Гойдалка

18

Борт лінкора L1 «Айн-Соф»,

поблизу зірки HD 140283, відомої як Пратара.

28 юла 417 року Ери Відновлення.

Транспортний модуль рушив у напрямку Брами шість годин тому. Тепер з ґ’ормітського зорельоту мав стартувати «човник» з дванадцятьма десантниками — шістьма людьми і такою ж кількістю рептилоїдів. Перед Зораном на всю рубку розгорнулося панорамне зображення «Йлаа-л’аку», схожого на велетенську спіральну мушлю. Корабель ящерів готувався вивести «човник» зі свого черева, і командор не міг відв’язатися від думки, що під синіми зоряними розсипами висить здоровенний ксеноморф, що ось-ось народить собі подібне.

Корпус «Йлаа-л’аку» наповнювало тихе опалове світіння. В ньому Зоран бачив зриму силу, що таїлася у надрах машини, за розмірами сумірної з лінкором. Сила зорельоту-мушлі мало чим нагадувала ту лінійну потугу, яку виробляли двигуни «Айн-Софу». Корабель рептилоїдів не проламував простір, а ковзав тими незримими струнами, на які натягнули всесвіт. Зоран вже двічі спостерігав, як спіраль «Йлаа-л’аку» вкручується у пульсуючу рану лімесу, як легко вона зісковзує з чотиривимірної визначеності на химерні площини Темних шляхів.

Але командор також знав, наскільки ілюзорною є ця легкість, які гігантські ресурси енергії потрібні для дресировки силових струн і як важко витримувати потрібні параметри польоту там, де матерія божеволіє і набуває несамовитих властивостей. Він здогадувався, що технології ящерів шліфувалися сотні тисяч, якщо не мільйони років. Що деякі з них рептилоїди отримали у спадок від давніших цивілізацій і використовували без глибокого розуміння їхньої природи.

Нарешті від центру спіралі відокремилася невелика срібляста сфера — ґ’ормітський «човник». Він повільно відплив на відстань п’яти корпусів «Йлаа-л’аку», закрутився дзиґою, завібрував і розчинився, наче привид.

Зоран знав, що за стандартним часом «човник» вже повернувся до чотиривимірного простору поблизу Пратари.

Якщо баронеса мала рацію, подумав він, самий час з’явитися ворогові і знищити обидва зорельоти. Але він не вірив у такий фінал. Вей — освічена і далекоглядна вчена, але в цій пригоді час учених минув. Тепер історію писали жриці і маги. Але, можливо, саме військовий поставить останню крапку.

Зоранові здалося, що він бачить цю крапку. Товсту і чорну.

Командора тягнуло відвідати бокс з Наталією, але він дав собі установку на чітку послідовність дій; ввів до керуючої консолі особистий код і активував автоматику однієї з вантажних позицій.

Десь за п’ять кілометрів від житлових палуб лінкора, у четвертому складському секторі, блимнув вогник на череві сріблястого контейнера-«дирижабля». Ворухнулися антени кіборга-охоронця, схованого у ніші над контейнером. Не відчувши загроз, робот підтвердив незмінність стартової циклограми. Інші роботи побігли до силових ребер контейнера, щоби зрізати монтажні скоби і розвернути «дирижабль» носом до шлюзу.

Але те велике і грізне, що спало в контейнері, поки що залишалося у транспортному режимі.

Тепер, перш ніж зробити другий з намічених кроків, Зоран мав трохи часу.

Він вирішив переглянути запис розмови Шерми з Відморозком.

Командор надів на голову вузький обруч і відчув, як плівка наповзає йому на обличчя. За мить, не втрачаючи контролю за тілом, він потрапив до кімнати, де інкрустований червоними кідронійськими мушлями столик розділяв співрозмовників. Струнку молоду жінку з шкірою мідного кольору і стару руїну, що нерухомо лежала у медичному кріслі. Зоран знав, що одна зі стін кімнати ззовні прозора і за нею стоїть Сайкс.

— З поверненням, — мовила руїна.

— Повернення є способом людського існування, — незрячі очі дівчини дивилася не в бік Відморозка, а на ту стіну, за якою причаїлася радниця імператора. — Давній поет сказав: ми забуті сліди незнаної глибини.

— Ми у листях і в стеблах трави і у подуві вітру.

— Маєте рацію. Я б не відмовилася пройтися полем, над яким віє вітер.

— Любиш відкритий простір?

— Так.

— Чому ти прийшла так пізно?

— Пізно?

— Я жив за часів Сіоранів. Тоді люди були сильнішими, тобі б було веселіше.

— Я й тепер не скучаю.

— Напевне теперішні люди здаються тобі холодними і слабкими.

— Різні траплялися.

— Ти написала: вони слимаки, слимаки, слимаки.

— Був такий настрій.

— Я працював в архівах на Альфі. Мені здалося, що Сен-Ален боявся лише тебе. Не Ленго й, тим більше, не Овіти, а саме тебе.

— Він був розумним.

— Він не був людиною.

— Як подивитися.

— В нього щось вселилося. Його загубили на далекій планеті, а потім знайшли. Він сильно змінився. Ти відчувала в ньому нелюдське?

— Я в багатьох таке відчувала. Людям зашкодила космічна експансія, вони зіпсувалися. Краще б сиділи собі на Землі.

— Слимаки, слимаки.

— Навіщо вся ця розмова?

— Я хотів поспілкуватись з тобою.

— Вам недовго страждати.

— Я знаю.

— А я стомилася і хочу спати.

— Вибач старого пілота. Лише одне прохання. Прочитай той вірш, який починається: Пам’ять всесвіту закарбована в чорних дірах.

— Для вас це важливо?

— Для тебе також.

— Не розумію.

— Прийде час, зрозумієш.

— Як скажете.

На мить мідношкіра завмерла, відтак почала:

пам’ять всесвіту закарбована

в чорних дірах

звідти нічого не повертається

а туди повертається все

навіть смерть помирає

за обрієм подієвості

навіть смерть намагається

заключити договір

з матір’ю небуття

але їй не вдається

розмовляти на мові безсмертних

а лише на неї

діра відзивається схлипом

— Прийде час і ти зрозумієш, про що написала, — прошепотів Відморозок. — Діра відзивається схлипом на мову безсмертних. Ну як можна стояти на краю і не розуміти, що пишеш?

— Стояти на краю, — відлунням повторила Шерма. — Я не пам’ятаю мови безсмертних. Я забула її, як забувають колір пилюки.

Зоранові здалося, що Відморозок зітхнув. Відтак старий пілот заплющив очі, завмер, а медичне крісло блимнуло червоним. Сайкс опинилася біля нього швидше, аніж командор встигнув зморгнути. Стіна, за якою вона стояла, зникла.

— Його вже не впіймати, — прошепотіла Шерма.

— Маєш рацію, — Сайкс торкнулася розгладженого чола старого. — Що таке «мова безсмертних»?

— Мова, якою спілкуються безсмертні.

— Я не граюсь з тобою, Шермо.

— І я не граюся з тобою, сестро.

— Я тобі не сестра, відступнице.

— Від-ступ-ни-ця, — по складам повторила Шерма. — Та, котра відступила, відійшла, побридилася. Так і є. Примітивний сектантський догматизм — ось найслабше місце твоєї спільноти. Ахіллесова п’ята. Ви мислите і дієте за шаблоном навіть тут, на смітниках Галактики.

— Звідки ти знаєш, де ми?

— В мене відібрали лише людські очі.

— Ти копирсалася у його голові, — Сайкс востаннє глянула на тіло старого пілота. — А ваша розмова нагадувала обмін паролями.

— Знову ти мислиш крізь догми. Де ж цілісність бачення, яку проголошує державна релігія Піфії?

— Релігія?

— Те, що ви називаєте Вченням про Непорушну Гармонію.

— Це не релігія, мала б знати.

— Як подивитися.

— А в чому твоя цілісність бачення?

— В тому, що я повертаю всесвіт на правильний курс.

— Всевладдя Темного, це твій «правильний курс»?

— Знову те саме. Ви молитесь за життя, а думаєте лише про владу. Справа не у владі. Справа у тому, що найбільшим збоченням Всесвіту є лінійний час. Ви ж знаєте, що він виник завдяки порушенню симетрії послідовності[54]. Поява безсмертних істот виправить цю аномалію.

— Ні, Шермо, не виправить, — Сайкс дивилася у сліпі очі відступниці. — Лише створить малу аномалію в середині великої.

— Це безпредметна суперечка.

— І хто ж з нас насправді раб догми? — не чекаючи на відповідь Сайкс залишила кімнату.

Зоран зняв прилад, відтак передав перший пост черговому пілотові і попрямував до дослідницького сектора. На палубах царювало безлюддя — ті з екіпажу, кого вивели з гібернації, відпочивали після робот з транспортним модулем.

«До речі, як там наш “малюк”?» — поцікавився капітан-командор.

«Модуль продовжує розгін, — негайно відізвався позитронний мозок лінкора. — Двигуни досягли шістдесяти восьми відсотків крейсерської тяги. Витрата енергії захисних екранів в межах норми».

«А сім-шість-сім?»

«Готовий до другої фази активації. Чекаю вашої санкції».

У сімсот шістдесят сьомому контейнері ховалася тератронна торпеда.

«Даю санкцію на другу фазу».

«Відлік почато».

«Я планую увійти до того боксу, де знаходиться Наталія Лао, — попередив Зоран. — Яка там ситуація?»

«Наталія Лао щойно прийняла душ. Її медичний протокол без змін. Параметри житлового простору в нормі. Відхилень в роботі охоронних систем не зафіксовано».

Перед броньованою плитою командора опосіли сумніви.

«Втім це лише розмова», — сказав він собі. Й не був впевнений, що супремус не почув його безпомічного виправдання.

Зоран увійшов до боксу. Він застав жрицю Атри на кушетці зовсім оголеною. Можливо, вона якимось дивом відчула його наближення і застигла в ображено-спокусливій позі, яку любили давні художники, що малювали лілейношкірих діан і сусанн, раптово заскочених спостережниками.

Її плоть здалася Зоранові втіленою плинністю, безупинним рухом, що лише на мить застигає у позиції сором’язливої досконалості, а відтак лине далі, до нових і нових досконалих позицій. У цьому тілі жила таємниця, і його затопило бажання занурити свою силу до її темних глибин. Ще хвилину тому він планував розмову з нею і шліфував свої аргументи щодо аномалії часу та безглуздості безсмертя. Але тепер все це здалося Зоранові штучним, смішним та безмежно далеким.

Адже сама істина лежала перед ним, підібравши під себе довгі ноги, і дивилася на нього очима, які обіцяли здійснення найзаповітніших мрій. Очі командора зробилися неслухняними, вони не бажали зупинятися, блукаючи лініями плоті. Він знав, що вона вагітна, але це дивним чином не зупиняло, а ще більше розпалювало бажання.

А ще перед його очима все ще стояла мідношкіра воїтелька Шерма, таємничиша та сильніша. Легендарна Шерма Шайнар, що була на рівних з імператорами і богами. Магія цих двох жінок злилася в чаклунському вихорі, що підхопив наснагу імперського офіцера, показав його мужності межу можливого для чоловіка і Стража, що прагне величі.

Жінка на ім’я Наталія Лао зникла. Назустріч Зоранові відкривалася Сутність, яка одночасно була і недоступною богинею, і хтивою безвідмовною клонкою КМ0981, навмисно створеною для заборонених насолод. Ця Сутність відчула його бажання, злилася з ними в єдиний потік енергії і потягнула його до себе з такою несподіваною силою, що годі було їй опиратися.