Гойдалка

17

Орбіта планети Аврелія (6КА81:4),

зоряна система Мійтри (HD168443).

20 юла 417 року Ери Відновлення.

Марков звик до різких поворотів долі. Виходячи з гібернації на орбіті Аврелії, він привчав себе до думки про повернення до стабільного життя.

«Полювання на Темного відбулося, — казав собі він. — Так, імператор не в захваті від кінцевого результату, але все могло закінчитися набагато гірше. Тепер я служитиму на Аврелії. Маккосліб, зрозуміло, не найкращий шеф, але й не ворог. Припне старого пса до якоїсь провінційної буди і суворо накаже сторожити городи і теплиці колоністів. Скажімо, зробить мене керівником поліційного управління у тихій провінції. Або ж — зрештою, чому б й ні — поставить на чолі центрального слідчого апарату. Так тому й бути. Робитиму те, що вмію. Все спокійніше, ніж ганяти за монстрами всією Галактикою. Аврелія, як не крути, не найгірше місце, одна з Випереджаючих планет. От лише це кляте тяжіння. Але й на це є рада. Носитиму зручненький такий екзоскелетик, зовсім не помітний».

Але скільки б він не умовляв себе сприйняти такий поворот подій за щастя, чогось воно не сприймалося.

«Ти — опальний адміністратор, — ворушилися хробаки сумнівів. — Невдаха, що не виправдав найвищої довіри. Зауваж лише, як на тебе дивиться обслуга карантину. Правильно, вони дивляться на тебе, як на грьобаного лузера, який ще вчора був всесильним імперським комісаром, а тепер відправлений ганяти торчків та членистоногу нечисть. Ти міг увійти до історії як переможець самого Темного, а увійдеш як старий мудак, якого клонована повія обвела навколо пальця».

Марков гнав хробаків геть й максимально затягував графік відновлювальних процедур. Він ніби відчував, що монарша десниця, яка піднялася, аби зняти бойового офіцера з шахової дошки, завмерла в повітрі.

Колишній комісар лежав у камері вакуумного масажу, коли на його внутрішній комунікатор перекинули виклик з офісу прем’єр-міністра колонії.

— У мене для вас сюрприз, генерале, — почув він знайомий голос.

— Вітаю вас, пане прем’єре.

— Я вас також, мій друже.

Маркову здалося, що Маккосліб ледь стримує сміх.

«Й чого б це його так розпирало?» — у генераловому підребер’ї стало зимно від недоброго передчуття.

— Щойно отримав наказ імператора. Він безпосередньо стосується вас.

— Наказано розжалувати мене в сержанти?

— Все набагато цікавіше.

— …?

— Імператор наказує вам очолити спеціальний конвой і доправити на планету Фаренго терористку Фатіму Ферфакс. На Фаренго вам пропонується разом з кораблем перейти у підпорядкування ґ’ормітській колезі наших піфійок, ім’я якої я при всьому бажанні не годен вимовити.

— А ви садист, Маккослібе.

— Нічого особистого.

— І коли я маю приступити до конвоювання?

— За три години я пришлю на «Салем» міжорбітальний «човник». Він доправить вас на борт рейдера С108 з красивою назвою «Лорд Полум’я». Контейнер з терористкою вже на борту. Вона у стані глибокої гібернації. Решту вам повідомить командир корабля.

— І хто ж там кермує?

— Контр-адмірал Аннадір. Також відомий як Бегемот.

— А не забагато генералів на одну заморожену дівку?

— Це, мій друже, вирішує імператор. До речі, наскільки мені відомо, на борту буде ще й високородна піфійка.

— Ви таки садист.

— Й не просто піфійка, а Бегемотова дружина Преподобна Хіосі. Ви чули про неї?

— Це часом не її травмували на Сельві?

— Точно.

— Я читав оперативку. На неї напав ґирг.

— Саме так. Поки його не спалили, ґирг встигнув з’їсти шлунок Преподобної і вже прийнявся за легені. Її ледве врятували. Серед всього цього є для вас і втішна новина.

— Не вірю.

— Під час польоту саме ви відповідаєте за вантаж. Це велика честь, генерале, і велика довіра до вас з боку трону. Щось підказує мені, що після повернення з Фаренго ви отримаєте або адміральську відзнаку Ордена Явіса з платиновими мечами, або ж — чим біс не грає! — відповідну зірку Ордена Сонця з діамантами і золотими променями[53]. Заздалегідь вітати не буду, але раджу замовити свіжий парадний мундир. Нова зірка складе доречну компанію вашому Ордену Бездоганності.

— Як казав мій наставник у коледжі, заздрість не відноситься до продуктивних емоцій.

— Спірне твердження.

— Лише цитата.

— До речі, — продовжив голова уряду Золотої Планети. — Минулого року я був на Фаренго. Але ви, напевне, про це знаєте… Рідкісний у всіх відношеннях світ, скажу я вам. Якраз відповідне місце для філософського, або ж містичного, закінчення вашої стрімкої кар’єри.

— Ви забули про фізичне закінчення.

— Ну, це, як завжди, в асортименті.

— За що ж це ви мене так не любите?

— Я вас щиро поважаю, мій друже. Це правда. І ще: ви праві, я вам трошки заздрю.

— Відверто.

— Виглядає на те, що ключові події в історії відбуваються саме на Фаренго. Я ж кажу вам: унікальний світ. Планета Судного дня. Імператор дає вам ще один шанс увійти до галактичних анналів. Вам ставитимуть пам’ятники, а вдячні нащадки назвуть на вашу честь яке-небудь симпатичне зоряне скупчення.

— Вам також не уникнути анналів, не сподівайтеся.

— Ну, це ж не до порівняння. Де ви, герой Галактики, а де скромний провінційний адміністратор.

— Та припиніть вже знущатися, Маккослібе. Краще скажіть, навіщо везти на Фаренго ту божевільну Ферфакс.

— Мене не інформували. Напевно вам все розтлумачать на «Лорді». Там вас також ознайомлять з повним текстом наказу. Прямого шляху вам, генерале!

Поліцейський не встигнув з відповіддю. Його комунікатор просигналив про закриття каналу зв’язку.

Хвилин п’ятнадцять Марков намагався ні про що не думати. Колись старий опер на Тіронії навчив його у такий спосіб впорядковувати думки. Він казав, що стрижнева думка має сама випірнути на поверхню. Себто перша, котра випірне, і є стрижневою. А вже на неї, як шматки м’яса на паличку, треба насаджувати всі наступні.

Першим випірнуло запитання.

Навіщо було Маккослібові називати індекс корабля, імена секретного в’язня, очільників конвою та пункт призначення у розмові, що транслюється не «червоним каналом», а звичайним зв’язком з рівнем кодування «а-три»?

Марков добре пам’ятав, що тема Фатіми Ферфакс, як і все, що стосувалося «вогненного цілунку», проходило під грифами секретності рівня «а-шість». На цю очевидну, здоровенну та кричущу невідповідність можна було насадити всі інші. І призначення на чоло конвою детектива, і появу в командирському кріслі корабля класу «С» адмірала, який до того командував цілою ескадрою, і присутність на борту однієї з найобдарованіших есперок Піфії.

Весь процес конвоювання, за розрахунками Маркова, мав зайняти лічені дні. Сорок шість годин знадобиться «Лорду Полум’я», щоб подолати відстань між орбітою Аврелії і Тридцять восьмим лімесом, де корабель увійде в гіперстазіс. А після виходу до чотиривимірного простору в околицях зірки Таліс вони ще кілька діб підповзатимуть до Фаренго, де, судячи з усього, залишать заморожену Фатіму рептилоїдам.

Для такої операції достатньо штатного екіпажу, посиленого фаховим тюремником. Натомість відправляють команду знаменитостей та ще й оголошують про це ледь не на всю Імперію.

Це що, підстава?

Але навіщо імператорові підставляти саме його, Маркова. Тим більше, підставляти разом із ним й свого вірного Бегемота з його високородною дружиною?

«Теслен разом із Сайкс знов розігрують якусь хитрохвосту комбінацію. Чума б їх двох забрала», — підсумував генерал, виліз з масажної камери і рушив збиратися в дорогу.

Через сім годин він перейшов на борт «Лорда Полум’я». Навіть для нього, звиклого до спартанських умов бойових зорельотів, житлова капсула рейдера здалася нестерпно тісною. Єдиний лаз, що єднав її з шлюзом, загромаджували контейнери з військовими індексами та маркуваннями. Щоб дістатися до головного поста, Маркову довелося від’єднати від поясних кронштейнів комплект життєзабезпечення і променеву зброю.

— Вибачте, генерале, але кают в нас немає, — замість вітання повідомив йому Аннадір.

— А що у вас є? — Марков ледь протиснувся до напівкруглої кабіни, третину якої займала монументальна фігура Бегемота.

— Ваш ложемент там, — ткнув той пальцем в підлогу, не відриваючи погляду від екрану, — в операційній секції. Він і робоче місце, і спальне, і протиперевантажний кокон. Нічого не вдієш, доведеться потерпіти. Ми тут, вибачте за порівняння, замість резервного контуру управління. Майже вантаж. Сто восьма «еска» — опціональна машина. Стандартно комплектується і використовується як безпілотна платформа для спеціальних операцій Флоту.

— Дякую за інформацію. Ніколи не літав на безпілотниках. Навіть на опціональних. Між іншим, на цю машину немає довідкових файлів.

— Це секретний борт, — підтвердив Аннадір. — Офіційно його не існує. А в портовому каталозі він значиться як фрегат — демонстратор технологій під індексом КЕ08. Має супремус з процесором на кварковому торі та експериментальні двигуни. Більше нічого не можу вам повідомити. Все під шифрами і допусками. Шостий-сьомий рівні.

— Це не просто безпілотник, — промкнувся до кабіни жіночий голос, — а майже жива істота. Для його супремусу створили штучну особистість.

— Десь я таке чув.

— Ще б пак, — гмикнув Аннадір. — Це ж завдяки вам загинув молодший брат «Лорда».

— «Ніверіс», — підказала Хіосі, акуратно зачесана голова якої вистромилась між ущільнювачі вхідного люку. — Кажуть, що його відновлення коштуватиме вісімдесят відсотків вартості нового корабля.

— Рейдер С111 загинув завдяки бездарним діям Джи Тау та спецназу Четвертого флоту…

— …й завдяки блокаді Тіронії.

— Я воював.

— Ну, звісно, — Хіосі перестрибнула через командирський ложемент, спритно забралася на кільцевий амортизатор й опинилася просто над генераловою головою. — Це ж універсальне виправдання для усіх косяків.

— У нас з вами, Преподобна, за кількістю косяків «один-один».

— …?

— Ви не змогли упіймати Пелінію Мах, а я упустив камінь.

— Я принаймні не зруйнувала половину колонії.

— Я б хотів ознайомитися з секретною частиною імператорського наказу, — перейшов на офіційний тон Марков.

— Ви не образитися, якщо я вам її просто переповім, — навіть не глянув у його бік Аннадір.

— Ображуся.

— Справа у тому, генерале, що у письмовому вигляді її не існує. Є лише наказ про конвоювання терористки Ферфакс, з яким вас ознайомив Маккосліб. Принаймні він так каже.

— Ознайомив, — кивнув Марков. — Причому зробив це за допомогою низько захищеної системи зв’язку.

— Це він, звісно, дарма… — контр-адмірал нарешті відірвався від екрану. — Але на тлі того, що незабаром почнеться, це не тягне на щось фатальне.

— Й що ж має початися?

— Як вам, напевне, вже доповіли, втрачений вами камінчик перехопили ящери на Фаренго. Їм, звісно, не по-людськи підфартило, але на те вони й ящери. Вони там укріпилися, проте маємо інформацію, що ворог спробує повернути свою іграшку силою. А сила в нього серйозна. Це по-перше. А по-друге, Сайкс хоче через портал атакувати ворожу базу. Ймовірність успіху там мізерна, але нам не розходиться. Ситуація більш ніж критична. Перемога або смерть.

— Так для чого ми веземо ту божевільну? Як очільник конвою, я маю знати принаймні це. До речі, де помістили її кокон?

— В оперативній секції, поряд з вашим ложементом. У вас буде повна можливість контролювати конвойовану.

— Вона гібернована?

— У глибокому анабіозі. Наказано розморозити вже на Фаренго. Думаю, що ящери самі цим займуться. Вони в цьому доки.

— Ви не відповіли на моє питання.

— Яке?

— Навіщо ми веземо ту дівку.

— Вона — ключ. Без неї неможливо активувати вузловий портал Фаренго. Ящери бояться, що не зможуть відбитися, і хочуть через нього переправити камінь на Ґ’орму або й ще далі. Нас постійно супроводжуватиме їхній борт. Той самий, що знищив гніздо ґиргів.

— Зорельот-зірка?

— Дехто й так його називає, — погодився Аннадір, відтак продовжив: — Він вже тут, на орбіті Аврелії. Ми разом йтимемо до Тридцять восьмого лімесу, а потім, знов-таки разом, стрибнемо аж до Таліс. Саме тому для місії обрано цього рейдера. Лише борт «сотої» серії здатний одним стрибком дійти до Агрегату Оріона.

— А ящери не можуть перевезти Ферфакс на кораблі-зірці?

— Не можуть, — замість контр-адмірала відповіла Хіосі.

— Так, — підтвердив Аннадір. — Той борт ще менший і тісніший за «Лорда». Та й будували його на інших принципах. Розмістити на ньому наш протиперевантажний кокон не дозволяє конструкція. З іншого боку, лише ця машина достатньо озброєна для того, щоби на рівних битися зі злими дядьками. Тому ми веземо, а вони прикривають. Тим більше, що тепер у секторі немає жодного іншого ґ’ормітського борту, який би взяв Фатіму.

— А після того, як ми її довеземо?

— Я б зараз про це не думав. Нам би до лімесу дійти.

— На Фаренго ми тимчасово перейдемо у підпорядкування Преподобній Р’аавал, — сказала Хіосі.

— Хто вона?

— Ґ’ормітська Знаюча високого рангу, відповідальна за Розплідник богів.

— На таке підпорядкування також немає письмового наказу?

— Цу, — розвів руками Аннадір. — Такі часи, генерале, такі часи.