Гойдалка

18

Будинок Біргіра Яна, Соломонові острови,

Австралійський адміністративний округ,

планета Земля (0КА01:3), Сонячна система.

7 юла 417 року Ери Відновлення.

За той місяць, що минув від її останнього візиту до бунгало відставного адмірала, тут нічогісінько не змінилось. Океанські хвилі облизували підніжжя стрімкої скелі, панелі сонячних колекторів чорніли на тлі стовпоподібних, щедро освітлених сонцем, хмар.

Анабела піднялась стрімкими сходами до тераси і лише тут відчула, як від лінії прибою піднімається потік солоної прохолоди. Цей вертикальний вітер забрався їй під сорочку і побіг хребтом. Незвичне і приємне відчуття захопило дівчину, і вона проґавила появу Яна.

Той вийшов на терасу з двома келихами золотистого напою.

— Доброго дня, спеціальний агенте! — знайома посмішка сяяла на обличчі відставника. Його «піратська» борідка погустішала, як і засмага. Дивився він не на гостю, а на осяяну сонцем лазурову гладінь. — Ризикнете й цього разу випити з підозрюваним?

— Ризикну, — Анабела взяла келих.

— О! — Ян підніс догори вказівний палець. — Цього разу ви вже не переконуєте мене, що я не підозрюваний. Щось змінилось.

— Дещо таки змінилось.

— …?

— Я тепер представляю тут не Слідче управління поліції, а Перший офіс.

— О, то ви посланниця імператора? — Ян підніс келих до губ.

— Так.

— Тоді вип’ємо за Еарлана Третього, Охоронця прав і свобод світів.

— За нього! — Анабела відчула, як крижана волога обпекла їй горло.

— Як ся має Преподобна Сайкс?

— Вже краще.

— Я щось пропустив? — брови Яна підстрибнули.

— Її поранено.

— Навіть так, — спецагенту здалось, що відставний адмірал на мить заплющив очі. — Я завжди казав, що Аврелія — вкрай небезпечна планета. Небезпечніша за Альфу.

— Ті, котрі мають можливість порівнювати, кажуть, що найнебезпечнішою з планет є Земля.

— Повністю з ними згоден, — Ян знову відпив вина. — Абсолютна правда. Все зло народилося тут, живе тут і житиме. Нещодавно читав дослідження, у якому навели цікаву статистику. Виявляється, у всіх космічних війнах та повстаннях на Периферії загинуло лише двадцять сім мільйонів людей та клонів. Плюс ще мільйонів тридцять-сорок непрямих втрат. А тут, на рідній нашій Землі, в благословенній колисці людської раси, лише за останні чотири століття у війнах винищили два мільярди. Й це не рахуючи жертв двох великих епідемій, спричинених, як не крути, модифікаціями бойових вірусів. Як вам така статистика, Анабело?

— Пізнавально. Око Богині також зберігається на Землі?

— Цу! — розсміявся відставний адмірал. — Ви, як казали мої далекі предки, відразу берете бика за яйця.

— За роги. Наші з вами далекі предки, Яне, казали: за роги. Зрештою, ви самі щойно натякнули: народилося, живе і житиме.

— Я ж про зло, Анабело.

— Я також.

— Наші уявлення про Око надто фрагментарні, щоб робити подібні ототожнення. Я підозрюю, що його первинне призначення не має нічого спільного з моральними визначеннями, породженими досвідом людської цивілізації. Його створили не для зла і не для добра, а для контролю за процесами, котрі нам несила утямити. Ми ще дуже молоді для таких знань і речей. Око й потрапило до нас, за великим рахунком, випадково. Могло опинитись десь-інде, скажімо, у рептилоїдів, — відставний адмірал чомусь посміхнувся, нижня губа при цьому вилізла з його бороди, наче рожевий молюск. — Анабело, от уявіть собі кварковий носій інформації, який випав з чиєїсь кишені і закотився до мишачої нори. А в ній сидить така собі сімейка брудних гризунів і міркує, сприятиме ця хріновіна їхньому розмноженню, чи, навпаки, заважатиме. Правда ж, смішно?

— Не любите ви людей.

— Хіба ж я сам не людина?

— Якби не покази сканера, я б у цьому засумнівалась.

— Тоді другий тост — за сканери як критерій істини! — Ян допив вино і кинув келих на плити тераси, дзенькнуло скло.

— За сканери пити не буду, — Анабела поставила свій келих на поруччя. — Переконана, що вашим хазяям під силу обдурити будь-яку земну техніку.

— І все ж таки — я людина, — відставний адмірал примружився на сонячний обрій. — І з тими, кого ви називаєте моїми хазяями, я розминувся на кілька сотень тисяч років. Раджу вам, Анабело, припинити мислити, як оперативниця, й додати до вашої картини світу трохи філософії. Небагато. Зовсім трошки. Гарантую вам, що жити стане цікавіше, а ваші доповідні Першому офісові читатимуть з більшою повагою.

— Маю в тому сумніви.

— Дарма. Наскількі мені відомо, Еарлан Теслен досить компетентний і тямущий управлінець. Людству, можна сказати, пощастило мати в свої останні дні такого лідера.

— В останні дні?

— Не хапайте за язик. Нехай буде: в передостанні.

— Пророкуєте?

— Ні. Просто знаю, що жодна з гуманоїдних рас не пережила зустрічі з втіленням Темного бога. А якщо бути точним: зустрічі з претендентом на його трон. Адже, так би мовити, повноцінний Темний був лише один.

— Претендентам не щастило?

— Занадто могутні сили стояли і стоять на заваді визріванню істинного Темного.

— Так, може, вони нас в останній момент врятують, ці сили? — Анабела намагалась впіймати погляд Яна, але його очі уникали зустрічі.

— Попередників не врятували, — сказав він і знов на мить заплющив очі. — До речі, а що саме мені інкримінують?

— Свідоме співробітництво з ворогами Імперії і людства. Спочатку ми думали, що ви зрадник. Але тепер ми схиляємось до того, що ви належите до спадкових каїнітів, сповідників культу Темного.

— І є докази?

— Так.

— Можна поцікавитись, які саме?

— Ви прокололись на дрібниці, Яне. Джи Тау прослідкували шлях того контейнера, у якому ваші спільники доправили на Землю Adelma polaria. Ту саму істоту, за допомогою якої Шерма пройшла вогненну ініціацію. У Ширазі ви не прибрали за собою. Там, під кущами, залишилась заглушка від порту живлення біологічного спецконтейнера, виробленого на Аврелії. Вантаж, як ми виявили, відправляли з Аврелії каїніти з вашого, Яне, клану — ваш двоюрідний брат Брейн та його дружина. За вашим наказом, зрозуміло. Вони, до речі, вже дали свідчення.

— Я так бачу, ваші колеги добре попрацювали.

«Він дуже спокійний, — спецагент звірилась з даними сканерів, що виводились на монітор доданої реальності, вмонтований до роговиці її лівого ока. — Пульс шістдесят сім. Ритми мозкової діяльності у межах норми. Сліди психотропних регуляторів не фіксуються. І чому ж ти такий спокійний, Яне?»

— Так де знаходиться Око? — Анабела приклала неабиякі зусилля, щоб наповнити свій голос безжальним металом; проте відчула, що марно. Цей потертий життям, колись майже всевладний, а тепер опальний контррозвідник викликав у неї щось більше за професійну повагу. Спецагент здогадувалась, навіть більше — знала — що належить до тієї ж породи, що й цей жилавий бородань. Що їх обидвох однаково заводить свіжий вітер оперативних пригод, драйв переслідування та вірне, як запах, передчуття здобичі. Вони були хижаками. З різних зграй, проте однієї крові.

Старший з хижаків розтягнув губи у посмішку й вперше за всю розмову зустрівся з молодшою поглядами:

— Анабело, ви, звісно ж, не повірите, але мені це невідомо.

— Значить, вам доведеться пройти через процедуру жорсткого допиту. Й, на жаль, не на Землі, а на добре відомому вам секретному об’єкті. Мені шкода, направду.

— Вважайте, що я злякався, — мовив Ян після довгої, дуже довгої паузи. — Я тут дещо підготував для Теслена і Сайкс, але й вам, я думаю, буде корисно глянути.

— Підготували?

— Я знав, що ви прийдете.

— Те, що ви підготували, якось пов’язане з Оком?

— Вам лише одне в голові.

— Я отримала чіткі інструкції, згідно з якими повинна дізнатись про місце перебування Ока Богині. Про точне місце її теперішнього перебування. Якщо я тут і зараз не отримаю цієї інформації, то змушена буду доправити вас… — вона напружилась, готуючись до можливого фізичного спротиву; замаскована оперативна група знаходилась зовсім поруч, але у випадку силового контакту ситуація в перші вісім-десять секунд залежала виключно від її вправності.

— Я зрозумів, Анабело, зрозумів… У вас наказ імператора, — Ян зупинив її монолог різким рухом долоні; у цьому жесті спецагент не відчула агресії. Проте вона не дозволила собі розслабитись, погане передчуття вже стискало шийні м’язи крижаним коміром.

— Ходімо зі мною, — сказав Ян.

Він рушив у глиб бунгала, Анабела за ним, тримаючи праву руку так, щоб паралізатор, на випадок чого, миттєво стрибнув до її долоні. Згідно з даними сканування, в приміщенні не фіксувались підозрілі прилади та не було жодної живої істоти, більшої за таргана. Але це, зрозуміло, не давало гарантій безпеки: господар бунгала довго, надто довго пропрацював у спецслужбах.

У першій кімнаті, де громадились кошики з кокосовими горіхами та старовинними скляними ємностями, пахло травою і гнилими фруктами. У другій, схованій за бамбуковою завісою, стояли і звішувались зі стелі трофеї господаря — залиті у прозорий пластик і підсвічені з невидимого джерела восьминоги та кальмари займали майже весь простір кімнати, залишаючи невеличкий куток для ліжка, що нагадувало ложемент протиперевантажного кокона.

Ян наблизився до прозорого кубу, у якому розчепірив щупальця яскраво-червоний восьминіг; він витягнув з кишені невеликий пристрій, відтак спрямував його на куб.

В Анабели звело щелепи від бридкого верескливого звуку.

Прозорий куб розвалився на кілька шматків разом із трофеєм. З препарованого восьминога вилізли чорні нутрощі. Між ними блищало щось, вкрите металом. Запах тухлятини наповнив кімнату.

— Не надто естетично, правда ж? — гмикнув господар бунгала. — Прошу у леді вибачення.

— Оригінальний сховок, — оцінила спецагент.

— Дякую, я передбачив, що ваші колеги обшуковуватимуть мою халупу.

Відставний адмірал витягнув з мертвого головоногого капсулу завбільшки з куряче яйце, обтер його краєм своєї сорочки, і в кулаці підніс до очей Анабели.

— На жаль, леді, це не Око Богині. Тут я нічим Тесленові не допоможу, — в очах Яна блиснуло щось шкодливе, майже переможне. — Але в цьому тонесенькому, дуже делікатному срібному футлярчику міститься не менш древня розробка. Спадок давно загиблої цивілізації. Вам цікаво, Анабело?

— Не робіть дурниць, адмірале.

— Колишній адмірале.

— Ви ж розумна людина…

— Справа не в моєму розумовому потенціалі, леді. Справа у тому, що з гуманоїдами завжди якісь проблеми. Гуманоїди мають дуже примітивне чорно-біле сприйняття реальності, слабку інтуїцію, вони мало живуть, багато сплять, відволікаються на безглузді речі, втрачають енергію на зайві емоції та не вміють належно поводитись з інформацією. Дуже розтратна та непевна форма життя, скажу вам. Ті, хто придумав гуманоїдів, захистили себе їхньою недолугістю.

— Я б…

— Не перебивайте, Анабело, а краще послухайте. За мільйони років були десятки спроб відродити Темного в гуманоїдній формі, й все намарно. Кожного разу тіло завчасно випрацьовувало свій ресурс. Тіло людського типу занадто неефективне та нетривке для такої величі. Й лише Тейсанболонові чогось такого вдалося. Він був істинним генієм. Але першим згадав про те, що в історії людства існували троїсті божества, не він. Першим про це згадав Сен-Ален. Також цікавий персонаж. Мав би час, я би вам про нього такого розповів… Але менше з тим. Сен-Ален придумав, а Тейсан створив Темну Трійцю — Ленго, Шерму та Овіту. Три вмістилища для трьох частин одного бога. Бог-брат і дві богині-сестри, як носії різних аспектів одної волі. Правда ж, геніально? Але й тут не все вийшло, ці носії взаємодіяли не зовсім… правильно. На жаль, навіть я не зможу вам пояснити цих тонкощів, тому що не в курсі. Але факт лишається фактом — підла гуманоїдна натура знову почала брати своє. Тому-то й виникла необхідність в ментальному резонаторі, який називають Оком Богині. Але де воно, ніхто не знає. Кажуть, що піфійські відьми сховали його в одному з недіючих порталів Повзучих. Я особисто вивернув мізки десяткам піфійок, але… цу. Нічого. Жодної інформації про Око. Ми обшукали всі відомі портали, Овіта навіть до Кідронійських катакомб залізла, але й там — зеро. Я вам не брехав, Анабело. Око не знайдене.

— Я вам вірю.

— Вірю, не вірю… — Біргір Ян похитав головою, ніби струшуючи з неї скорботи недосконалих гуманоїдів. — Все це пусте, леді, все — неправдиве та безглузде за своєю суттю… Є лише один-єдиний достеменний та беззаперечний факт: земна раса не увінчалась втіленням світлоносця, не розродилась істинним спасителем й нічим не допомогла у звільненні Галактики від поневолювачів. Пішак не вийшов у ферзі, пішака забрано з дошки. Я передчуваю… Ні, брешу, я точно знаю, що Темній Трійці вже ніколи не з’єднатися. Ніколи. Ленго зацькували, майже загнали до пастки, Шерма — в руках ворогів, Овіта зріклась свого призначення. Ваша… Зрештою, ні — наша історія добігла до фіналу. Ось він, цей фінал, у моїй руці… Теслене, ти ж мене чуєш, правда? Ти — останній!

— Яне… — спецагент натиснула язиком на схований в зубі сенсор, викликаючи оперативну групу, та послала ментальний наказ паралізатору.

«Все дарма, він встигне першим», — підсумкова думка здалась їй нестерпно повільною і чомусь холодною. Навіть крижаною.

— Цу! — Ян стиснув кулак так, що побіліли кісточки пальців.