Гойдалка

12

Адміністративний купол рудника «Платиновий–3»,

планета Тіронія (3КВ22:4),

система зірки Хаябуси (HD10647).

7 юла 417 року Ери Відновлення.

За довгі роки служби шериф Орбаль допитав сотні, якщо не тисячі, тіронійських клонів. Більшість з них, за шерифовим досвідом, були хрестоматійними біороботами, здатними на виконання вузьких виробничих функцій, на примітивні реакції, куці доповіді та кумедні молитви.

Набагато рідше він мав справу з обдарованими особинами. Серед цієї категорії траплялися вправні злодії і фанатичні вороги природнонароджених, сумирні філософи і божевільні, а також небезпечні пророки та лідери заборонених клонських сект.

Але найнебезпечнішими Орбаль вважав не сектантів, а представників третьої категорії: на вигляд простих і пришелепкуватих, проте — невідомо коли, як і ким — засіяних конспіративним світоглядом. У їхньому мисленні все було перевернуто з ніг на голову. У їхній уяві боги обіцяли клонам владу над Галактикою, а природнонароджені знаходились десь у глибоких сутінках деградації і виродження. Саме з «конспіраторів» формувалось ядро тіронійського підпілля, саме вони спланували, підготовили і здійснили революцію триста п’ятдесят шостого року.

Під час допитів конспіратори виявлялись більш або менш кмітливими, впертими й не дуже, проте, усі як один, ховали в глибинах розуму вкорінену ненависть до своїх творців і господарів. Енергія цієї ненависті колись вражала Орбаля й навіть лякала. Але психологи пояснили йому, що куці — і в чомусь подібні до дитячих — натури клонів знаходять опору для виправдання свого жалюгідного існування у яскравих і вузькоспрямованих почуттях.

Врешті-решт він прийняв це пояснення.

Шериф з першого погляду зрозумів: робочий клон, якого затримала Гая, належав до третьої різновидності. Мутний і впертий, спрацьований і бридкий на вигляд, він прикинувся ідіотом, скиглив, плакав. Казав, що просто пожартував, коли крикнув у натовп сортувальників: «Спаситель вже з нами, і я його бачив!»

Під дією психозонда та спеціальних препаратів клон поступово почав розмотуватись. Маска ідіотизму сповзла з його тролячої морди, а з-під неї вилізла знайома шерифові сутність.

— Вам лишились лічені години, дегенерати, — сичав крізь біль і судоми клон. — Ви захлинетесь у власних випорожненнях, ви нарешті здохнете, здохнете…

— Де ваш Спаситель? Де ви його ховаєте? — знов і знов запитував його Орбаль, слідкуючи, щоб психозонд не перетворив підозрюваного на овоч. На екрані той біль, котрий роздирав волю клона, виглядав як червоні хвилі, що котились сірими та зеленими вигинами психічного поля. Останні бастіони ментального спротиву окреслились синіми і блакитними острівцями. Їх ставало дедалі менше.

— Спаситель усюди і ніде… Спаситель заніс над вами свою руку…

— Де ви його ховаєте? Тут, на «Платиновому» чи в Довгих печерах?

— Він… усюди…

— Де саме, точніше? — шериф скоригував пристрій, червоні хвилі стали ширшими.

Клон захрипів.

Відтак хрип перейшов у спазматичні крики.

Орбаль дав йому викричатись, констатував остаточне згасання синіх острівців й зменшив активність психозонда.

— Краще сказати правду, інакше… Інакше я відправлю зонд ще глибше, дуже глибоко, — пообіцяв він клонові.

— Він поведе нас на бій… з пустелі… — прошепотів клон.

— Що за пустеля?

— З Чорної гори, зі священного місця бою.

— Оце вже щось… — кивнув шериф, дивлячись на зелені індикатори детектора брехні. — Це ж та гора, в якій у п’ятдесят шостому Четвертий флот підсмажив ваших вождів?

— Ми помстимося…

— Звісно, — шериф стомлено відкинувся на бильце крісла, — ви, довбаки безмозкі, помститесь, зруйнуєте два-три куполи… А потім вас заллють отрутою, підсмажать, і все повернеться на кола повторень.

— Цього разу не підсмажите.

— Так думали і в п’ятдесят шостому, і раніше.

— Він не просто клон, ідіоте. Він Зоряне Дитя, перлина з Рубінової Мушлі. Він істинний бог, що трощитиме м’які голови виродків одним лише поглядом. Трощитиме сміючись, трощитиме, трощитиме, трощитиме…

— Телепат?

— Які ж ви дурні, — клон затрясся в пекельній подобі реготу. — Яка ж ви нікчемна цвіль…

— Кола повторень… — Орбаль вимкнув психозонд, помасирував собі чоло над очима, відтак наказав помічникові:

— Відправте на демонтаж.

Ми встигли, підсумував він. Коли генерал Марков прилетить на «Платиновий», буде що йому доповісти. Чорна гора майже поряд, а під нею смердючий клонський мурашник. Здоровенне кубло, куди поліція не потикалась вже багато років. Проте й звідти можна дістати того Ленго.

Не без труднощів, зрозуміло, але можна.

За півтори години, у просторому приміщенні, яке правило поліції за оперативний штаб, Марков слухав Орбалеву доповідь, розглядаючи тривимірну схему підземель Чорної гори. Років із десять тому він брав участь у зачистці тамтешніх катакомб. І без інженерної аналітики генерал помітив: мережа печер і тунелів відтоді значно розвинулась. Нові катакомби сягали не лише північних рудників і промислової зони; вони тягнулись до житлових куполів агломерації Ліфанія й до інших підземних кубел, що зачаїлись у печерах та закинутих виробітках навколо космодрому. Клони-втікачі, що обжили гору, часу не гаяли.

Марков підозрював, що та давня зачистка була однією з останніх, якщо не останньою. Ще за часів його служби на Тіронії поліцейські сили припинили масштабні операції проти диких клонів і контрабандистів. Імперський уряд тоді почав повсюдно проводити політику стримування. Короткозорість тодішніх міністрів тепер вилазила колонії боком.

— …За агентурними даними, — доповідав тим часом шериф, — нам відомо, що в Чорній горі тепер базуються дві банди. Одну очолює такий собі Хмур, що постачає на рудники наркоту та «контрабас», а другу ми кваліфікуємо як підривну секту, про лідера якої знаємо лише з розповідей агентів і називаємо «Лікарем». Його справжнє ім’я клонам заборонено вимовляти, але нам відомо, що він з серії…

— Ці два угруповання ворогують поміж собою? — перебив генерал.

— Ворогують, сір, але задля революції вони забудуть про ворожнечу.

— Їхня чисельність?

— У Хмура сто тридцять бійців плюс їхні сім’ї, а у Лікаря десь триста – триста п’ятдесят адептів, із них бійців до півтори сотні. Вони всі добре озброєні та затяті.

— Чим вони там харчуються?

— Там є підземні плантації, сір. Хмур отримує харчі з рудників та заводів в обмін на наркотики. Я також не виключаю, що в них є молекулярний синтезатор.

— А генератори в них є? Звідки вони беруть енергію для плантацій і синтезатора?

— Є дані про енергоблок на холодному синтезі.

— Звідки?

— Дані?

— Ні, термоядерний енергоблок. І хто там його обслуговує?

— Клони навчились ремонтувати та модернізувати техніку з закинутих куполів.

— Невже? — Марков вдивлявся у схему. — Бачу, за той час, що мене тут не було, багато чого помінялось. Енергоблок у бандитському кублі, синтезатори… П’ять-шість років тому таке б й у страшному сні не приснилося.

— Так, сір, — погодився Орбаль, — дещо змінилося. На жаль.

— Я ще можу уявити, що клони відремонтували і перетягнули до Чорної гори обладнання для гідропонних плантацій, або старі молекулярні синтезатори. Але цілий термоядерний енергоблок…

— Контрабандисти, сір, провозять сюди що завгодно. Джи Тау за гроші навіть літаки пропустять.

— Тоді, виходить, там, — генерал показав на схему, — можуть бути сюрпризи. Там, де є ядерний термоблок, може знайтись і ядерна зброя.

— Це малоймовірно.

— Сам кажеш, що митниця дірява.

— Сір, в нас немає жодних даних ані про ядерну зброю, ані про високоточні магнітари.

— А про яку зброю у вас є дані?

— В клонів можуть бути, в обмеженій кількості, бойові кіборги, термобаричні заряди, отруйні токсини, керовані ракети та невеликі променеві гармати.

Марков хвилину мовчав, відтак вимкнув схему і підсумував:

— Отже, для штурму Чорної гори нам потрібний, як мінімум, десант Четвертого флоту.

— Так, сір, без сумніву, — погодився шериф. — Плюс поліцейські штурмові загони та землерийна техніка. Я пропоную пробити два-три тунелі з боку старих виробіток і увірватись до гори з нижніх рівнів. Відразу захопимо їхні арсенали та зруйнуємо енергоблок. А десант відволікатиме клонів атакою з пустелі.

— Якщо в них є термобарична зброя, вони спалять все в тих тунелях.

— Є засоби цьому протистояти.

— Негайно зв’яжись із Флотом, нехай вони перекинуть до Ліфанії-чотири дві роти десанту, дискоїди та штурмову техніку. Поліцію і землерийні танки підтягуй сюди. А поки що треба надійно блокувати Чорну гору, щоб та потвора знову від нас не вислизнула.

— Буде виконано, сір, — запевнив шериф, а сам подумав, що наказати легше, аніж виконати. Одним тільки клонським богам було знано, скільки тунелів і лазів зв’язували лігво повстанців з іншими поселеннями, рудниками та старими виробітками. Навіть ГРЛ-моніторинг не допомагав вчасно виявляти нові відгалуження і нори підземного лабіринту, що розбігався на десятки і сотні кілометрів навколо столичної агломерації. Прогризені виробітками надра Чорної гори були лише одним з його багатьох вузлів.

Флотське командування відреагувало на вимоги Маркова оперативніше, ніж той розраховував. За стандартну годину спецназ блокував всі підходи до Чорної гори. Одночасно охорона рудників повідомила про нестандартну поведінку робочих клонів. Ті повсюдно кидали роботу, збирались групами й, так виглядало, чогось очікували. Зупинились транспортери, припинили роботу з півсотні заводів, заглушили двигуни будівничі тунелів та оператори роботів. Накази диспетчерів та попередження, які транслювались по каналах внутрішньої комунікації, клони ігнорували. Там, де працювали природнонароджені, почалась евакуація. Останніми підземелля залишали поліцейські та охоронці.

Ще за півгодини на зв’язок з генералом вийшов Ліко Крайбл, якому Марков доручив моніторити ситуацію.

— Починається, сір, — повідомив оперативник. — У житлових куполах оголошено стан облоги, входи заблоковані, а на поверхню вийшли патрулі. У рудниках помітили клонів в тактичному обладунку з приладами доповненої реальності. Зброї поки що не фіксуємо. Але це поки що. Також запрацювали їхні координаційні мережі. Більше сотні незареєстрованих передавачів.

— Ви перехоплюєте їхній сигнал?

— Так, сір, але поки що не можемо зрозуміти зміст повідомлення. Вони постійно транслюють дивну фразу, явно кодовану.

— Яку?

— Мухи злітаються на шість, жуки йдуть синьою сіткою.

— Це сигнал до повстання. Навіть я знаю, що таке «синя сітка».

— Ми вважаємо, сір, що це мережа вентиляційних тунелів, котрими відводять використане повітря.

— Правильно вважаєте, — погодився Марков. — Тому-то ви й не бачите зброї. Саме зараз оті «жуки» розносять її вентиляційними трубами. Нехай технічні підрозділи починають закачувати туди репелент.

— Вони ще не готові.

— Чому? — Марков відчув, як холонуть долоні.

— В поліцейських запасах не виявилось паралізуючого репеленту. Резервуари порожні. Колеги вважають, що це наслідки клонського саботажу.

— А резерви?

— Їх доправляють з військової бази.

— Значить, один-нуль на користь клонів, — констатував генерал. — Тепер вони нас випереджають.

— Щойно повідомили, сір, — в голосі Крайбла промкнулась тривога. — Дискоїд, що віз репелент, був атакований над Ліфанією-восьмою. Він пошкоджений.

— Два-ноль. Й чим вони його дістали?

— Джи Тау кажуть: щось на штиб швидкісної ракети.

— Нехай не вигадують. Ракетою військового дискоїда не зіб’єш, — холод з долоней піднявся до ліктів. — Мій висновок: в клонів є магнітари[25]. Джи Тау вчергове облажались.

— Сір, повідомлення від комфлоту-чотири. Флотські збили біля Чорної гори безпілотний апарат. Вважають, що розвідувальний.

— На тому безпілотнику нікого не було? Точно?

— Гарантовано, сір. Той апарат був розміром з кажана. На ньому хіба що тарган міг летіти… О, сір, ви мали рацію. У вентиляційних тунелях виявлена активність. Клони розповзаються від старих виробіток біля Гродії-другої і… так, від Чорної гори також. Там їхні арсенали.

— Запитайте в командуючого, чи зможуть його техніки залити до виробіток бойовий токсин.

Пауза.

Відтак до комунікатора промкнувся незнайомий голос:

— Вітаю, генерале! Це міністр безпеки колонії Міртич.

— Добридень, міністре!

— Рене, ви мене не пам’ятаєте? Ми ж з вами земляки, і я…

— Зараз не до земляцтв, міністре. Ситуація критична.

— Маєте рацію, генерале, маєте рацію. Уряд вважає, що ви не приділяєте належної уваги координації ваших операцій з керівниками колонії. За нашими даними, саме дії ваших людей спровокували теперішню кризу. Я б хотів знати…

Марков відключив лінію міністра, перемкнувся на Крайбла.

— Ще раз таке втнеш, віддам під трибунал, — гаркнув він на оперативника.

— Вибачте, сір. Але ж він міністр і сенатор…

— Дрібний шнирь з банди Камова. Плани мої йому потрібні, аякже… Якщо так свербить, можеш сам вести з ними бесіди, але в мене немає часу. Жодної хвилини. Так що там з бойовим токсином?

— Комфлоту-чотири каже, сір, що вся відповідальність за наслідки ляже на вас. Він хоче офіційного наказу.

— Саме так, Крайбле. Все ляже на мене. Все до останнього здохлого клона. Нехай заливають токсин. Це мій офіційний наказ.

— Я зрозумів вас, сір.

Марков залишив крісло й ввімкнув екрани зовнішнього огляду. Жовте світло пустелі увірвалось до штабу, шафранові смуги впали на вигини центральної консолі, на спини, лапи та паралізатори «павуків»-кіборгів, що застигли біля входу до приміщення. До Ліфанії наближалась тіронійська ніч. Мине менше стандартної години, і темрява хижо стрибне на куполи агломерації, окутає їх стомлений метал чорною мантією. Тут, на Тіронії, все різке і безкомпромісне, навіть сутінки, вкотре визнав Марков. Ця планета визнає тільки силу, ще раз силу й лише силу.

— Сір! — проснувся комунікатор.

— Слухаю, Крайбле.

— За сорок стандартних хвилин служба Головного техніка флоту почне подавати бойовий токсин до тунелів. Вони визначили одинадцять вентиляційних колодязів для емісії, з них два — зовсім поряд з Чорною горою. Будемо попереджати клонів у рудниках?

— Ні.

— Сір, серед клонів є наші агенти та агенти Джи Тау.

— Співчуваю.

— Але ж ми навіть не знаємо, де насправді той Ленго. А якщо його немає в Чорній горі.

— Отож-бо, Крайбле. Ми ні хріна не знаємо. Ні хріна… — Марков дивився на диск Хаябуси кольору лайма, що завис над західним обрієм. — А що, до речі, поробляють монарші «горобці»?

— Щойно прийшла інфа, сір: зник зв’язок із десантним модулем. Самі «горобці» також не відповідають.

— Зник зв’язок?

— Флотські також дивуються, сір. Зв’язку немає вже сто стандартних хвилин. Там якийсь землетрус стався, чи щось подібне. Може, їх засипало у тунелях? Флот відправляє туди рятувальну групу… І ще, сір: Камов щойно відправив імператору офіційну ноту від уряду і сенату Тіронії. Звинувачує нашу команду у провокуванні клонських заворушень і вимагає зняти з вас повноваження надзвичайного імперського комісара.

— Вимагає?

— Зовсім страх загубив, сір.

— Навпаки. Вони всі набрались страхів. Бояться клонів. Бояться відповідальності. Мене також бояться.

Перед тим як зайти за обрій, сонце Тіронії стало інтенсивно зеленим, кольору земної трави. Ще хвилина-друга, передбачив Марков, і Шарлотта домішає своє попелясте світло до цих смарагдових присмерків.

— Невже він нас дурить? — запитав він у зеленого сонця. — Невже це кляте божество ховається у пустелях?

— Така ймовірність існує, сір, — замість Хаябуси відповів низький жіночий голос. — Всі ці клонські революції можуть виявитись лише ширмою, відволікаючим шумом.

Гая стояла за його спиною.

Він не чув, як вона повернулась до штабу.

Покриття її тактичного обладунку підлаштувалося під зелене світло, від чого оперативниця здавалась ельфійкою з пригодницької симуляшки. Виглядала Гая стомленою, під очима накреслились темні півкола.

Вже другу або й третю добу без сну, припустив генерал.

— Поклич Орбаля і Родера, — наказав він Гаї. — Вони десь тут. А потім поспи зо три-чотири години. Думаю, після півночі стане гарячіше.

356 рік

(витяг зі спогадів тіронійської співачки Доу Дай).

[26] Я добре пам’ятаю день, коли сталася Катастрофа. Сьомого квадрарія ми з сестрою приїхали на відбіркове зондування до навчального центру у північному куполі Асканії-третьої. Ми з Фей мріяли працювати на орбітальному підприємстві, але, як завжди, на кожне місце претендувало шість або сім десятків випускників. Тести та кастинги розтягнули аж на п’ять етапів, і кожного разу треба було їздити за двісті кілометрів. Ми дістались до північного купола на експресі, ранок був похмурим — екватором йшов пиловий шторм, і його крило зачепило Асканію. Термінал, коли ми вийшли, здавався чорно-білим від поліцейських. Нам сказали, що підземне сполучення тимчасово блоковане, і до центру нас доправлять на трейсері.

На посадці ми зустріли Уріца з креативного факультету. Він переповів останні новини. Всі якраз обговорювали відречення від трону Сіорана П’ятого та маніфест імператриці Ніони. Уріц сміявся з плаття імператриці, у якому вона оголошувала себе правителькою. Казав, що Сіоран не витримав несмаку благовірної. Плаття дійсно було жахливим — фіолетові та зелені вставки, мікропідсвітка та золоті блискітки у кожній бганці. Й до всього того дзьобате обличчя Ніони, її застиглий погляд. Вона виглядала переляканою на всю голову. Ми так реготали, коли Уріц мавпував правительку, що поліцейські зробили нам зауваження. А трейсера все не було. Пройшла стандартна година, на посадці почали нервуватись і шукати в мережах причини затримки. Фей запанікувала — через запізнення нас могли зняти з конкурсу, і три пройдені етапи пішли б нанівець. Поліцейські брехали, що трейсер затримується через шторм, хоча ми бачили — небо почало жовтіти.

А потім ввімкнули сирени і всім природнонародженим було наказано збиратись в захищених секторах та чекати на евакуацію. Це також виявилось брехнею: ніхто нікого евакуювати не збирався. Директорат Асканії, як потім стало відомо, ще вночі перебрався на орбітальну базу, а куполами залишили керувати шерифів. Ті ж почали робити дурниці: заганяти людей на «галереї безпеки», блокувати зв’язок та перекривати тунелі броньовими плитами.

Нас з Фей і Уріцем загнали на саму верхівку південного купола. «Галерея безпеки» там була з великими оглядовими екранами. Ми побачили дискоїди, що атакували надземні споруди повсталого рудника. Це було жахливе видовище. Розжарена хмара огорнула велику білу вежу, та просто на очах почала плавитись, розтікатись, наче морозиво, покладене на гарячі пластівці. А клони у відповідь пускали ракети і стріляли з кінетиків. Вони збили один з дискоїдів, решта піднялась високо в небо. Відтак одна з ракет потрапила у північний купол. Якраз у навчальний сектор, де нас із Фей мали зондувати.

Від вибуху все завібрувало. Купол розкрився зверху й до самого фундаменту, немов лопнутий кавун. Ми почули бридкий звук, наче хтось шкрябонув металом по склу, і з тріщини вирвалась чорно-червона хмара. На нашій галереї всі дико закричали, якась дівчина — казали, що наркоманка — раптом розігналась, побігла через усю галерею і головою вдарила у керамітові двері — на смерть. В Уріца також почалась істерика. Казали, що його партнер працював у навчальному секторі.

Ми бачили, як північний купол почав руйнуватися, осідати, як люди стрибали з його верхніх рівнів і розбивалися на скелях. У всіх нас була лише одна думка: зараз клони пустять ракету в наш купол і вже ми стрибатимемо з двохсотметрової висоти.

«Нам кінець, — сказала мені Фей. — Навіщо, навіщо ми сюди приїхали».

Тоді ми ще не знали, що клони захопили куполи у Гродії, і наші друзі гинули там набагато страшнішою смертю, аніж люди з північного куполу Асканії-третьої.

Щоб не допустити паніки, старший шериф наказав вимкнути оглядові екрани. Але від того стало ще страшніше. Ми сиділи у галереї, наче у пастці, дивились на темні екрани, тулились одне до одного, плакали і вже не вірили, що залишимось жити. [27]

[28] А потім екрани знову засвітилися. Але не оглядові, а телевізійні. Їх ввімкнули не шерифи, а клони, котрі дістались до комунікаційного центру Асканії. Вони транслювали одне й те ж саме на всі «галереї безпеки» — страти. Вони показували нам, як страчують природнонароджених. Вони робили це у якомусь спортзалі, на тлі тренажерів та бігових доріжок. Вони не ховали обличчя, їм було весело. Для страт вони навмисно відібрали молодих і вродливих. Я й досі пам’ятаю першу з тих нещасних — світловолосу дівчину років двадцяти, яку спочатку ґвалтували, а потім прив’язали до рами тренажеру, металевою трубою переламали їй руки і розтрощили коліна. Дівчина жахливо кричала. Я заткнула пальцями вуха, але все одно чула її крики. Щоб не чути й не бачити, чоловіки на «галереї безпеки» почали ламати екрани та звукові транслятори. Але старший шериф наказав залишити один екран діючим. Він сподівався, що ось-ось комунікаційний центр звільнять і ми почуємо звідти якісь розпорядження.

Ми всі сіли якнайдалі від того єдиного працюючого екрану, намагаючись не слухати й не дивитись. Але невдовзі кілька десятків людей підійшли до екрану і дивились, не відриваючи очей, наче загіпнотизовані. Через кілька годин ми з Фей також приєднались до них, тому що сидіти, розглядати плями на стінах та слухати, як плаче та бурмоче прокльони Уріц, стало нестерпно. Я до того ніколи б не повірила, що людину можна вбити стількома різними способами. Я дивилася, як з людей зрізали шкіру, як їх обливали кислотами та отруйними речовинами, від яких вони вкривались страшними виразками, як їм розчавлювали голови, а в тіло вгвинчували довжелезні штопори, як випалювали очі електричними кабелями та відрізали кінцівки променевими різаками.[29]

[30] Хтось відтягнув мене від екрану, посадив під стіну і там я чи то заснула, чи то втратила свідомість. Коли прийшла до тями, то екран вже не працював, його знищили. Всім дуже хотілося води, а резервуари спорожніли. А потім стало важко дихати, і я зрозуміла, що спрага — ніщо порівняно з нестачею повітря. Шерифи наказали нам не рухатись для економії кисню, і ми лежали немов мертві. Спочатку легені лише поколювало, але за кілька годин ми вже хапали ротом те, що лишилось від повітря та хрипіли від болю — все від горла до легень горіло вогнем, а голову наче стискували пульсуючі лещата. У мене з носа текла кров, я не відчувала тіла нижче поясу. А ще було таке відчуття, що очі ось-ось витечуть. Це була страта не милосердніша за ті, що ми їх бачили на екрані.

На третю добу клонів вибили з Асканії, а до нас добралися рятувальні команди. Зі ста вісімдесяти природнонароджених, котрі сховались в «галереї безпеки» південного купола, вижило сто двадцять три, і ми з Фей у тому числі. Уріц не дожив до свіжого повітря годину. Скільки з нас втратило здоровий глузд, мені невідомо, але наша із Фей реабілітація тривала кілька місяців. Рятувальники тоді казали, що нашій галереї пощастило, адже, на відміну від інших, її аварійна система забезпечення повітрям остаточно відключилася лише за шість годин до початку рятувальної операції.