Гойдалка

16

Поблизу зірки HD 140283, відомої як Пратара.

8 юла 417 року Ери Відновлення.

Він прагнув жовтого, і він його отримав.

Жовті жваві драглі раптом вивалились з сяйва Матері Зірок, завібрували навколо Зорана, наповнили Всесвіт зловісною поліфонією: шелестом і шипінням, немов мешканці галактичного кубла змій вирішили усі одночасно висповідатись командирові «Айн-Софу».

Багатьма голосами вони шепотіли йому про строкатий, сповнений руху та ускладнення космос, про вселенські ритми творіння, яким підкоряються найбільші з зоряних островів, про давню мудрість, заховану у вищих вимірах, про вібруючі петлі часу і невмолимі кола повторень, що знову і знову повертають з небуття давно забуте та пережите, світле і темне, можливе і відбуте. Жваві драглі раділи ускладненням і поверненням, скаржились на раптове пробудження сплячого монстра — чорної діри в центрі далекої еліптичної галактики, на лють променевих потоків-джетів, що спустошують мільйони живих світів, на хвилі раптової смерті, що котяться галактичними рукавами і спрощують вогкі колиски живого до розсипів розжареного базальту.

Відтак з того множинного шепотіння виринув Жовтий голос. Спочатку він приголомшив Зорана способом свого мовлення, ритмічного і всеохопного, наче опертого на первинні стовпи творіння. Дивовижність Жовтого голосу завадила командору зрозуміти перше з мовленого, втім невдовзі він второпав, що чує послання сили, сповнене знання. Досвіду, не співмірного з людськими уявленнями про час і простір.

Сила промовляла про зерна життя, розсіяні світами за часів перших сонць, про покликання рас-опікунів, приставлених до цих зерен, про їхню гординю і звитяжні пошуки власних шляхів. Сила промовляла про те, як раси-опікуни забули своє призначення і зрадили зерна нового життя заради власної примарної величі. Сила промовляла про занепад гордих ранкових цивілізацій, про втрачені можливості, мертві галактики та далекі благословенні світи, які прихистили і зберегли зерна життя у своєму лоні. Слова послання здалися Зоранові ємними та зримими. Він наче бачив ці зерна життя — золотаві кулі, занурені у теплу воду безкрайніх мочарів, і біля них дивних напівпрозорих істот, від яких не залишилось нічого, окрім згадки, що вони були зрадниками. А Жовтий голос вів далі, до буремних часів Темного бога, а відтак — до світанку Повзучих Отців.

Перед Зораном розгорнулась неозора мережа порталів, в центрі якої пульсувало щось подібне на червону зірочку — Зоряний Ковчег, спадок мудрої і шляхетної раси, яка порозумілася з фундаментальними силами всесвіту.

Великі міжгалактичні портали закриті, повідомив командорові Жовтий голос, і доступу до них не буде, аж поки Зоряний Ковчег не перейде під опіку древніх рас. Знайдіть його і живіть у мирі.

«Де ж ми його знайдемо?» — наважився запитати командор.

Втім, судячи з усього, видіння не передбачало таких запитань, тому що воно у відповідь просто зникло, залишивши першого офіцера борту сам на сам з безмежжям космосу.

Він ще не відійшов від почутого і побаченого, як запрацював комунікатор.

— Що там у вас, командоре? — вимогливі інтонації Преподобної Тарасваті увірвалися до голови Зорана, яка все ще пульсувала у ритмі Жовтого голосу.

— Наближаюсь до пилової хмари.

— Ви відслідкували трансформацію підозрілих об’єктів?

— Ні, Преподобна, не мав змоги.

— Вони самознищились, як тільки зонд наблизився до одного з них на відстань трьохсот кілометрів..

— …?

— Яскраво спалахнули і щезли.

— Обидва?

— Так, — підтвердила Тарасваті. — Обидва повністю анігілювали. Прилади лінкора це підтверджують. Ви мали рацію, командоре, за нами стежать.

За кілька годин вони з Преподобною усамітнились в одній з «червоних зон» лінкора. Зоран якомога детальніше розповів Знаючій про своє видіння.

— Наскільки мені відомо, Знищувачі шляхів ніколи не являлися людям, — після довгого мовчання зауважила Тарасваті. — Ані в опорній реальності, ані в видіннях. У тих магонійських хроніках, які розшифрували наші криптографи, про такі контакти також не згадується. Ніде також немає свідчень про жовтий колір, як ознаку Знищувачів. Якщо те, що ви бачили, є посланням від них, то, виходить, ми маємо справу з безпрецедентним випадком. Моєї компетенції недостатньо для прийняття рішень у такій ситуації.

— Ви можете зв’язатись з Радою Двадцяти Трьох.

— Безумовно, я це зроблю. Проте навіть Рада… — Преподобна на мить замовкла, наче вагаючись. — Навіть наші Святі Матері будуть радитись з провидицями і зі Знаючими Ґ’орми…

— Це займе чимало часу, — кивнув Зоран.

— Так, якщо врахувати, що спілкування йтиме через Білі Камені.

— Корабель не зможе довго знаходитись на цій позиції. Житлові палуби та супремус надійно екрановані, але позитроніка технічних блоків і моторної групи вже відчуває дію опромінювання. Воно тут жорсткіше, ніж біля Пратари.

— Ще два тижні позитроніка витримає?

Командор на кілька хвилин вимкнув бар’єри «червоної зони», щоби зв’язатись з супремусом.

— Ймовірність відмови однієї або кількох базових систем корабля через триста стандартних годин складає сорок три відсотки, — повідомив він після консультацій з позитронним мозком. — Як командир корабля, я не можу йти на такий ризик. Ми маємо не більше ста годин.

— А якщо підійти ближче до Пратари?

— Нас попередили.

— Це можуть бути витівки ворога. Ви ж не можете дати гарантію, що до вас промовляли саме Знищувачі порталів, а не союзники Темного.

— Не можу, Преподобна, ви праві. Але як перший офіцер «Айн-Софу», офіційно вам повідомляю: через сто стандартних годин я віддам наказ залишити сектор Пратари.

— І де ми зможемо сховатись від радіації?

— Місцева зона інтенсивного випромінювання доволі велика. Ми не вийдемо з неї на іонних двигунах. Доведеться стрибати крізь лімес. Найближча з комфортних локацій, досяжних через цю сингулярність, знаходиться в районі зоряного скупчення Омфалія. Це вісімнадцять парсеків звідси.

— Фактично, наш відступ означатиме припинення місії.

— Все одно я б не став чекати на ґ’ормітський корабель в зоні інтенсивної радіації. Думаю, все ж таки, що про припинення місії не йдеться. Скажімо так: з’явились непередбачувані обставини, і ми відходимо на запасну позицію. Якщо нам накажуть повернутись і йти до Пратари за будь-яких обставин, я виконаю наказ.

— Ви вже доповіли імператору про своє видіння?

— Я вважав за корисне спочатку порадитись з вами, Преподобна.

— Дякую за довіру.

— І я вам за розуміння.

Чи не вперше за весь час експедиції Зоран впіймав себе на думці, що він міркує про себе та Тарасваті, як про керівний тандем «Айн-Софу».

«Так, звісно, тепер ми зможемо співпрацювати, — сказав він собі. — Жриця прислухатиметься до того, хто чув Жовтий голос».