Гойдалка

14

Планета, позначена на картах

рептилоїдів як Т’ідо (Імла),

третя у системі Денавору в зоряному скупченні Терзан–1.

8917 година 63 індикту суверенного часу Галактики.

Пелу відправили на чергування через десять діб після розмови з Кайлацем. Ця декада здалася їй нестерпно порожньою. Кожного вечора дівчина засинала з надією на продовження сну, проте оператори сновидінь чи то забули про колишню леді-матроса, чи то взяли довгу паузу.

Лацор також не балувала її увагою. Тепер вона не часто бувала у житлових модулях Фронтиру, доручивши опіку над Пелою старшій за віком магонійці на ім’я Шхо. Та не відзначалася вправністю у телепатичних трансляціях, зовсім не розуміла гумору та абстрактних висловів. Й, взагалі, виглядала на кончену «товстолапу» авреліанку. Коли Шхо об’явила Пелі, що завтра та чергуватиме у теплицях, дівчина ледь не застрибала від радощів. Й зовсім не здивувалася, коли дізналася, що її напарником визвався бути Кайлац.

Після знищення робота, яке й досі залишалося непроясненим, у теплицях чергували парами. Тепер при виході з житлового блока черговим давали зброю, за дією аналогічну тим променевикам, котрими оперували на імперському Флоті. Магонійські бластери відрізнялися від земних меншими розмірами, незвичним дизайном та приємною на доторк поверхнею. Бластери виглядали радше як ігрові маніпулятори, але на тренуваннях Пела пересвідчилася в їхніх можливостях. В імпульсному режимі вони весело дробили базальтові брили, а у ріжучому прогризали керамітові плити у три пальці завтовшки.

Шхо провела підопічну до шлюзового коридору, проконтролювала процедуру персоніфікації та змусила Кайлаца перекласти додаткові елементи живлення з наплічника до поясної сумки. Коли вони залишили шлюз, Пела придумала карикатуру на Шхо й відразу почула, що Кайлац сопить. Магонійці сміялися по-різному, але найчастіше це виглядало, як свистяче сопіння.

«Шхо — задрочка», — сформулювала вона словообраз.

«Не розумію».

«Вона все довго пояснює, все сто разів перевіряє та живе чітко за правилами. У нас таких називають задротами і задрочками».

«Так, — погодився хлопець, — Шхо дуже правильна та відповідальна. Це добре. Вона надійна, добре виконує доручення, нічого не забуває».

«Але з нею скучно».

«Вона перешкоджає тобі розважатися?» — здивувався Кайлац. У його системі словообразів «розважатися» виглядало як «робити собі задоволення» і для людського мислення віддавало двозначністю.

«Ні. Але й не допомагає».

«Це не входить в її обов’язки».

«Ти також задрот», — підсумувала Пела, перестрибуючи глибоку траншею, що пересікала стежку. Або вона погано пам’ятала, або минулого чергування траншеї тут не було. Це наштовхнуло її на міркування щодо стабільності місцевого ландшафту. Вона знала, що дрібні землетруси були тут звичним явищем, але раніше не задумувалась над їхніми наслідками.

Поряд з енергетичним бар’єром, вони наштовхнулися на «пожирачів». Велетенські істоти нависали просто над стежкою, наче живі вібруючі балдахіни. Побачивши Пелину невпевненість, Кайлац першим пройшов під павукоподібною громадою. Дівчина рушила за ним, краєм ока стежачи: чи не рухаються, бува, драглисті на вигляд ноги «пожирачів». Вони, немов здоровенні білі колони, височіли по обидва боки стежки.

«Таке розчавить й навіть не помітить», — визначила Пела, пробігаючи крізь живу колонаду.

Вона налетіла на енергетичний бар’єр при повній швидкості й тим спровокувала захисне поле на протидію. Тепер бар’єр здався їй не хвилею, а кам’яним муром.

Дівчина скрикнула і відлетіла на кілька метрів, просто до ноги-колони. Її наплічник зачепився за кінцівку «пожирача» і вібрація істоти передалася їй. На якусь мить в її голові спалахнуло і зникло знайоме видіння з оранжевим небом і чорними скелями.

«З тобою все добре?» — Кайлацева присутність торкнулася її свідомості.

«Бар’єр».

«Ти надто швидко йшла».

«Так. Лоханулася. Я зараз».

Пела підвелася і глянула вгору, де вібрувало велетенське тіло. Їй здалося, що вібрація стала іншою. Її також не відпускало тривожне відчуття, що залишило по собі видіння-спалах. Але на рефлексії не лишалося часу. Зовсім. Дівчина обережно занурилась до пекучого поля бар’єру, протиснула крізь нього тіло і опинилася поряд з Кайлацем.

Це здалося їй дивним, але там, де він стояв, майже не було туману.

«Пожирачі зжерли», — посміхнулася Пела подумки.

«Кого з’їли?» — стрепенувся магонієць.

«Це така метафора».

Кайлац кивнув. Він вже знав, що метафорами називаються збочені порівняння, характерні для мислення представників земної раси. За магонійськими мірками він був ще хлопчиком, і його, на відміну від старої Шхо, не дратували смішні запетльованості у думках землянки. Навпаки, нелінійність її мислення притягувало Кайлаца, як притягує дітей усе незвичне та парадоксальне.

Землянка, як на його погляд, була прикольною і симпатичною. І Кайлацеві для відчуття життєвої повноти цього було достатньо. Адже як не крути, а найбридкішою стороною перебування у Фронтирі була нудьга. Незмінна і непорушна, як туман, вона передавалася тут із покоління в покоління. Й ні симулятори реальності, ні навчання, ні полювання на місцевих тварин не могли заступити її всевладдя.

Тепер все змінилося.

По-перше, загинув Дой і присутність невизначеної небезпеки додала перцю до регулярного пісного настрою. А окрім того, з невідомої сингулярності на Імлу зістрибнула землянка, і молоді магонійці згадали про легендарні шлюби «пізніх з афарі» з представниками гуманоїдної раси, якою «ранні з афарі» залюднили негостинну кисневу планету.

Кайлац радів у передчутті довгого спілкування з інопланетянкою. Й навіть завдання від Лацор, яка доручила йому слідкувати за Пелою під час контрольних замірів, не засмучувало молодого магонійця. Слідкувати його навчили.

Проминувши шлюз, вони побачили попередніх чергових. Кремезного магонійця з близько розташованими очима і жінку з дуже темною шкірою. Її, як пам’ятала Пела, звали Цайфою. Жінка носила золоту напівмаску, щедро вкриту дрібним різьбленням. Лацор пояснила, що така маска є ознакою приналежності до надзвичайно давнього та поважаного клану, серед представників якого були великі правителі та видатні науковці.

Вони привітали одне одних, після чого старша пара залишила комплекс.

— Вони нам нічого не сказали про тутешню ситуацію, — уголос констатувала Пела.

«Тому що не сталося незвичного».

«Хоча б сказали, що все добре», — перейшла на словообрази дівчина.

«Навіщо?»

«В нас так роблять».

«Ви дуже молода раса. Не звикли до стриманості».

«Он як… — Пела зазирнула до темряви бічного проходу. — Це ж добре, що ми ще не впали у сплячку».

«Афарі сплять?»

«Я так не сказала. Радше, живуть спогадами про минуле».

«Ти кажеш про болісне».

«Я хочу вас зрозуміти. А без знання минулого це неможливо».

«Ти повертаєш мій розум до катастрофи на Чіазі».

«Якщо це ображає твій розум, то…»

«Не ображає. Це є предметом суперечок. Немає єдиної думки».

«Досі?»

«Є сім’ї, які звинувачують. Є інші, які виправдовують. Були сильні суперечки. Афарі конфліктували. Деякі вмирали. Не складалися подружні пари. Відтак вирішили забути і не повертатися до болісного».

«Але все невисловлене продовжує жити усередині і шкодити».

«Немає суперечок».

«Зовсім?»

«Немає великих суперечок».

«Публічних?» — будуючи словоформу, Пела уявила велику залу авреліанського парламенту, в якій сперечалися депутати.

Кайлац на мить завмер, очевидно вражений новим образом, потім кивнув:

«Так, публічних».

«Довго немає?»

«Приблизно шістдесят поколінь».

«Йопст! — присвиснула Пела. — Ну у вас і витримка, хлопці».

«Афарі дуже відповідальні. Ми мусимо вижити».

«Ти казав, що деякі сім’ї звинувачують. А кого звинувачують?»

«Старшу расу».

«Захисників?»

«Так».

«У чому?»

Замість відповіді вона отримала образ непроникного муру. Складений з грубих кам’яних брил, він сягав неба та обох сторін горизонту.

О’кей, — погодилася Пела, — не будемо нариватись».

«А після того Чіаґа ви не шукали нових світів?»

«Світи для заселення є. Вони потребують трансформації. Немає ресурсів».

«Ти правду кажеш?»

«Тобто?»

«Це правильна інформація?»

«Так кажуть. Іншої інформації немає».

«А може, хтось заборонив вам їх заселяти?»

Кайлац на мить задумався. Відтак створив словоформу абсолютного заперечення:

«Ні, ніхто і ніколи не забороняв й не збирався забороняти».

«А чому ж тоді ті, кого ви називаєте Захисниками, не поможуть вам ресурсами?»

«Таке неможливе».

«Чому?»

«Вони дуже-дуже далеко».

«Де?»

«Ісахха».

Пела знала цей словообраз з лекцій Лацор. Так магонійці називали Срібну Монету. У спілкуванні згадки про Галактику, де жили Захисники, супроводжувало холодне світіння еліптичного диска, оточеного хмарами космічного газу. Два з половиною мільйони парсеків, або одинадцять мільйонів світлових років відділяли Чумацький Шлях від цього велетенського зоряного острову.

«Маєш рацію, — погодилася дівчина. — Дуже-дуже».

«Захисники врятували би нас на Чіазі, — раптом порушив табу Кайлац. — Але вони не встигли. Міжгалактичні портали відключені».

Пела відчула, як швидка хвиля люті пронеслася її свідомістю. А відтак вона знову випала з реальності і побачила, як від жовтої зірки відокремлюється велетенський вогненний вихор — протуберанець. Як він, наче лев’яча лапа, торкається темно-зеленої планети і та на очах огортається смертоносним блакитним сяйвом, чорніє від закручених у спіралі хмар диму. Вона зрозуміла, що лють була не її, а Кайлацева.

«Вони не встигли, — повторила вона. А потім додала: А мали б встигнути».

Кайлац нічого не відповів й рушив до пульту, над яким минулого Пелиного чергування чаклував Дой.

«Мені робити контрольні заміри?» — запитала в нього дівчина.

«Так», — словообраз був емоційно безбарвним, як і зазвичай у телепатичних розмовах з магонійцями.

Ще у житлових модулях Пела готувалась до зустрічі з тунелем, котрий вів до великої теплиці. Як тільки вона згадувала тінь-переслідувачку, крижані комахи починали мандрувати її спиною. Їй здавалося, що вона вже ніколи не наважиться пройти довгим переходом і намагалася перемогти страх навіюванням.

Втім, казала собі дівчина, це все ілюзії, що створює Воглок, або ж його прислужник. І переконувала себе, що потрібна тим силам, які зачаїлися на Імлі, що нічого поганого вони їй не зроблять.

Пелі здавалося, що страх відступив. Проте коли вона опинилася на знайомому перехресті, видіння жвавого мороку знову вистрибнуло з пам’яті і скувало м’язи. А ще тут було дуже холодно, набагато холодніше, ніж за її минуле чергування.

Дівчина скулилась від зимного дихання підземелля. Їй згадалися шкільні спальні, де іноді зуб на зуб не попадав.

Невже і тут економлять на опаленні?

Вона ввімкнула прихоплений для такого випадку ліхтар й змусила себе заглянути до тунелю. Виплавлена в базальті труба губилася у перспективі, світлова лінія на підлозі ніде не переривалася.

Ніяких рухливих згущень.

Дівчина набрала до легенів повітря, прислухалася до биття свого серця і увійшла до труби. Навколо панувала мертва тиша, жодні природні і техногенні шуми не порушували спокою у лабіринті комплексу. Пела уявила, як десь над нею стоять і вібрують «пожирачі туману». Ця думка подіяла на неї заспокійливо, проте ліхтар вона вирішила тримати увімкненим.

Саме цієї миті до комплексу увійшов загін магонійців на чолі з Лацор. На комунікатор, вмонтований до її полумаски, щойно надійшла інформація про енергетичну аномалію, яка виникла у скельній порожнині поряд з технічним тунелем. Тих даних, якими вона володіла, було достатньо для висновку: у підземеллі відкрито портал. Також у магонійки не було сумніву щодо планів тих, хто це зробив. До тунелю зайшла представниця молодшої раси — тарха. Союзники Воглока перенесли її сюди, а значить, вона є їхнім інструментом. Відмичкою, якою ті планують відчинити клітку.

Її, Лацор, завданням було не допустити цього будь-якою ціною.

Ціною життя тархи, ціною свого життя і життя всіх магонійцев, що жили на Імлі. Зрештою, ціною всієї Імли, її зоряної системи, бо й цілої Галактики. Для тих, хто поставив предків Лацор стерегти клітку, будь-яка ціна виглядала прийнятною.

Ані Лацор, ані її народ у цьому не сумнівалися.