Гойдалка

11

Мертве місто Саїд у Гірчичній пустелі,

планета Тіронія (3КВ22:4),

система зірки Хаябуси (HD10647).

7 юла 417 року Ери Відновлення.

Спритний десантний модуль пірнув до іржавих руїн купола. Піднімаючи хмари куряви, він облетів подібні до велетенських сот залишки міжрівневих перекриттів і зависнув на висоті людського зросту між двома нагромадженнями уламків.

Першим з модуля вистрибнув Нейд. Він пробіг до найближчої опорної ферми, роззирнувся навколо, умовним сигналом повідомив про відсутність небезпеки. Берта і Цао також залишили апарат і розчинились в навколишньому хаосі. Скафандри-хамелеони робили їх практично невидимими як в оптичному, так і в інфрачервоному діапазонах.

Модуль також увімкнув маскування і візуально злився з руїною. Три привиди швидко побігли на захід від купола, до пасма пласковерхих горбів. Кожний рухався окремим маршрутом, але мети вони досягли одночасно. В одному з горбів виявився отвір, що вищирився іклами зігнутого металу.

Цао заглянув до отвору. Там зависла темрява. Детектори руху і біологічної активності не зафіксували жодної небезпеки.

Тут починалися тунелі, що вели до порталу. За даними навігатора, щоби досягнути печери з його залишками, треба було подолати три кілометри старих виробіток. Найближчі двісті метрів здавались безпечними, але ГРЛ знаходив тріщини у базальтовому склепінні і локальні зміщення скельних мас. Будь-якої миті підземний лабіринт міг перетворитися на пастку.

Цао від’єднав від свого наплічника та активував «павука»-розвідника. На відміну від бойових кіборгів, цей робот був розміром із десертну тарілку. Мініатюрність не заважала йому оперувати двома десятками приладів, здатних не лише моніторити обстановку в тунелі, але й бачити крізь скельну товщу.

«Павук» швидко розправив лапи, підтвердив встановлення двостороннього зв’язку, безшумно побіг тунелем. «Горобці» витримали тридцятисекундну паузу й рушили за розвідником.

Прямий шлях до порталу виявився заваленим. Бійцям Берти довелось заглибитись нижче рівня порталу майже на триста метрів і вузьким технічним лазом діставатися до шахтарської магістралі, що проходила крізь скельний масив і за вісім кілометрів впиралась у печеру. Заповнена сміттям, покрученими рейками та уламками вентиляційних труб, магістраль здавалась дистанцією перешкод, навмисно збудованою для тренувань спецпризначенців.

Кілька разів «горобці» зупинялися, вивчаючи небезпечні ділянки та фіксуючи людські сліди на запорошеному базальті. «Павук» визначив, що найсвіжішим з них не менше трьох діб. Ті, хто відвідував портал, не маскувалися. Вони навіть залишили обгортку від галети, на якій «павук» знайшов ДНК. Аналіз показав, що галету спожив робочий клон старої серії, всі екземпляри котрої мали демонтувати ще років двадцять тому.

Здійснивши марш магістраллю, «горобці» досягли печери.

Кожний з них мав імплантовані монітори доповненої реальності, на які «павук» транслював не лише картинку, але й те, чого людські очі бачити не могли. Велетенські брили, з яких складалась стеля печери, ледь тримались купи й чекали найменшої вібрації, щоб завалити порожнину. Прилади розвідника доповіли: усю навколишню кам’яну масу пронизувало дивне багатовекторне напруження, наче хтось доклав неймовірних зусиль, аби навмисно розхитати моноліти, зрізати зчеплення та розширити тріщини.

Кожний з імперських воїнів відчував пастку, їм не потрібно було ані слів, ані умовних знаків, щоб дійти висновку: на появу посланців Імперії розраховували не лише ті, хто побував тут перед «горобцями», але й давні знавці потаємного місця. Ті, в кого стало і часу, і можливостей перетворити підземелля на тектонічний капкан.

Там, де в стіні печери виднілись шматки витвору давніх рас, розвідник знайшов майже згоріле тіло гуманоїда. Обвуглені ребра хижо стирчали з пірамідальної купи попелу.

«Павук» видобув зі згарища фрагмент кістки і приніс його «горобцям». За хвилину вони вже знали, що в печері спалили помічника шерифа, котрий три тижні тому зник у Гродії–2. Виходило так, що перед порталом здійснили жертвоприношення.

«Клони стали на шлях війни», — подумки підсумувала Берта, і два її побратими погодились з нею. Відтак вони ретельно дослідили залишки порталу. Ніщо не вказувало на те, що хтось намагався витягнути уламки зі стіни або ж прокласти лази до запресованих до скелі елементів. Ті, хто відвідав печеру, не залишили нічого, окрім зловісного згарища.

Вони вже вирушили назад, коли «павук» зафіксував віддалену біологічну активність. Сигнал линув з тунелю, що вів у напрямку, протилежному дорозі до куполів Саїду. «Горобці» спрямували туди робота і рушили за ним у бойовому порядку. Позначка біоактивності не рухалась. За чверть години «павук» опинився поряд із нею.

На базальтовому виступі сиділа жінка у легкому скафандрі. Вона оперлась спиною на порослу слизьким грибком скелю і безпорадно розкинула руки. Крізь запітніле забороло шолому проглядалась бліда пляма обличчя. Зброї у жінки «павук» не знайшов, системи життєзабезпечення її скафандру, судячи з профілю електростатики, працювали на межі вичерпання енергії.

На зап’ястку ледь пульсував жовтий вогник. Жінка помирала.

Цао відчув наказ майстра і рушив уперед. Дійшовши до жінки, він упевнився, що її комунікатор працює, і запитав:

— Хто ви?

Губи жінки ледь ворухнулись, вона розплющила очі. До Цао долинули змішані з хрипом невиразні слова. «Горобець» потягнувся до сумки, де зберігався його кризовий медичний набір.

— Лиши це… — почув він чи то шепіт, чи то думку вмираючої.

— Хто ви?

— Послання.

— Для кого.

— Для тебе.

— …?

— Ти зайвий, солдате, — йому здалось, що жінка сміється. — І вся наша довбана раса зайва. На добраніч.

Її пересохлі губи прошепотіли незнайому Цао комбінацію звуків.

Цієї миті «павук» ідентифікував особу вмираючої за індивідуальними особливостями її голосу. Він вивів на віртуальні монітори «горобців» дані техніка Ліфанійського космопорту Лі Танги, тридцяти двох років, уродженки і громадянки колонії Тіронії.

Власне, це повідомлення було останнім, що бачили елітні бійці імператора.

Вони не встигли нічого вдіяти, коли вибухи зрушили скельний масив навколо руїн Саїду, а на тунелі впали сотні мільйонів тонн базальту, ховаючи і залишки порталу, і техніка Тангу, і трьох «горобців».

Глибинні зрушення досягли поверхні планети, струсили з жовтих пагорбів пісок, підняли в небо стовпи пилу. Велетенська тріщина пробігла плоскогір’ям, химерно розгалужилась й, серед іншого, розколола штучну платформу, на яку спирались опори купола. Уламки товстої плити просіли, гул підземної стихії заступив скрегіт стомленого металу.

Позитронний мозок десантного модуля не встиг повідомити ані Маркову, ані резидентам Братства про катастрофу. Купол упав. Підточені пустельними вихорами опорні ферми тріснули і завалились, розчавивши модуль і поховавши його під уламками іржавих залишків минулої величі.

Зате урядові монітори та зонди Четвертого флоту побачили зі своїх орбіт хмару жовто-гірчичної куряви. Вона здійнялась над руїнами Іржавого поясу куполів, розповзлась пустелею й, підхоплена широтними вітрами, повільно рушила на захід. У свою чергу північна обсерваторія колонії зафіксувала локальний землетрус з дещо дивною, як на тутешню тектоніку, амплітудою.

Інформацію про хмару і землетрус оперативно довели до диспетчерів та аналітиків спецслужб, але тим було не до ландшафтних змін на північному безлюдді.

Прощальна пісня «горобців Бата»

(зберігається в усному переданні Братства Імперських воїнів)

Споряджайте човни, нам пора вирушати до Сходу,

хмар хитається дзьоб, вітер зрушив озерну гладінь,

ми молились на воду, на вічну незраджену воду,

що вечірнє сріблиться від мідних ранкових видінь.

Довго гарт накладався на сталь, ворожіння — на гарду,

але всьому відпущено бути не довше за дощ,

ми молились на воду, коли заступали на варту,

і тримали руками війну, як торбину для прощ,

ми з травою стелились і з птаством клектали над полем,

з комарами сідали на дзеркала чорних загат.

«Лише тиха вода буде нашим правдивим героєм», —

обіцяв «горобцям» підперезаний силою Бат.

Відпливають човни до бунчужного краю спочинку,

де чекають нас браття і чаша з вином забуття.

Ми молились на воду, що змиє з життя наші вчинки,

і вже змила з чобіт наші віддані трону життя.