Гойдалка

14

Чорна гора. Космопорт Ліфанія-шоста.

Планета Тіронія (3КВ22:4),

система зірки Хаябуси (HD10647).

8 юла 417 року Ери Відновлення.

«Це лише втрата часу, його тут немає», — свербляча думка заважала Маркову спостерігати за штурмом Чорної гори. Тепер його штаб перебував у череві землерийного танка, що просувався до найнижчого з рівнів підгірного лабіринту. На екрані висвічувалась схема штурму. На ній зелені позначки підповзали до подвійної червоної лінії — умовного рубежу клонської оборони. Ще шість танків пробивали тунелі до верхніх рівнів. Якщо вірити схемі, найшвидший з них був вже за тридцять метрів від великої печери, де, за оперативними даними, перебували бійці Хмура. Навіть якби в клонів не знайшлось ГРЛ-сканерів, вони вже мали б відчути вібрацію. Зубчаті рила двохсоттонних машин гризли скелю і дрібнили каміння, ревучи, немов апокаліптичні звірі.

— Відстань — вісімдесят, — повідомила Гая, хоча всі штабні й без того бачили, що їхній танк знаходиться за вісімдесят метрів від найглибшої клонської нори. — Увага! — голос оперативниці напружився. — По нам працює ГРЛ!

У ту ж мить танк струсонуло.

«Нарвалися», — подумав Марков і відчув потилицею гарячу хвилю.

Він інстинктивно присів, відтак обернувся, шукаючи джерело жару. Обернувся вчасно. Бо тієї ж миті з невидимого отвору над екраном вдарив потужний струмінь крижаного газу, пройшов над правим плечем генерала, котре вмить затерпло, і зустрівся з вогненними клаптями, що кружляли кабіною.

Клапті миттєво почорніли, згасли, а перед очима Маркова постала завіса брудного туману. Легені обпекло холодом, він закашлявся. Наступної миті у кабіні згасли екрани та розсипи індикаторів. На панелях спалахнуло аварійне підсвічування.

— Всі живі? — почув він приглушений туманом голос Ліко.

— Перший живий, — видихнув Марков просто в туман.

— Друга жива, — звідкись знизу озвалась Гая.

«Її голова десь під моїми колінами», — зрозумів генерал.

— Третій живий, — почувся хриплий голос Родера. Судячи зі звуку, він знаходився на найдальшому з бойових постів, у хвості кабіни.

— Четвертий живий, — доповів водій танка. — Маю легке поранення. Енергетичний контур вимкнувся, — щось двічі клацнуло, — позитроніка, здається, також…

— Орбале, чуєте мене? — покликав Крайбл.

— Шериф накрився, — повідомив Родер. — Тут здоровенний пробій… Задній люк деформовано і щось тече зверху.

— Чим воно пахне? — в голосі водія Марков відчув тривогу.

— Здається… ні, це просто вода.

— Тоді ще поживемо.

За стінами кабіни скреготнуло залізо. З-під колін Маркова почувся невиразний звук.

«Плаче?» — він нахилився, спробував підвести Гаю.

Та відсторонила генеральську руку і вибралась з-під панелі самотужки. Відтак щось у кабіні зрушилось, з червоного туману випірнуло Крайблове обличчя:

— Все добре, сір?

— Так, Ліко, все гаразд. Це була міна?

— Щось типу того. Доведеться чекати на техніків.

— Можу примусово запустити резервну автоматику, — запропонував водій і додав в бік Маркова: — Якщо ви, сір, накажете.

— Запускайте, — наказав той.

— Мені потрібна допомога.

— Беріть всіх, кого треба.

— За мною… Нумо ж… — водій застрибнув на панель і плечима підважив верхній люк, який вів до технічного лазу. Той клацнув і прочинився. До кабіни увірвалось повітря з різким аміачним запахом. Один за одним штабні зникли в люці слідом за водієм. За хвилину Марков залишився сам, у смороді і тиші. Десь часто падали дзвінкі краплі.

«Це просто вода», — згадав генерал.

Його знов опосіли сумніви.

З якою метою Ленго прибув на Тіронію? Підняти клонів на революцію? Але ж він розуміє, що повстання приречене, що флот здатний випалити геть усі підземелля Тіронії, включно з найглибшими та найзахищенішими. Значить, революцію він запустив не для перемоги, а лише для того, щоб відволікти військових і Джи Тау. Від чого відволікти? Це питання. Якби на Тіронії зберігалось Око Богині, все нібито ставало на свої місця. А якщо ні? Якщо воно все ще на Землі або, скажімо, на Аврелії?

Тоді, відповів на своє питання Марков, Ленго потрібний корабель. Потрібно не просто вислизнути з охопленої революцією Тіронії, але й захопити підготовлений до гіперпросторової подорожі зорельот. Достатньо потужний та сучасний, щоби за один стрибок, без дозаправки, досягти Випереджаючих планет. Але ж це також маячня. Навіть захопивши крейсер і підкоривши його екіпаж телепатією, він не втече від перехоплювачів Четвертого флоту, від тих швидкісних рейдерів, що сторожують навколо Хаябуси. Тим більш, він не зможе прорватись до Землі, котру охороняють військові бази, бойові орбітальні станції та безліч іншої оборонної інженерії, нагромадженої ще від часів війни з рептилоїдами.

Значить, план Ленго в іншому.

Припустимо, міркував Марков, він знайшов Око Богині і примножив свою могутність. Але ж цей камінчик не може переносити його на інші планети. Чи може?

Роздуми генерала перервало відновлення живлення. Знов спалахнули екрани, вогники індикації побігли панелями. Марков роздивився діру, крізь яку до кабіни потрапили гострокутні уламки граніту і розірване майже навпіл тіло шерифа.

— Оп! — пірнув до кабіни Ліко.

— Судячи з твоєї задоволеної пики, все добре.

— Окрім шерифа.

— Він загинув як воїн.

— Невелика втіха… сір, — Крайбл зайняв свій пост. — Зв’язку й досі немає, але ми можемо рухатись.

— А діра?

— Ну назбираємо трохи каменюк. Не критично. Правда ж, Родере?

Мешканець тіронійських пустель якраз вистромився з верхнього люку.

— Рухатись ми можемо лише вперед, — зауважив він. — Себто назустріч новим пасткам та оскаженілим клонам. Пацавата така перспективка.

— Проте безальтернативна.

— З цим не посперечаєшся, — погодився Родер й також зайняв місце перед бічною консоллю. Останньою, слідом за водієм, до кабіни повернулась Гая. На її вродливому обличчі накреслилась недобра рішучість.

Ввімкнулись променеві тарани і фрези, танк смикнувся, заревів і поповз уперед. Він рухався повільно, промацуючи скельний масив і обходячи підозрілі вкраплення. Всю кабіну заповнила дрібна гранітна пилюка, що змусило екіпаж одягнути шоломи. Лише на останніх метрах перед тунелем ввімкнувся зв’язок.

— Бісові клони! — почув генерал Крайбла.

— Що там?

— А ви не бачите, сір?

Тепер і він бачив. Жодний з семи землерийних танків ще не дійшов до підземелля. Зелені позначки застрягли в десятках метрах від клонського лабіринту. Марков зрозумів, що клони замінували не лише підходи до нижнього ярусу. Підземна атака захлинулась. А найгірше полягало у тому, що їхній танк тепер мав першим увірватись до підземелля й, відповідно, прийняти на себе свіжу лють тутешніх фанатиків.

Шість метрів. Чотири. Два.

— Вмикайте розпилювачі, — наказав Марков.

— Дві секунди, — прошепотіло по внутрішній лінії.

— Вмикайте!

— Так точно, сір!

Танк різко смикнуло. На екрані з’явився сектор переднього огляду. Темряву попереду підсвічували сині вогні. Фрези обертались у повітрі, в усі боки били струмені паралізуючого репеленту.

«Зараз вони довбануть з плагану», — передбачив Марков й першим пірнув у порожнину, що раптом відкрилась за десантним люком.

За його спиною щось бридко завищало.

Відтак заклало вуха.

А потім він побачив Родера, який з коліна стріляв у бік синіх вогнів. Хтось штовхнув генерала в спину і він впав за великою каменюкою. Над головою просвистіло, бабахнуло, голос Крайбла сказав: «Хороший був танк».

А потім настала тиша. Бій припинився.

— На рівні «два-два» їх немає, — повідомила комусь Гая. — Тут стояла лише турель з плаганами… Так. У вас також? Зрозуміла.

— Доповідайте, — Марков виліз зі свого укриття і став на скельному виступі поряд з Гаєю.

— Ми знищили робота-турель, сір, клонів немає. У нас втрат — нуль, але керуюча консоль танка пропалена наскрізь. — Гая вимкнула переносний ГРЛ й зістрибнула з виступу на вкриту пилом долівку. — Десантники, які щойно зайшли на верхні рівні, кажуть, що й там жодного клона. Вони кудись відступили, сір.

— Або ж, навпаки, пішли в наступ, — припустив Родер, що уважно вивчав те, що залишилося від турелі.

— Гая, зв’яжіть мене з імперськими воїнами, — наказав генерал. — Тварюки знову нас взули. Думаю, вони штурмуватимуть космопорт.

Вукі Корпача підняли по тривозі і відправили до центрального карантинного блоку. Цю триповерхову споруду на підземних рівнях захищали бойові «павуки», якими керували суворі жінки-оператори з шевронами резервного корпусу поліції. Кинувши оком на Вукі, вони перезирнулись і відправили його на верхній поверх.

Аби не плутався під ногами, зрозумів той.

З кризовим комплектом у наплічнику та важкою кінетичною гвинтівкою, довгий ствол якої постійно зачіпався за стіни і меблі, Корпач дочалапав до надземного рівня і вибрав для себе позицію на півкруглому виступі будівлі. Тутешні вікна дивились на пагорби за територією космопорту. Одноманітна пустеля сягала обрію. Вітер гнав нею змійки світлого пилу. Сітчаста огорожа, що позначала периметр космічної гавані, провисла і розірвалася в кількох місцях. Трохи ближче до карантинного блоку протягнули ще одну сітку, але й та не виглядала на серйозну перешкоду для орди бунтівних клонів.

Тактична безглуздість позиції Корпача особливо не хвилювала. Він підозрював, що навіть з кинетичною рушницею не надто посилює захист космопорту. До цього він стріляв лише на навчаннях з цивільної оборони й жодного разу не влучив у мішень. З іншого боку, міркував він, навряд чи клони ризикнуть атакувати космопорт поверхнею планети, з якої їх легко буде знести ударами променевої та плазмової зброї.

— Привіт, великий воїне, — почув він з-за спини і обернувся.

Одягнена у військове смаглява дівчина весело дивилась на Вукі. Тому здалось, що він бачив її серед стюартів пасажирського терміналу. В неї був приємний, ледь хриплуватий, голос.

— Тобі дали цей сектор обстрілу? — дівчина кивнула на пустельний пейзаж за вікном.

— Сам вибрав.

— Стрілятимеш крізь скло?

— А як інакше?

— Ніяк, — погодилась дівчина. — Мене зовуть Ваймою.

— А я Вукі.

— Якщо прострелити скло, то повітря…

— В мене є маска і ось… — він показав собі за плечі. — Компресійний капюшон.

— Краще мати скафандр.

— Але в ньому не так зручно стріляти.

— Я стріляла. Нічого страшного, Вукі, — Вайма змовницьки підморгнула Корпачеві. — Як набридне дивитись на цю красу, — вона кивнула на пустелю, — заходь на дах, ми там у метеорологічній вежі. Ми прикольні, у нас класна дурь.

— І багато вас там?

— Ціле відділення. Ми з резервного корпусу. Прийдеш?

— Напевне, — стенув плечима Корпач. — Якщо клони сюди не полізуть.

— Не полізуть. Їх всіх спалять в тунелях.

— Тоді прийду. А дурь справді класна?

— Тобі сподобається.

— Сподіваюсь.

— Па-па, Вукі, не сумуй, — Вайма заклично посміхнулась і зникла за мембраною фільтраційної зали.

Корпач повернувся до споглядання пустелі й одразу помітив, що пейзаж змінився. На обрії виникла темно-сіра, з білими баранцями на вершечку, смуга.

«Невже пиловий шторм? — примружився на неї Корпач. — От лише цього нам бракувало…»

Він поклав наплічник на підлогу, зручно влаштувався на ньому і став спостерігати, як смуга на обрії набуває обрисів велетенської хвилі.

Шторм обіцяв бути небуденним.

Може, й дійсно, кинути цю дурну позицію і покурити дурі з тією смаглявкою. Класної дурі, від якої усі небуденні шторми стають буденними збуреннями повітря, а все буденне — навпаки,

стає теплішим від швидкої теплості,

стає повільною блискавкою, що повзає під шкірою,

лоскоче ребра і змушує пальці світитись.

Дивлячись, як клубочиться піднятий вітром пил, він впав у легке заціпеніння, з якого його вивела Сутність. Корпач не пам’ятав, щоби мешканка його підсвідомості колись була у такій паніці.

«Тікай, тікай, тікай», — пульсувало в його голові.

«Що сталося?»

Сутність відповіла спалахом темряви, від якого всім Корпачевим тілом розбіглись тривожні мурашки. Він підвівся, і ноги самі понесли його до фільтраційної зали й далі-далі-далі — коридорами і переходами. Він сходами спустився на другий поверх і побіг до вантажних ліфтів. Фільтраційні мембрани з жаб’ячим кумканням лопались на його шляху. Й раптом Корпач зупинився. Охоплений панікою, він забув про рушницю.

«За нею треба вернутись», — сказав голос у його голові.

Так, погодився Корпач. За втрату рушниці можуть суворо покарати.

«Ні, ні, ні», — запульсувала Сутність.

Але ноги вже несли його назад.

Корпач ніколи не відчував нічого подібного. Наче дві могутні волі боролись в ньому, перекресливши його власну. Він намагався зупинитись, але тіло лише вібрувало у блискавичних судомах та вкривалось рясним потом. Одна чужа воля тягнула його до вікна на третьому поверсі, інша намагалась чинити опір, але марно.

Він хитався, спирався на стіни, зупинявся на сходах, навмисно зачіпався об медичне обладнання блоку, але крок за кроком наближався до того місця, де залишив зброю. Вже підходячи до знайомого місця, Корпач відчув характерний запах.

Звідки тут тіронійське повітря?

За мить він вже знав відповідь на це питання. Вікно, біля якого, притулена до стіни, стояла рушниця, хтось розбив. Шалений вітер заштовхував тіронійську атмосферу до будівлі, напружував мембрани та шурхотів у закапелках. Проте аварійна сигналізація чомусь мовчала.

Біля вікна Корпач побачив дівчину з волоссям кольору тіронійського неба, білою шкірою, глибокими і тихими сірими очима. На дівчині був лише легкий комбінезон, що підкреслював її тонку талію та розвинені груди. Таких вродливих і витончених дівчат Корпач бачив лише в симуляціях.

«Привіт, Вукі», — сказала дівчина, не відкриваючи рота. Корпач раптом зрозумів, що тоне в її тихих очах, немов в озерах з нерухомою сірою водою.

«Як можна одночасно тонути в двох озерах?» — здивувався він.

«Смерть, смерть, смерть», — запульсувала Сутність. Корпач відчув, що геть змокрів і що вітер з вікна — холодний.

«Смерті немає, — так само безгучно заперечила дівчина. — Є лише зміни, і вони на краще. До речі, Вукі, тобі привіт від Танги. Вона змінилася і, повір мені, не шкодує».