Гойдалка

1

Планета, позначена на картах рептилоїдів як Т’ідо (Імла),

третя в системі Денавору у зоряному скупченні Терзан–1[37].

8912 година 63 індикту суверенного часу Галактики.

В день-пердень

дід-пердід

подарує пердоліт, —

наспівує шкільну лічилку Пела, намагаючись втримати ритм дихання. Стежка зникла десь годину тому, а може, й більше, невідомо: наказав довго жити хронометр на моніторі доповненої реальності. Відтак вийшов з ладу й сам монітор. Тепер вона змушена йти невідомо куди, стрибати пласкими брилами, що вкривають безкінечний — як їй здається — гірський схил. З брили на брилу. Ані вершини гори, ані її підніжжя Пела не бачить; щільний та на диво однорідний туман кольору сироватки огорнув це пустельне місце. Він спочиває на брилах: непорушний, непроглядний та сповнений чогось відчутно безнадійного — наприклад, безчасся. Дівчині здається, що у цьому тумані нічого не відбувається.

Що він розчинив у собі саму послідовність.

Це її бісить.

А ще в неї закінчилась вода. Та система в скафандрі, що абсорбує піт і виділення, а потім знов перетворює їх на питну воду, також не витримала телепортації. А втім, чогось подібного Пела очікувала: контур життєзабезпечення почав відмовляти ще на Сельві. Тепер нижче поясу хлюпотить кілька літрів рідини, проте краник біля губ залишається сухим, як брили під її підошвами. Вона ще не відчуває підступної легкості зневоднення і голод ще не запустив під її скроні комашок нудоти, але час працює проти неї.

«Тут повна задниця, — бурмоче собі під ніс дівчина. — Тут гірший туман, ніж навіть на Сельві, не просто туман, а туманище, мегатуман, прабатько усіх туманів і хмар. Чому вони перекинули мене сюди? Навіщо? Якого біса мене не зустрічають?»

Відтоді, коли слизняки-мафеді вихопили її з сельвійського болота і спрямували сюди, Пела оточена нескінченним туманом[38]. Вона вже зрозуміла, що тутешня атмосфера придатна для дихання і насичена киснем — дихальні фільтри її скафандра майже не нагріваються і лише посвистують від надміру вологи. Час від часу на гірському схилі зустрічаються смітники: нагромадження порожніх контейнерів, купки ганчір’я, клапоті потемнілої фольги та масні жовто-зелені калюжі.

Один із таких смітників став першим, що Пела побачила в імлистому світлі. Побачила, коли від її очей відступили хвилі темно-червоної пульсації, а серце перестало стрибати під горло. Їй не знадобилось багато часу, аби зрозуміти: розкиданий навколо неї непотріб не належав земній цивілізації; з іншого боку, він не дивував її чужістю форм та розмірів. Сміття, радше за все, залишили гуманоїди.

Тепер вона їх шукає, адже інтуїція підказує втікачці, що доправили її сюди недаремно; що у володарів мафеді не було на меті вбити дівчину Пелу голодом, спрагою і самотністю.

Вона минає черговий смітник. Навколо іржавих ребер якоїсь металевої руїни розкидані знайомі контейнери. Матеріал, з якого вони зроблені, наче світиться зсередини — жовтогаряче сяйво проступає на їхній поверхні непевними лініями і плямами. А ще навколо валяються шматки чогось, подібного до пластикових стільчиків. Схил під ногами Пели стає пологішим, а на брилах вона зауважує присутність повзучої сіро-зеленої рослинності — чогось середнього між мохом і в’юнками авреліанської Півночі. Між камінням блищить рідина, й вже за кілька хвилин вона виходить на берег водойми, вкритої килимом драглів. Шерехатою сірою пліснявою.

«Щось мерзенне, — погоджується з першим враженням аналітична частина її розуму. — Й, певно, смердюче. Тут точно не нап’єшся».

Їй хочеться плакати. Й що це, скажіть, за прокляття — втекти від елітного спецназу Імперії, подолати безліч парсеків і, як результат, з одного болота потрапити на берег іншого, не менш бридкого на вигляд. Втікачка повертає направо, бреде вздовж берегу, намагаючись не вступити у волохаті від ряски калюжі; одного разу їй здається, що між брилами прошмигнула, блиснувши чи то панцирними пластинами, чи то кутастими кінцівками, спритна істота. Пела стоїть, думає, відтак удвічі збільшує відстань між собою і краєм водойми. Тепер вона ледь бачить кордон сірих драглів.

«Гун[39] його знає, що у тій воді сидить», — каже вона собі й раптом відчуває усю свою безмежну незахищеність в цьому відірваному від усього звичного та зрозумілого світі. Вона думає про те, що інтуїція їй зраджує, що в процес її телепортації вкралася помилка, й замість станції прибуття вона потрапила до незаселеної планети. До диких місць, згубно віддалених від колонізованих зон. А ще вона згадує пригодницькі серіали, де з таких от боліт зовсім несподівано, з ревом або ж бульканням, вискакували хижі рептилії та головоногі монстри, хапали пащами, мацаками, липкими плівками, павутинчастими відростками нещасливих мандрівників та затягували їх під воду.

Пелінію Мах пересмикує.

Її розвинена уява малює зграї блискавичних почвар, подібних до болотних сколопендр Золотої Планети або гребінчастих сельвійських змій; вона вже відчуває на собі крижані погляди хижаків, коли з туману — зовсім неочікувано — виринає високий, у два її зрости, мур, складений з грубого каміння. З недбало підправлених будівничими пласких базальтових плит, подібних до тих, якими вона дісталась озерного берега.

А наступної миті до її голови влазить голос, котрий Пела ідентифікує, як голос молодої жінки або дівчини, можливо її ровесниці.

«Йди на захід уздовж стіни», — каже та.

«А де тут захід?» — втікачку переповнює радість (Гун всім в сопло! Її таки зустріли!).

«Йди схилом до верхньої платформи».

Дівчина крокує камінням, складеним, наче сходинки велетів; мур тягнеться в глиб імли — на око дуже древній, викришений, проте все ще міцний. За півсотні кроків він повертає праворуч — «На північ», — зауважує дівчина — й бачить, що ця частина споруди геть заросла темним та глянсуватим на вигляд, наче полакованим, мохом.

Ось й щось подібне на вхід — три велетенські брили, поставлені у вигляді літери «П». Та, що зверху, вкрита складним різьбленням: ромби в ньому перемежаються з колами та спіралеподібними завитками.

У тому різьбленні Пела впізнає знайоме орнаментування. Їй здається, що в навчальних симуляціях з історії їй показували щось подібне. Ці ромби і кола, міркує дівчина, різали не вкриті слизом щупальця й не трипалі клішні рептилоїдів. Їх креслили теплі руки, вкриті гладенькою шкірою. Руки з п’ятьма пальцями.

«Заходь, не бійся».

Вона й не боїться. Ледь схиляється, щоби не зачепити різьбленого каміню, заходить до вузького коридору, що за десять кроків впирається в метал.

Чи то заслінка шлюзу, чи то дверна панель.

«Й що далі?» — подумки запитує вона.

«Поклади долоню на порт».

Пела хоче спитати, де той порт, але очі випереджають з підказкою: на панелі вони помічають квадратну ділянку з більш гладкого й світлішого металу. Втікачка раптом розуміє (а може, це чергова підказка), що порт хоче не рукавицю скафандра, а живого доторку. Дві секунди вагання — і пальці лівої руки натискують на замок манжетного кільця; з тихим свистом повітря виходить з рукавиці, а манжета щільно охоплює й до болі стискає її зап’ясток.

Тепер рукавицю можна зняти.

Атмосфера туманної планети огортає її пальці, долоню, і нічого, зовсім нічого не стається. Принаймні вона не відчуває ані опіку, ані морозу, ані хімічної агресії. Кладе руку на метал, той відзивається ледь чутною вібрацією. Панель провалюється донизу так раптово, що Пела робить крок назад.

«Заходь», — знову запрошує голос.

Знов коридор, але вже не в дизайні кам’яного віку. Стіни вкриває щось на штиб до шерехатої темно-коричневої кераміки, світлові смуги на підлозі наче вказують шлях. Ні, не «наче», а таки вказують. Рожеве світло біжить тими смугами перед неї, ігноруючи бокові відгалуження коридору, а вона крокує за ним. Швидко крокує. Ще двері, й знову процедура прикладання долоні до полірованого металу; цього разу в мить падіння панелі над головою Пели виникає щемливий звук, наче бринить самотня струна. За дверима відкривається кімната, захаращена контейнерами того ж типу, що вона бачила на смітниках, в деяких з них знаходяться менші брати — коробчасті, конічні і циліндричні, з підсвіченими елементами й зовсім темні.

«Вітаю тебе, — тепер голос звучить, наче ускладнений стереосистемою. — Тут немає твоїх ворогів».

«Ти робот?» — дівчина відчуває, як затерпла її права рука, все ще перетиснута манжетою.

«Ні».

З-за контейнерів з’являється висока — на цілу голову вища за Пелу — людська постать. Фігуру з незвично видовженими пропорціями щільно обтягує еластична матерія, колір якої важко визначити у навколишній напівтемряві. Світлові смуги на одязі підкреслюють талію, комір, лінії рук і ніг; нижню частину обличчя закриває напівпрозора маска зі складним мереживом блискучих дротів. Волосся зібране у товсті дреди, щільно переплетені тонкими світлоносними дротиками. Білки великих виразних очей, здається, також підсвічені.

Пела вже знає, хто перед нею.

Вона бачила такі маски у навчальних та пригодницьких симуляціях.

Магонієць.

Чи, радше, магонійка.

«Так, — підтверджує та, — мої предки жили на планеті, яку ти називаєш Магонією».

«А як її називали ви?» — Пела все ще не може відірватись від променистих очей представниці старшої гілки «раси Б».

Вона чує слово, яке вимовляється не в її голові, а у навколишній напівтемряві. Воно звучить як «Афарі», якщо не зважати на те, що звуки, схожі на «ф» та «р», магонійка супроводжує неможливим для фонетики землян короткими присвистами.

«Свистить, наче папуга», — вирішує Пела, розуміючи: це її інтелект шукає опору у порівнянні. Насправді земні птахи тут ні до чого. А ще дівчина відчуває, що суха пустеля в її горлі нагадує про себе гострим болем.

«Можеш зняти скафандр, — здається, магонійка здогадується про її проблеми. — Я дам тобі зручніший фільтр».

«Тут отруйне повітря?»

«Воно не отруйне, але адаптоване для таких, як я. Аргон та інші інертні гази. Та й кисню значно менше, аніж потрібно для твоїх легенів. Поки ти активно рухаєшся, фільтр вироблятиме додатковий кисень, а спатимеш у спеціальній камері».

«У вас все передбачено».

«Фронтир створено спеціально для гуманоїдів».

«Фронтир?»

«Так. Прикордонна станція, рефуґіум[40], криївка, шпиталь. Сюди спрямовують тих з наших, хто потрапив до порталів».

«Але я не потрапляла до…»

«Потрапила, — заперечує магонійка й на мить примружує очі. — Слуги Воглока намагались відправити тебе на свою базу через портал на Нессі. Але вони прорахувались. Захисники взяли всі портали під свій контроль, ворожі бази тепер ізольовані. Вузловий портал направив тебе сюди, на Імлу».

«Імла?»

«Імла, або ж Туман. Так перекладається на твою мову назва, яку дали цій планеті ящери».

«Ґ’орміти?»

«Так ви їх називаєте».

«Іде знаходиться Імла? Де ми знаходимось?»

«Далеко від зони розселення твоєї раси. Тисячі парсеків. Сюди ваші кораблі не долітають».

Кілька хвилин Пела намагається усвідомити все те, що витікає з щойно отриманої інформації. Й ті витоки для неї невтішні, зовсім невтішні. Вона майже тілесно відчуває свою безмежну відірваність від всього, що звикла вважати своїм домом. Нехай не дуже затишним й не завжди привітним до неї, але все ж таки домом. Відчуття це подібне до крижаної хвилі, що вихлюпнулась звідкись зсередини, з найглибшої, найпотаємнішої внутрішньої темряви, звідти, де ховаються первинні, древні і сильні страхи.

Від навали крижаного жаху перед очима Пели виникає щось на кшталт пульсуючої чорної діри. Вона забуває про спрагу і голод. Дівчину лякає, що вона за мить втратить свідомість; зомліє просто на очах магонійки. Вона мобілізує останні резерви волі й примушує себе не думати про страхітливу безодню, що нагло відділила (й, радше за все, назавжди) Пелінію Мах від земної цивілізації.

Від усього людського роду, від усіх, кого вона знала і хто знав її.

Як тільки чорна діра припиняє свою млосну пульсацію, Пела видушує з пересохлого горла запитання:

«Хто такі Захисники?»

«Ті, кого поставили на сторожі нашої Галактики», — Пелі здається, що в очах магонійки з’являється щось подібне на співчуття.

«Хто поставив?»

«Я не володію цією інформацією. Але я знаю, від кого вони захищають цей рівень реальності».

«Й від кого ж?»

«Ми називаємо його Воглоком. Це істота, яка в давні часи оволоділа технологіями лінійного безсмертя та практикувала безмежний контроль над мислячими істотами. Її древнє втілення вдалось знищити спільними зусиллями цивілізацій, але слуги Воглока знов і знов намагаються відродити свого володаря у нових фізичних формах».

«А я тут до чого?»

«Ти навіщось потрібна Воглокові».

«…?»

«Можливо йому потрібне лише твоє тіло, а може, й ще щось. Інакше б його слуги не втрачали ресурси, щоб евакуювати тебе з небезпечної планети».

«Ясмін була служницею Воглока?»

«Я не знаю, про кого ти говориш».

«Я й сама точно не знаю, про кого говорю, — визнає Пела. — Але, попри все, вона врятувала мене і вона любила мене… можливо», — чорна діра перед її очима знов починає пульсувати, а ноги стають м’якими, немов з них повиймали кістки і м’язи, залишивши лише вібруюче желе.

«Воглоку служать не лише свідомі носії зла, але й ті, хто щиро вважає його спасителем, визволителем від тиранії, богом вогню і богом світла… Але я бачу, що твій організм на межі виснаження, тобі негайно потрібно до медичного модуля».

«Ще хвилинку, перепрошую… — Пела вирішує, що, перш ніж зомліє, має з’ясувати одну важливу, дуже-дуже важливу обставину. — От ви кажете, що в мене тут немає ворогів. Дякую вам, звісно… Але ж на Сельві мене підтримували посланці того… Воглока. І як ви можете знати, що я не…»

«Ми вивчаємо тебе, і поки що не бачимо в тобі свідомого носія зла. А лише таких ми рахуємо ворогами».

«Отакої… І коли ж це ви встигли побачити…» — мимрить Пела, вже відчуваючи, як непереборна порожнеча набігає на її розум. Чорна діра налізає на весь всесвіт і пульсує, пульсує. Минає мить, і свідомість дівчини опиняється під її звільняючим покровом, а тіло сповзає на розліновану світловими лініями підлогу.