуси (HD10647).

10 юла 417 року Ери Відновлення.

— Колись давно я бачив серіал, у якому капітан земного корабля полював за морським китом, — мовив Марков, дивлячись на жовто-сірі бархани, що пропливали оглядовими екранами. — Він шукав його всіма земними океанами, постійно думав про нього, марив ним, заразив своїм божевіллям усю корабельну команду. Кит, наскільки я пам’ятаю, був дуже старий, рідкісного білого кольору. Той капітан, врешті-решт, з’їхав з глузду і загинув.

— Сумна історія, — погодився Алеф. — Чому ви її згадали?

— Не здогадалися?

— Хочете сказати, що Ленго — ваш Мобі Дік.

— Браво! — розсміявся генерал. — Ви не лише проникливий чоловік, але й дуже ерудований, як на офіцера спецназу.

— Імперські воїни — не спецназ. І в нас немає офіцерів.

— А хто ж ви тоді? Клуб знавців літератури?

— Ми братство, яке сповідує Вечірні міркування стоячої води.

— Вечірні міркування… Це, капітане, надто складно для тіронійця, тим більше — для поліцейського, — Марков нахилився над екраном, увімкнув режим відеопошуку. — Надто складно для того, хто полює за білим китом і не прагне дрібнішої здобичі… О, я щось бачу.

— Так, щось велике і металеве, — погодився командир «горобців».

Підкоряючись його нечутному наказу, бойовий дискоїд різко змінив курс і помчав до далекої темної крапки, що виникла на горизонті. На оглядовому екрані вона виглядала, як прямокутний силует, колір якого був рудішим за колір пустелі.

А вже за кілька секунд силует перетворився на коробчастий корпус, опертий на широкі гусеничні треки. Піскові бурі та час вкрили метал рудуватими плямами і подряпинами, від чого транспортер виглядав іржавим металоломом. Зблизька він виявився розміром із триповерховий будинок, з бульдозерним ножем, краном і такелажними фермами.

— Звідки таке чудо? — поцікавився Алеф.

— Жителі північних куполів свого часу набудували до чорта таких саморобок.

— Не дуже раціональне використання броньових плит.

— У промислових руїнах багато металолому. Є і титан, і сталь. Колись ці транспортери зі всієї пустелі з’їжджалися до Саїду на новорічні фестивалі. Веселі були часи.

— Міцно фестивалили?

— Бувало, — Марков додав до растрової графіки сканера дані з інфрачервоного каналу та ГРЛ. — Ззовні живих істот не бачу. Здається, у транспортері простежується якась біотика[48].

— Масові характеристики відповідають одному об’єктові гуманоїдного типу, — доповів оператор бортової зброї. — Також присутня слабка анґуляція гравітаційного поля. Дуже слабка і пульсуюча.

— Анґуляція? — Марков стрепенувся, почувши незнайоме слово.

— Щось типу локального завихрення, — спробував пояснити Алеф.

— …?

— Приблизно те саме, що білий колір у Мобі Діка, — всміхнувся капітан «горобців». — Звичайні люди, наскільки мені відомо, не здатні завихрювати темну енергію.

— Значить, це він, — обличчя генерала закам’яніло.

— Або ж там повзає чорна слизота.

— Норни?

— Норни, мафеді. Цуча слизота. Кажуть, що вони здатні впливати на гравітаційне поле.

— Якщо так, то він готується втекти. Наказую знищити транспортер.

— Десь тут хлопці з Джи Тау, — нагадав Алеф.

Дискоїд ліг на віражну дугу, облітаючи транспортер. Маркова втиснуло в крісло, в очах його потемніло і заперечення не змогли відірватися від важкого, як свинець, язика. За мить бойова машина опинилася надто близько від іржавого велета, щоб можна було застосувати плагани або магнітари.

За спиною генерала щось клацнуло, з десантного відділення на пісок зістрибнули «горобці». У своїх масивних екзоскелетах вони були подібні на чорних богомолів. Ще мить — і вони пробили у корпусі транспортера здоровенну діру.

«Як вони це зробили?» — не зрозумів Марков, але на розпитування не було часу. Дискоїд зависнув над металевим дахом, у якому невідома сила також вигризла рівненький отвір. Ще один «горобець» стрибнув крізь нього просто до металевого черева.

— Тепер ми, — сказав Алеф.

Їхні крісла з невловимою для людини швидкістю перетворилися на екзоскелети і випали крізь нижні люки.

Нове запаморочення, пружний удар — і ноги Маркова (чи то лапи крісла-трансформера) твердо встали на підлогу пустельного всюдихода. Хмара рудої пилюки завадила поліцейському зорієнтуватися. Він рушив туди, де вгадувався коридор, проте майже миттєво наштовхнувся на керамітову стінку. Екзоскелет удесятеро посилив це зіткнення, стіна тріснула, навколо загуркотіло. У відповідь пролунав справжній грім. Маркову здалося, що він опинився в епіцентрі вибуху. Його відкинуло. Якби не реакція комп’ютера, що керував екзоскелетом, він неодмінно впав би.

Навколо все вібрувало. Незвичне відчуття охопило Маркова. Здавалося, ритмічно пульсуючі промені прострілюють його тіло, залучаючи до божевільного танцю. На мить він уявив собі, що транспортер перетворився на велетенського павука, шалено вібруючого на довгих членистих лапах, а сам він стоїть у його череві, пробитий млосною пульсацією, крихітний і безпорадний.

Марков напружив волю, відганяючи нав’язливе видіння.

Вібрація зникла так само раптово, як і виникла.

Він розвернувся і пірнув у хмару — тепер вже не руду, а чорну; дорогою розбив щось схоже на меблі, прорвався до суміжного відсіку й там натрапив на «горобців». Вони стояли навколо прозорого, подібного до труни, контейнера, в якому спочивало оголене чоловіче тіло. Кіптява, що вкрила стінки «труни», заважала бачити обличчя. Марков підняв руку, аби розтрощити контейнер, але Алеф зупинив поліцейського.

— Мобі Дік помирає, — сказав капітан.

— Ви впевнені?

— Ми щойно сканували його мозок.

— Ця істота оперує ілюзіями.

— Йому не пощастило, сір, — почув генерал одного з «горобців», судячи з голосу, жінки. — Операцію зробили невдало, почалося фронтальне виродження мозкової речовини.

— Ви медик?

— Так.

— Він нас чує?

— Навряд чи.

— Він телепат. Дуже сильний.

— Я знаю, сір.

— Він може…

— Не може, — с притиском мовив Алеф. — Нічого він вже не може, але вісім секунд тому чогось таки утнув.

— Норни?

— Спрацював портал.

— Тобто вісім секунд тому він був при свідомості?

— Судячи з експрес-аналізу, сір, він смертельно перенапружив мозок і впав у деструктивну кому, — підтвердила жінка-медик. — А тепер сигнал припинився. Він мертвий. Це очевидно. Фіксую час.

Марков лише тепер зауважив, що та тримає в руках циліндричний прилад.

Сканер, зрозумів поліцейський.

Деякий час люди навколо «труни» стояли мовчки. Звукові підсилювачі уловлювали лише шурхіт протягу та потріскування пробитого кабелю. Дим відповз до вентиляційних отворів, відкриваючи оку вбогий інтер’єр житла.

— Я знаю, що він відправив, — порушив мовчання Марков.

— Око Богині, — Алеф не питав, стверджував.

— Воно лише носій, — понесло поліцейського. — Він переправив у ньому свою свідомість. Його мозок порожній. Пуста оболонка. Він таки нас взув.

— Я не бачу обладнання… — почала медичка.

— Він і без обладнання на таке здатний.

— Це лише припущення, — Алеф заглянув до наступного відсіку й, очевидно не знайшовши там нічого цікавого, повернувся до «труни». — За факт беремо фізичну смерть лідера повстання, відомого як Ленго. Як командир бойової групи, факт підтверджую. Ціль знешкоджена.

— Доповідайте! — Марков звернувся не до присутніх, а до екіпажу дискоїда.

Його зрозуміли.

— Сір, зафіксовано локальний гравітаційний тунель, — відізвався оператор зброї. — Його енергетичні характеристики потребують уточнення, радіаційна ситуація — в нормі. Температура повітря у вашій локації знизилася на шість градусів, був землетрус. Його центр на глибині двохсот тридцяти кілометрів. Можна припустити, що для відкриття порталу була використана енергія планетарної мантії…

— Зрозумів, — Марков рушив до виходу з транспортера.

Погода повернула на вітряне. Гірчична пустеля курилася невисокими вихорами, що здіймали рудуваті хмарки. Один з таких смерчиків привітав поліцейського, кинувши жменю піску на його шолом.

За десять кроків від транспортера хтось — певно сам Родер, хто ж іще — просто на ґрунт поставив металевий столик і три пластмасові стільці. Марков очистив один з них від пилу, від’єднав скафандр від екзоскелета, сів обличчям до пустелі. Він любив розхристані вітром пейзажі Гірчичної, неозорий обрій й бліді крапки блакитних зірок на денному небосхилі.

Колись пустеля стала свідком його тріумфу. Тоді він знайшов у її нетрях підземне місто контрабандистів, отримав першу бойову відзнаку. Немов учора.

Цікаво, що у тих підземеллях тепер, подумав він. До виритих клонами старих катакомб звідси не далі трьохсот кілометрів — не відстань для мешканців транспортерів та розкопувачів могил.

Тепер, коли Саїд став мертвим містом, тутешнім не до контрабанди. Вичерпалася клієнтська база, як казали бариги у Мокрому куполі. Рудники вичерпалися, і колоністи повернулися до екваторіальних поселень. Скільки природнонароджених залишилося в пустелі? Кілька десятків? Сотень? Навряд чи більше.

За кілька хвилин він відчув присутність Алефа.

Озирнувся.

З пробитого боку транспортера вистрибнув капітан «горобців». Він рухався з економною і хижою грацією двоногої комахи.

Певно тижнями не вилазить з екзоскелета, подумав Марков. Ці елітні бійці фанатіють від служби, як сектанти від забобонів. Хлібом не годуй, лише дай побігати і постріляти.

— Не так все й зле, — проскрипів у комунікаторі голос головного «горобця».

— Невже.

— Ми вигнали його з нашого двору.

— Ненадовго.

— Цього ми не знаємо. Він втік без тіла… — Алеф дострибнув до столика, вийшов з екзоскелета і сів поряд з Марковим. — Та й з Оком поки що не все ясно.

— …?

— Хлопці знайшли там, — капітан кивнув на іржаву громаду, — щось подібне на контейнер для зберігання слизняків. Коли дослідимо у нашому центрі, будемо знати більше.

— І коли дослідите?

— Протягом стандартної доби.

— А звідки відомо, що те, що вони знайшли, подібне на контейнер для мафеді? Хіба хтось бачив таку штуку?

— Вей знайшла таке на древній планеті.

— На 9КВ40:2?

— Її тепер називають Тифоном.

— З живими слизняками?

Крізь мембрану шолома було видно, як капітан імперських воїнів кивнув. Відтак Марков знову почув його голос:

— Здається, у цих контейнерах вони можуть перебувати у сплячці тисячоліттями. Ленго міг знайти аналогічний апарат тут, у зруйнованому порталі.

— Ви маєте звіти експедиції Вей?

— Повних не маємо. Але є достатньо матеріалу для аналізу та деяких висновків.

— І що, є якісь припущення, куди саме могла чкурнути тварюка?

— Цим займаються.

— Ну, звісно… — Марков хотів гмикнути, натомість чхнув. — «Цим займаються». Так, ніби я з вулиці прийшов. У мене, між іншим, допуск «а-шість».

— Мене інформували.

— Так у чому справа?

— Ситуація швидко змінюється. Можливо, що всі ми не встигаємо за подіями.

— Так це треба виправити.

— Повністю погоджуюся, генерале. За вісімнадцять годин, згідно з наказом, маємо прибути на літерний об’єкт. Маю підстави думати, що там все… ну, може, не все, але бодай щось проясниться.

— Об’єкт на Тіронії?

— На одному з її супутників.

Маркову здалося, що він зрозумів.

— Імператор прибув до системи Хаябуси?

Алеф ніби не чув запитання. Він спостерігав за струнким смерчем, що хвилину тому виник на обрії й нісся, здавалося, просто на них. Вихор здіймався колоною, поряд з якою змеркла й змиршавіла решта пилових хоботів. Важка сива хмара правила колоні за капітель.

— У диханні Марсу відчуваєш запах кориці та холодних пряних вітрів, тих, що підносять летючий пил, омивають нетлінні кістки і приносять пилок давно відцвілих квітів[49].

— Перепрошую? — не второпав поліцейський.

— Слова давнього поета.

— Марсіанського?

— Земного, — погляд Алефа не відривався від хобота, що підмітав пустелю вже метрах в тридцяти від транспортера. — Думаю, комісаре, настав час повідомити уряд колонії і Четвертий флот про зняття блокади. Годі й уявити, як вони зрадіють.

За мить налетів смерч і відібрав в них столик.