Гойдалка

2

Катакомби в районі Гордія-Саміхара,

планета Тіронія (3КВ22:4),

система зірки Хаябуси (HD10647).

8 юла 417 року Ери Відновлення.

Ще в ті часи, коли він був курсантом поліцейської академії, Марков розробив власну концепцію зла. Все почалось з того, що наставник його курсу не вважав зло чимось, що наділене власною волею та суверенним місцем у Всесвіті. Він не втомлювався повторювати, що зло є простою відсутністю добрих намірів та прагнень дотримуватись громадського порядку.

— Зло не має повноти суб’єктності, — раз у раз, наче мантру, промовляв той формулу, вичитану в древнього теоретика права, відтак додавав: — А тому, курсанти, я категорично не рекомендую вам наділяти злочинців рисами носіїв темної сили. Вони темні рівно настільки ж, наскільки є недостатньо освіченими, соціально дикими та збоченими.

Але вже перші розслідування, до яких залучили уорент-офіцера Маркова, породили в нього сумніви щодо глибини наставницької мудрості. Тоді він проходив дворічне стажування у Ліфанії-четвертій, де мешкала кримінальна аристократія Тіронії. Тамтешні злочинці не виглядали ані дикими, ані неосвіченими. Вони не сповідували варварських релігій, колекціонували паперові книги та мистецькі твори, а деякі з них відвідували салони модних інтелектуалів. Марков помітив, що майже всі вони, в тій чи іншій формі, хворобливо тяжіли до естетики смерті і руйнування. Одного разу він очолив засаду в апартаментах наркоторговця, котрий обладнав на одному з підземних рівнів свого житла цілий музей з найточнішими копіями древніх знарядь для тортур. Стажери переповідали одне одному жахливі історії про тих клонів і природнонароджених, котрим випало стати його жертвами.

Коли наркоторговець опинився у слідчому ізоляторі, Марков сам напросився асистувати на допитах і врешті-решт впевнився: те, що змушувало колекціонера проводити ночі у підземній катівні, не влізало в ознаки психічної патології, тим більше, у рамки відсутності добрих намірів. Й чим далі Марков пізнавав світ проявів зла, тим більше він переконувався, що за всіма цими проявами — де виразніше, а де майже не відчутно — ховалося щось наділене власною волею та розумінням кінцевої мети, щось спрямоване на спрощення і нищення за своєю віковічною природою.

Полювання на Темного Марков уявляв кульмінацією не лише своєї поліцейської кар’єри, але й, у широкому розумінні, всієї історії правоохоронних органів. Він вважав, що йому пощастило. Всі його колеги від найдавніших часів і до вчора мали справу лише з агентами, тінями та непевними відзвуками того, кому (або чому) протистояв генерал-лейтенант імперської поліції Рене Марков. Саме йому випав двобій з джерелом всесвітнього зла. З виплодком хаосу, котрого перемогли поліцейські божества минулого і який знов намагається влізти до чотиривимірної реальності.

У такій ситуації можливо все.

Тому він не здивувався, знайшовши себе у непроглядній темряві, наповненій прогірклим повітрям, що дерло горло і залишало в легенях пустку дихальної марноти. Його руки були вільними, але ноги — до самих колін — опинились залитими якоюсь пухирчастою масою, твердою та на диво важкою.

Спецпідрозділи іноді використовували розпилювачі пінобетону, що миттєво твердів при контакті з людським тілом. Генерал вирішив, що його ноги знерухомили чимось подібнім.

Отже, він у полоні.

Десь в глибинних клонських норах.

Й, не виключено, під телепатичним контролем Темного.

«Це твої штучки, Ленго?» — запитав він подумки; втім жодна вуаль чужої присутності не торкнулась його розуму. Він чекав, напружував чуття і дивувався порожнечі.

Врешті-решт Марков закашлявся.

На кашель темрява несподівано відізвалася вкрадливим шарудінням. Джерело звуку, визначив генерал, знаходилось за вісім-десять метрів від нього.

— Хто там? — запитав він.

У відповідь знов зашаруділо.

«Щури?»

Рука Маркова майже самовільно намацала щось, схоже на уламок базальту. Він лише мить вагався — а раптом вцілить у людину? — і кинув важкий предмет туди, звідки чув шарудіння.

— Припиніть, — почув у відповідь злісне шепотіння. — Вони почують і прийдуть.

— Хто прийде? — Марков також перейшов на шепіт.

— Клони.

— Родере, це ти?

— Так, генерале, — слідопит знову чимось зашарудів, відтак запевнив:

— Я зараз спробую до вас підповзти.

— Ноги?

— Вони їх… забетонували.

— Мої також.

— Я зараз, генерале.

Було чути, як Родер повзе, тягнучи за собою бетонну масу, що бридко скреготала підлогою. Він зупинявся, тихо лаявся і, врешті-решт, опинився поряд із Марковим. Генерал відчув на щоці уривчасте дихання.

— Де ми? — він відвернувся, щоб уникнути неприємного запаху, що йшов з Родерового рота. Слідопит дарма ігнорував ініціативу Тіронійської медичної корпорації, котра безкоштовно забезпечувала правоохоронців імплантованими освіжувачами дихання.

— Під землею. Точніше важко сказати.

— Що з Крайблами?

— Гая мертва, про Ліко нічого не знаю.

— Ти його бачив?

— Ні, генерале, лише чув.

— Голос?

— Він заліз мені у голову, — Родер на мить замовк, відтак прошепотів:

— Генерале, мушу визнати, що допустився помилки.

— Якої? — Марков напружився.

— Я не сказав вам про дещо важливе. А він витягнув це з моєї голови. Але, можливо, це нас врятувало.

— Важливе?

— Ви наказали нам шукати червоний камінчик.

— Так.

— В моїй родині багато років зберігався такий камінчик. Думаю, що саме той, який ви шукаєте.

— Де він?

— Я продав його. Це було давно.

— Детальніше.

— Так сталося, що років сто п’ятдесят тому, у Гірчичній пустелі впав корабель. Цілий міжзоряний лайнер з купою пасажирів. Уламки розкидало на сотні кілометрів. Мій батько зі старшим братом їздили пустелею, час від часу знаходили там цінні речі. Дещо продавали на чорному ринку, дещо залишали собі. Одного разу вони знайшли металевий футляр з червоним камінчиком. Я тоді був малим, мав його за іграшку. Тішився тим, що камінь ставав то важчим, то легшим, що у ньому ворушилися тіні. Потім я майже забув про нього. Він валявся в моєму транспортері років п’ятнадцять, а може, й більше. Я лише кілька разів виймав його з футляру. Лише тоді, коли був під кайфом… Потім настали скрутні часи, всі сувеніри пішли на продаж. Я оцінив камінь у шість тисяч фунтів.

— Не слабо.

— Так, забагато. Насправді я не хотів продавати іграшку. Камінь був чимось на штиб сімейної реліквії, пам’яттю про батька, про веселі роки у Гірчичній пустелі. Мені й тепер його бракує. Але знайшлася людина, яка заплатила за нього шість косих. Я не…

— Хто?

— Він назвав фальшиве ім’я, але я потім з’ясував, хто він. Я вже тоді співпрацював з Орбалем, той допоміг. Ім’я покупця — Бел Сехмет. Він мав ліцензію представника антикварної фірми. Справжню ліцензію. Але в Гродії знався з різною потолоччю. З кидалами Мокрого купола. Ви маєте пам’ятати ту банду.

Марков ледь себе стримував. Якби Родер не приховав найважливішої інформації, все пішло б інакше. Генералові не потрібно було порпатись у пам’яті, щоб згадати, ким був Бел Сехмет. Пройшли роки, проте якби тепер випала необхідність скласти повний перелік центрових Мокрого купола, йому б не знадобилась поліцейська база даних. Марков пам’ятав їх усіх: лідерів контрабандистів, тіньових власників казино, касирів синдикату найманців.

І не останнього серед цього бестіарію — чоловічка з оливковою шкірою і швидкими темними очима, що називав себе Белом Сехметом, хоча при народженні чоловічкові дали інше ім’я. Довге і чуже Тіронії ім’я його земних пращурів, що в незапам’ятні часи, під пустельним сонцем, пасли кумедних горбатих тварин, назва яких не входила до переліку знань, необхідних служителям правопорядку.

Мокрий купол.

Старий житловий комплекс. Пропахлий пліснявою, харчовими водоростями та горілою пластмасою купол гріхів. Поселення в центрі промислової зони, офіційну назву якого використовували хіба що в урядових документах.

Отже, вони йшли невірним слідом.

— І коли ти продав камінь?

— Шість років тому.

— А чому розповів тепер?

— У вантажному блоці… — тепер Родер шепотів Маркову просто у вухо, зволожуючи вушну раковину бризками слини. — Плаганом зачепило плече… Спина обпечена… Наніти блокують зараження. Поки що блокують, але… Я знаю, що зробив помилку. Я хочу її виправити. Краще пізно, аніж ніколи.

— Боюся, що пізно.

— Клони про нас забули.

— Це мене й непокоїть, — Марков відсунувся від слідопита, підвівся на ліктях й сів, напружено вдивляючись у темряву. — А найбільше мене непокоїть той факт, що він залишив тебе жити.

— Я не зрадник. Він риється у мозках без нашої згоди. Я готовий відповідати перед трибуналом…

— Розберемося, — пообіцяв Марков. — Де тому Белові видали ліцензію?

— У представництві антикварної фірми «Брати Гревс».

— Уперше про таку чую.

— Це відома фірма, я з’ясував. Їхній базовий офіс на Альфі. Вони наймають шукачів…

Розповідь Родера перервав різкий свист. Щось гуркнуло, наче відвалилась важка брила, блиснуло синє світло, а за мить Маркова засліпив промінь прожектора. Він прикрив очі долонею.

— Ось де вони, — почув він знайомий голос. — Третій, передайте першому: я їх знайшов, сьомий рівень, локація двадцять три десять; повторюю: сім, двадцять три, десять… Радий бачити вас живим, генерале.

— І я буду радий вас бачити, капітане Алефе. Звісно, коли вимкнете прожектор.

Підземелля під Мокрим куполом, 404 рік.

Інформатори з клонів ніякі. Ось і ця опецькувата брила з кісток і м’язів пітніє, кахикає, тяжко виштовхує з себе слова. Навіть не слова, а калатанку з ліфанійського арго та говірки клонів з південних виробіток. Навіть корінний мешканець столичної агломерації не розбере й третини з цього бурмотіння — бу-гу-му-гу…

Марков вимикає спочатку детектор брехні, потім засоби офіційного відеозапису. Клон замовкає, з-під порослого сивим волоссям надбрівного валика підозріло дивиться на куратора.

— Я зрозумів, — каже поліцейський. — Ти, Сірий Пацюче, й далі лупасиш в дохлий барабан.

— Пацюк не бреше, Пацюк владі правду каже.

— Влада тобі не вірить.

— Велудуман свідок, Пацюк не бачив тих меґрансів[41] у нижніх тунелях.

— Жодного з тих, яких тобі показували?

— Так, владо.

— А цього? — на комунікаторі спалахує рухливе зображення.

Клон впивається в нього очима. Маленькими злими очима мстивої і допитливої істоти. Відтак переводить погляд на Маркова і закочує нижню губу на знак впізнавання.

— Яке в нього ім’я?

— Пацюк не знає.

— Ти коли-небудь чув про Бела Сехмета?

— Так зовуть цього меґранса? — клон киває на зображення.

— Так.

— Пацюк не чув цього імені і не хоче його чути, — клон озирається на вхідну мембрану, що відокремлює складське приміщення від транспортного тунелю; звідти лунають стишені голоси.

— Не бійся, я заблокував вхід.

— Тут є мутні братели, які підслуховують.

— Я ввімкнув пристрій, що захищає нас від підслуховування.

— У мутних є хитрі пристрої, які роблять із захисним пристроєм ось так… — клон б’є кулаком у долоню. — Пристрій каже: бапс! І вже нікого не захищає, зовсім нікого. А мутні сміються і все-все чують.

— У мене добрий пристрій. Дуже розумний і сильний. Мутні не зможуть зробити йому «бапс».

— Мутні зможуть, на те вони й мутні.

— Що робив цей меґранс у нижніх тунелях?

— Він полював, — переходить на шепіт клон.

— На кого?

— На клонів.

— Навіщо?

— Це така хитрунська гра. Меґранси кидають кубики. Той з них, в кого випаде менше крапочок на кубиках, мусить вполювати того клона, на котрого покаже той, в кого випало найбільше крапочок. Він може вистрелити один раз. Лише один раз, — Сірий Пацюк показав Маркову вказівний палець. — Якщо меґранс не вцілить або ж тільки поранить клона, то має заплатити тому, в кого найбільше крапочок, великі гроші. Такі великі гроші, що на них можна купити всіх меґранських повій у Мокрому куполі. Дуже цікава гра.

— Звідки ти знаєш правила?

— Колись на Пацюка полювали, — клон піднімає сорочку і показує сліди опіків на спині.

— Променевик?

— Так.

— Тобі дали гроші, щоби мовчав?

— Трошки дали.

— А Бел Сехмет влучив у свого клона?

— Цей меґранс влучно стріляє.

— Ти бачив?

— Пацюк не бачив, як той стріляв. Пацюк бачив, як він ходив, шукав свого клона. Довго шукав, всі тунелі облазив, усюди заглядав. Потім інші клони сказали Пацюкові, що він його таки знайшов і спалив. Як той клон не ховався, а цей меґранс все одно його знайшов. Хитрий і впертий. А ще має багато грошей. Влада його не впіймає.

— Впіймаємо.

— Він дасть гроші, і влада його відпустить.

— Впевнений?

— А навіщо влада вимкнула записуючий пристрій, перед тим як показати Пацюкові образ цього меґранса?

— Не фантазуй.

— Коли був запис, — клон ткнув пальцем у комунікатор, — влада не казала імені хитруна, а коли не було…

— Ще раз кажу: не фантазуй.

— Пацюк мовчить і далі мовчатиме, — майже урочисто обіцяє клон. — Пацюк знає, що все вирішують гроші.

— Ось тобі десять фунтів.

— Двадцять.

— А Пацюкові не буде жирно?

— Пацюк впізнав, розповів, — клон язиком дістає з-за щоки бетель, починає жувати. Його щелепи рухаються, немов жорна, між губи просочується червона слина. Розмова закінчена. Він стомився лаштувати слова. Він знає, що йому заплатять.