Гойдалка

13

Планета Аврелія (6КА81:4),

зоряна система Мійтри (HD168443).

7 юла 417 року Ери Відновлення.

Сни не часто навідували нічний відпочинок Преподобної Сайкс. Але якщо вони приходили, то не пустими. Цього разу їй наснилась прапрабабця.

Сайкс Древня стояла в конусі оранжевого світла, що підкреслювало її екзотичну вроду. Шкіра легендарної наложниці здавалась набагато темнішою за шкіру праправнуки. А лінія носа починалась, як на викопних зображеннях магонійців, ледь не на середині високого чола. Преподобна знала про магонійські гени Древньої, але лише тепер до кінця усвідомила, наскільки самотньою і відчуженою почувала себе спадкоємиця древньої крові серед аристократії епохи Сіоранів. Зрештою, серед людства.

Преподобній чомусь згадалася Шерма. Така ж самотня, виклично красива, генетично досконала. Така ж темношкіра і густоволоса. Не дарма подейкують, що майстер Тейсан домішав до свого витвору магонійських генів.

— Ти на Аврелії, — сказала Древня. — Це не випадково.

— Хіба існують випадковості? — Преподобна не могла відірвати очей від облитого теплим сяйвом привида. Прапрабабця була вродливішою за неї. Її краса випромінювала вимогу й волю.

— Ти маєш подбати про майбутнє трону, — повідомила темношкіра Сайкс. — Я знаю, ти звикла робити історію руками виконавців. Але іноді ми потрапляємо до таких вузлів часу, котрі потребують нашої особистої участі.

— Я не сплю з імператором.

— Еарлан Третій не матиме власних дітей, — хитнула головою Древня. — Він залишив здоров’я на Білих зірках. Але колись він визнає спадкоємцем твого сина.

— Я матиму сина?

— Святі Матері дозволять тобі сина, — підтвердила Древня таким тоном, наче вже порадилась з усією Радою Двадцяти Трьох. — Але не це головне. В тому вузлі, де знаходишся ти, криється вихід для нашої раси.

— …?

— Зараз на Тіронії знову війна: гинуть і клони, і природнонароджені. Цій безглуздій ворожнечі треба покласти край. Раса має з’єднатись, і правителі покажуть приклад решті. Твій син одружиться на донці жриці-вогнепоклонниці. Її мати тепер на Аврелії, і вам суджено зустрітись.

Коли Древня промовляла пророцтво, оранжеве сяйво згасло. Преподобна опинилась біля воріт авреліанського особняка під зеленим дахом. Жовті дерева кидали густу тінь на ґанок, де готувались до свята. Молоді жінки прикрашали квітами ґратчасті двері, сервіратор накривав стіл.

Видіння тривало лише кілька секунд.

Сайкс проснулась.

Ну, звісно, жриця-вогнепоклонниця.

Преподобна ввімкнула комунікатор і зв’язалась з Квантовою Цитаделлю. За кілька секунд інформація про зниклу ноланську клонку на ім’я Наталія замешкала на пласких екранах, що розгорнулися навколо Преподобної.

Обличчя і тіло клонки у всіх можливих ракурсах, її біометричні дані, файли відеоспостережень та насичене еротикою домашнє відео родини Лао.

Ось і зображення будинку, де втікачку бачили востаннє.

Дім астрофізика Гела Каспета.

Особняк під зеленим дахом, до якого від представництва Магонії можна було дійти пішки за двадцять — двадцять п’ять стандартних хвилин. Преподобна переглянула допити Наталії і Гела, дані з медичного сканера про вагітність клонки та доповідь пошукової групи Джи Тау.

Вона все ще в тому будинку, зрозуміла Сайкс.

Майбутня родичка.

Преподобна вийшла з представництва Магонії у костюмі пересічної авреліанки. Сітчасте трико, що вміло змінювати колір залежно від освітлення, вигідно облягало її тіло, а мереживо накидки віддзеркалювало емалевий блиск неба. Вулиці столичного передмістя вже повернулися до мирного життя. З відкритих терас линула музика, на паркувальних майданчиках шикувались аеромобілі та сімейні трейсери, діти грались на газонах серед фонтанчиків і розмальованих веселими фарбами роботів зовнішньої охорони.

Місцеві проводжали поглядами Сайкс; проте навряд чи хтось з них зміг би впізнати в ній радницю імператора, вирішила Преподобна. Вона привітно всміхнулась вродливій авреліанці, що стояла на ґанку одного з розкішних особняків, але та у відповідь лише холодно — і, як здалось Преподобній, здивовано — кивнула.

«Я тут чужинка, “тонконога”», — Сайкс напружила м’язи, раптом відчувши гнітюче тяжіння планети. Вона пришвидшила кроки, намагаючись визначити, як гравітація Аврелії змінює ритм і пластику її ходи.

Врешті-решт, вона мусила визнати, що крокує як чапля.

Певно, місцевим кумедно дивитись на таке пересування, подумала піфійка. Вона спробувала рухатись більш пластично, але колінні суглоби все одно працювали, немов механічні шарніри. За хвилину в неї затерпли гомілки. Врешті-решт, Сайкс вирішила не псувати собі настрій динамічним напруженням й знов пірнула у зовнішні враження: дитячі голоси, звуки і барви вулиці, гру світла на деревах і спорудах.

Вже здалеку вона побачила розкриті назустріч сонцю панелі високого зеленого даху.

Дім з її сну.

Родове гніздо Каспетів.

Потрапивши до зони дії його охоронної автоматики, Преподобна торкнулась брошки з вмонтованим розпізнавальним чіпом.

Відтак відкрила ґратчасту фіртку і зайшла на ґанок.

Їй довелось чекати, перш, ніж господар вийшов зустріти гостю.

— Хао! — привітала вона Каспета на місцевий копил. — Мене називають Сайкс.

— Доброго дня, — кивнув Гел. — Мій домашній комп’ютер, радше за все, глючить. Він ідентифікує вас як Преподобну сестру і радницю нашого доброго монарха.

— Він не глючить.

— Навіть так… — очима старого пробігла тінь. — Тоді я щасливий, що така непересічна особа завітала до мого дому… Мене називають Гелом Каспетом. Проходьте.

Астрофізик провів гостю на другий поверх, завів до кабінету і запросив сісти у глибоке крісло.

— Я не кожного дня приймаю придворних… — почав він.

— Облиште, — Сайкс зручно вмостилась у кріслі. — Всі церемонії зайві.

— Але ж… ваш візит.

— Я випадково натрапила на запис вашого допиту офіцерами Джи Тау. Ви висловили цікаві думки. Мені захотілось з вами поспілкуватись.

— Ви жартуєте? — обличчя старого помітно почервоніло.

— Аж ніяк.

— Ви прийшли сюди, лише щоб поспілкуватись?

— Так.

— Ну, припустимо… — Каспет уважно дивився на гостю, піфійка майже фізично відчула, як його погляд давить їй на перенісся. — Візьмемо за гіпотезу, що ви кажете правду… Щодо «цікавих думок» ви, звісно, перебільшуєте. Принагідно дякую за комплімент. Але, як би вам це сказати… Я прожив сотню років. Чого приховувати: у моєму віці балакучість — наслідок старечої деменції. Здається, той слідчий з Джи Тау врахував дану обставину, коли слухав мої теревені. Він, до речі, мені здався людиною проникливою.

— Я би випила чаю.

— Вибачте, я трохи заскочений.

— Вибачаю, Геле, — погляд Преподобної не відпускав його очей. — Ми, піфійські Знаючі, володіємо навичками телепатії. Зараз у вашому розумі домінує припущення, що візити таких, як я, не приносять простим смертним нічого доброго. Мушу визнати, що у цій думці присутня рація. Але цього разу вам нічого не загрожує. Я гарантую.

— Дякую, що не приховуєте ваших здібностей, — після довгої паузи мовив старий. — Якому з сортів чаю ви надаєте перевагу?

— Гербаті авреліанській.

— Вам направду подобається ця кисла трава?

— Якщо її змішати з білим земним, скажімо з «агатовими стрілами», то виходить непоганий букет.

— «Агатові стріли», на жаль, не доступні моєму сервіраторові, — Гел набрав код на консолі, — але спробуємо зробити щось адекватне статусу такої високоповажної гості.

— Ви сказали слідчому, що з сумом спостерігаєте занепад людства. Що ви мали на увазі?

— Це лише мої приватні роздуми. Так би мовити, нічні блукання самотнього інтелекту. Навряд чи вони цікаві тим, хто щоденно читає звіти аналітиків та бачить проблеми людства з висот трону… А ось і чай.

— Дякую… Він дуже ароматний і зовсім не кислий… Ви вважаєте себе філософом, правда ж?

— Це ви побачили у моїй голові?

— Мені цікава ваша концепція занепаду людства.

— Справді?

— Ваше здивування і ваша іронія — на грані. Ви ж свідомі того, що володієте цілісним баченням історичних процесів. Таке бачення в наші часи рідкісне. Ви не ворог Імперії, проте не вірите в її майбутнє. Ви — вчений, прожили довге життя, були свідком Великої смути та відновлення порядку за доби Ойзеле. Нам, Знаючим, відомо, що підкріплене досвідом відсторонене спостереження іноді виявляє джерела проблем ефективніше за статистику та експертні оцінки. Мене цікавлять підстави вашого песимізму.

— Тоді вам доведеться слухати довгі старечі розумування.

— Я не поспішаю.

— А високі імперські справи?

— Зачекають.

— Ну, якщо вас так цікавить моє «відсторонене спостереження»… — Каспет зручніше вмостився у кріслі, яке слухняно підлаштувалося під вигини його тіла. — Тоді слухайте. Можливо, все, що я вам тепер розповім, ваші премудрі піфійські жриці вже давно зрозуміли.

— Ми знаходимось в самому процесі, ми його частина. А ви дивитесь наче з дистанції.

— А, ну так, авжеж… Я думаю, Сайкс, все почалось ще тоді, коли людство мешкало на Землі. Коли ще не придумали молекулярних синтезаторів, не розмножили віртуальні світи й не почали вдосконалювати тіла за допомогою імплантатів та генетичної інженерії. Мої предки були корінними європейцями і жили не в мегаполісі, а в горах. Така собі консервативна родина, яка дотримувалась традиційних переконань.

— Вони були амішами?[31]

— Ні, вони не були релігійними фанатиками й не відмовлялись від побутової техніки. Аж ніяк. Просто жили окремо, самодостатньо, у певній гармонії з оточуючою їх природою, з тими земними горами. З Альпами. Ви зараз, напевно, думаєте, що я їх ідеалізую. Можливо, що й так. Я знайомий з їхнім життям за відеозаписами, а ті відтворюють лише частину тодішньої реальності. Зрозуміло, що кращу, позитивну частину. Адже записи є посланням нащадкам, себто нам. Аби ми їх поважали, наших предків. Вони нас також ідеалізували, авжеж. Як тільки ми починаємо вибудовувати родоводи, лінії спадковості, без різниці, в якому часовому напрямку — одразу виникає цей глянц, цей сентимент. Така вже природа людей… На одному з тих записів я знайшов роздуми Гільди Каспет. Так її звали. Коли спалахнули перші руйнівні революції в мегаполісах, їй вже було далеко за вісімдесят. Вона була свідком останнього світлого століття Ери Посланців. Дитиною вона ще гралась з примітивними роботами і читала паперові книжки, а в кінці життя вже ховалась в гірських долинах від генетичних модифікантів і нападів соціопатів. Їй було над чим подумати. Та й серед її сучасників траплялись проникливі люди. Вони багато дискутували про те, чому все пішло не так. Чому всі досягнення науки та соціальні свободи пересічні люди використовують задля примітивних форм конкуренції, задля хворобливого самоствердження. От ви мені, Сайкс, скажіть: чому?

— Ті, хто створив людство, заклали до психічного ядра нашої раси певні… запобіжники.

— Їм було мало того, що ми живемо лише сто двадцять стандартних років? Що втрачаємо півжиття на засвоєння досвіду попередніх поколінь?

— Вони планували на сотні тисяч років. Таке віддалене планування, як ми з вами розуміємо, є дуже ризикованим. Відповідно, вимагає багаторівневих «закладок». Вимагає системи запобіжників та регуляторів. Деякі з них діяли постійно, інші ввімкнулись на пізніх етапах розвитку цивілізації. Є припущення, що становлення гуманоїдних цивілізацій є своєрідним сценарним шедевром. Та древня раса, яка нас спроектувала, була неймовірно досвідченою і талановитою. На жаль, ми про неї нічого не знаємо.

— Діалектичне мислення — також регулятор?

— Що саме ви розумієте під діалектичним мисленням?

— Спосіб пізнання, котрий розглядає оточуюче нас суще як єдність і змагання двох протилежностей. Чорне — біле, ліве — праве, чоловіче — жіноче.

— Тіла гуманоїдів білатерально симетричні[32] та двостатеві. Відповідно, тілесна будова сформувала спосіб мислення гуманоїдних рас. Магонійці також мислили світ через єдність і змагання протилежностей. Повзучі Отці були тристатевими і відчували світ інакше. У ґ’ормітів у давні епохи існували бінарні системи пізнання, але їх відкинули як неконструктивні. Я не виключаю, що відкинули під впливом Повзучих. Проте в цілому, Геле, ваше припущення цікаве. Принаймні я до цього часу не чула, щоби бінарність в мисленні гуманоїдів розглядалась як обмежуюча або коригуюча цивілізаційний розвиток «закладка».

— Ви, Сайкс, зауважте цей момент, зауважте… А я, з вашого дозволу, повернусь до роздумів Гільди. Вона, зрозуміло, нічого не знала ані про Повзучих, ані про ґ’ормітів, але десь здогадувалась про «закладки» і припустила, що історія людства обертається навколо боротьби інтуїтивних геніїв з нестерпною історичною інерцією, яку породжували «закладки». І не лише породжували, але й відтворювали в кожному новому поколінні, в кожній новій епосі. Й чим радикальнішим був виклик геніїв та адептів свободи, тим жорсткішою виявлялась реакція «закладок». Після індустріальної та інформаційної революцій людство здійснило небачений прорив у пануванні над матерією, у практиках свободи і вільної творчості. Й тим лютішою виявилась реакція регуляторів.

— Ви маєте на увазі деградацію генофонду?

— І не лише її. Й досі не розголошують повних даних про глобальні психічні епідемії в кінці двадцять першого та в середині двадцять другого століття. У нашому університеті працював один допитливий історик. Так він звідкись видобув секретну доповідь, датовану дві тисячі двісті шістдесят другим роком. У ній ішлося про те, що незалежні дослідження виявили серйозні психічні патології у вісімдесяти шести відсотків тодішнього населення Землі. Вісімдесят шість відсотків божевільних! Ви знайомі з цією статистикою?

— Так, — кивнула Сайкс. — В архівах Магонії зберігається докладна інформація про занепад людства за Темної епохи. До речі, наскільки мені відомо, серед генетично модифікованих відсоток хворих був ще вищим, а патології страшнішими.

— Тоді ви погодитесь, що Отці-відновлювачі лише замінили внутрішні регулятори соціальними. Вони фактично ввели заборону на вільний розвиток людини, відмінили свободу генетичних перетворень та спрямували енергію людства на космічну експансію.

— Можна й так сказати.

— Але ж це не вирішило принципового питання.

— Тобто?

— Питання: хто ми, звідки, куди йдемо.

— Геле, Отці-відновлювачі не займались філософією. Вони рятували земну цивілізацію.

— Вони лише відклали її стрибкоподібне виродження на чотири століття.

— Це розповсюджене, проте дуже спірне твердження, — піфійка дивилась на полички за Каспетовим кріслом, де стояли копії астрономічних інструментів давнини. — Ви поки що не сказали нічого нового. Про все це дискутують на різних рівнях. Ви на боці лібералів, що не дивно для університетського вченого. Звісно, Геле, ви праві: соціальні регулятори недосконалі. Проте їх можна настроювати та оптимізувати. Якби за чотири століття винайшли щось краще, то можна було б дискутувати, але я поки що не бачу альтернативи.

— Я розумію вас, Сайкс… Тоді, з вашого дозволу, я перейду до головного. Я думаю, що людству вдалось подолати обмежуючу дію регуляторів і запобіжників. Але ми й досі не зрозуміли цього.

— Невже? — Преподобна раптом здогадалась, куди веде старий самітник.

Вона не стримала посмішки. Так ось чому цей дивак не здав Наталію.

— Саме так, — голос Каспета зміцнів. — Створивши клонів, ми подолали родове прокляття наших творців. Це ж знамените подвійне заперечення Гегеля. Вироджене сучасне людство заперечило цілісність та органічність давнього людства. Але ця органічність повернулась до нас у вигляді клонської спільноти. На неї не діють регулятори, вони є істинним майбутнім нашої раси.

— Як ви любите оту вашу діалектику, Геле, — похитала головою Сайкс. — З неї ви щойно вивели твердження, яке вже третє століття повторюють вожді усіх без винятку клонських повстань.

— Істина не перестає бути істиною, якщо її повторюють недостойні.

— Я б могла довго сперечатись з вами, але не буду. Сьогодні дивний день, несподівано дивний. День виповнення. Такі дні випадають раз на століття, якщо не рідше. Сьогодні, Геле, я на вашому боці. Й на боці тієї клонки, яку ви десь тут, — піфійка обвела очима Каспетів кабінет, — ховаєте.

Старий учений навіть оком не змигнув. Сайкс лише відчула, як приплив крові до мозку плутає його думки.

«Ти молодець, Геле», — подумки похвалила піфійка Каспета.

— Я вас не розумію, — сказав той.

— Якби я мала намір арештувати Наталію Лао, я би просто прислала сюди гіперів.

Він кілька довгих, дуже довгих хвилин мовчки дивився на піфійку, відтак кивнув. Тепер вона бачила думки старого чітко, немов він вирізьблював їх на мідній дошці.

«Так, — подумки, проте так, щоби він вловив, підтвердила його висновки радниця імператора, — я могла б прислати не лише гіперів, але й цілий флот із штурмовими дивізіями. Так, Геле, я маю таку владу, й ще більшу. Але зараз ідеться не про арешт і навіть не про долю клонської жриці. Ставки набагато вищі».

Вона послала йому видіння.

Сайкс не була такою вправною менталкою, як Святі Матері Магонії, або ж Преподобна Тарасваті. Вона зібрала всі свої сили й здібності, щоб він зрозумів, про що йдеться.

Обличчя Гела Каспета ледь поблідло, губи стиснулися і розпружились зморшки над бровами. Він заплющив очі і, здавалось, молився. Кабінетну тишу наповнила відчутна енергія, і повітря немов погарячішало.

— Я не знав, що вона вагітна, — нарешті порушив зовнішнє мовчання Каспет.

— Ви повинні зробити так, щоби Наталія і ваш онук не вчинили дурниць. Вже немає потреби гратися у партизанів.

— Зробити? Що саме?

— Не мені вчити таку досвідчену та передбачливу людину, як ви, Геле.

— Добре, — кивнув господар дому й на диво легко підвівся з крісла. — Я спробую.

Рей Блісс отримав повідомлення про розмову Сайкс з Каспетом за кілька хвилин після того, як астрофізик рушив до свого секретного підземелля. Ще раніше супремус Квантової Цитаделі прозвітував щодо зацікавлення, яке Преподобна проявила до файлів Наталії Лао. Відтоді як Блісс зайняв посаду координатора авреліанського управління Служби Запобігання, він тримав справу ноланської втікачки під особистим контролем.

Все ж таки старий сховав клонку у своєму домі, констатував координатор.

Він про щось таке здогадувався, але не зміг передбачити, що підтвердження його припущенням знайдеться при таких мутних обставинах. За клонкою, всупереч сподіванням, прийшов не агент ворога. За нею прийшла радниця імператора. Все, що Блісс знав про Преподобну Сайкс (а знав він достатньо), змушувало його припинити подальшу розробку цієї справи і забути про високоспеціалізований виріб з обмеженої серії КМ0981, що злочинно отримав прізвище Лао та громадянство планети Аврелії.

Проте Рей Блісс не належав до тих посадовців Джи Тау, в котрих кар’єрні страхи переважали над шляхетнішими мотиваціями. Він був вихідцем зі старої офіцерської династії. І хоча родина Бліссів й не мала сімейної Зали Предків, вона все ж таки зараховувала себе до тієї служилої аристократії, котра ніколи не поступалась принципами ані перед намісниками узурпаторів, ані перед всевладними піфійськими телепатками.

Він не часто одягав адміральський мундир, але цього разу обставини вимагали огорнутись театральною величчю військових чинів, над якою сам координатор часто-густо підсміювався. З усіх мундирів, передбачених для його рангу статутами Зоряного Флоту та Служби, він обрав найрозкішніший — сніжно-білий, парадний, розшитий натуральною золотою ниткою та прикрашений трьома рядами орденських планок. Цей мундир він одягав лише один раз, коли отримував звання контр-адмірала. Сповнений відчуття своєї приналежності до історії, у супроводі загону гіперів, Рей Блісс залишив резиденцію Джи Тау.

Гел Каспет ще не встиг пояснити Наталії і Росо, навіщо їм залишати схованку, коли дискоїд координатора вже стартував у напрямку столичного передмістя.