Гойдалка (Володимир Єшкiлєв) читать бесплатно онлайн полную версию книги

15

Борт лінкора L1 «Айн-Соф»,

район зоряного скупчення Омфалія–2.

19 юла 417 року Ери Відновлення.

Зоран уперше побачив Наталію за тридцять вісім годин до відправлення транспортного модуля. Жрицю Атри супроводжували рептилоїди у червоно-золотих скафандрах. Вони важко прокрокували нижньою галереєю, тримаючи в руках (чи то у лапах) чорні, неприємного вигляду посохи. Пурпурні маски ґ’ормітів вкривала безліч крихітних золотистих дисків, від чого вони нагадували емітери високочастотних випромінювачів.

«Конвой», — зрозумів командор, проводжаючи поглядом незвичну процесію. За його наказом клонку мали закрити у спеціальному боксі для небезпечних ксеноформ. Там, наскільки він знав, вже поставили ліжко, стіл та кошик з одягом. Зоран раптом згадав, що не вирішена проблема душової кабінки, і рушив за червоно-золотими.

Він лише мить бачив обличчя Наталії. До того він й гадки не мав, що певна комбінація носа, очей, рота, вух і волосся спроможна заселити до його уяви так багато дивних образів. За кілька хвилин син клонки тисяча чотириста двадцятої серії нафантазував сюжетів на кілька пригодницьких серіалів. В них він звільняв Наталію, рубаючи рептилоїдів командорським мечем, ніс її на руках кідронійськими печерами та рятував від нападів сельвійських гаспидів. А ще він стискав у своїх обіймах, пестив її тіло, створене для насолод богів, занурював обличчя до шовковистої гриви її волосся.

Він навіть вловив запах тієї гриви. Вона пахла вічнозеленою клумбою з центрального куполу, з відтінками м’яти і троянд, пахла пряною геранню, улюбленими квітами його матері. А ще вона пахла тими найдурнішими мріями, які ніколи не збуваються.

Ґ’ормітський конвой зупинився перед броньованою плитою, що правила за двері боксу. Наталія розгублено озирнулася і зустрілась з поглядом командора. Якби вона адекватно сприймала дійсність, це б її заспокоїло. Але сріблясто-сіре черево лінкора було надто ворожим, незатишним і неозорим, а ящери — надто грізними, аби йшлося про адекватність. І замість закоханого в неї чоловіка клонка побачила коротко стриженого піндозлівського офіцера у мундирі бузкового кольору з золотими шевронами та розетками нагород.

— Душову кабінку для вас надрукують увечері, — повідомив Наталії командор. — Поки що, на жаль, не маю вільного принтера.

— Ви начальник цієї тюрми? — жриця Атри чомусь дивилася на праву руку Зорана.

Той раптом згадав, що у нього невідомо з якої причини пожовтів ніготь на великому пальці. Шкіра на обличчі погарячішала. Він до хрусту стиснув руку, опанував себе і сказав:

— Ви, леді, знаходитеся на борту лінкора «Айн-Соф». А я його командир.

— А я думала, тут усім командує Сайкс, — вона розвела руками, й тільки тепер Зоран побачив, що вона одягнена в комбінезон, ускладнений вставками з тканин різної щільності та фактури. Він в дивний спосіб дробив її фігуру на фрагменти, не дозволяючи зорові зібрати їх у досконалу цілісність.

«Яке варварство», — здригнувся командор. Відтак майже шепотом заперечив:

— Ви помиляєтесь.

— Подивимось, — Наталія зауважила, що броньована плита відсунулася, і рішуче увійшла до місця свого ув’язнення.

Зорану кортіло подивитися, як були виконані його розпорядження щодо обладнання боксу, але червоно-золоті дивилися на нього крізь щілини масок.

Тому він дочекався, коли плита знову займе своє місце. Відтак, разом з ґ’ормітами, залишив дослідницький сектор.

За кілька хвилин він зіткнувся з Вольском, котрий щойно закінчив перевіряти комплектацію археологічного обладнання.

«Ми з ним стали ще ближчими, — подумав Зоран. — Ми обидва кохаємо партизанок, жриць Темного бога».

Йому закортіло зробити щось заборонене, щось усупереч волі піфійських Знаючих. Він поклав руку на плече техноархеолога, притягнув його до себе і прошепотів на вухо брату-стражеві:

— За дві години Шерму виводитимуть з анабіозу.

Вольск не здригнувся і не завмер. Він лише кивнув й рушив галереєю, оминаючи метушливі зграйки науковців.

«Й це все?» — розчарований командор зробив ще кілька кроків, перед тим як на його внутрішній комунікатор прийшов виклик від Ґвен Вей. Керуюча дослідницькою частиною запропонувала терміново зустрітися в одній з «червоних зон».

Він обрав ту з них, де висів у повітрі синій стіл.

Вей виглядала стомленою. Як і більшість з екіпажу «Айн-Софу», баронеса не спала вже більше доби.

— Проблеми? — Зоран сів за стіл напроти баронеси, подивився на її зачіску й порівняв з волоссям Наталії; його висновки були не на користь аристократки.

— Ви можете припинити це божевілля? — Вей запитувала, але в її очах командор не побачив запитання; вона знала відповідь.

— Чого саме ви очікуєте від мене?

— Сайкс веде нас до ворожої пастки.

— Преподобна знає більше за нас, в неї є план і підтримка імператора.

— Нею керують не знання, — заперечила баронеса. — Нею керує віра.

— Можливо

— Можливо? Хіба ви не знаєте, що Преподобні сестри — це релігійно-містичний орден.

— Віра іноді буває важливішою за наукові факти та логічні припущення. В пустелях Сагунту і в печерах Кідронії мене навчили вірити в бога.

— Значить, і ви на їхньому боці, — констатувала керуюча дослідницькою частиною. — Я передбачала чогось подібного. Шкода. Ваші метафізичні уподобання нас угроблять.

— Я був проти висадки на Браму, ви це знаєте.

— Чому ж тепер — за?

— Я й тепер проти. Але я, так само як і ви, є офіцером Зоряного Флоту. Ми, підполковнику Вей, виконуємо наказ імператора.

— Ви його бачили?

— Імператора?

— Наказ.

— Я отримав офіційне підтвердження повноважень Сайкс.

— Але вас, наскільки я знаю, залишили командиром лінкора.

— Так.

— Ви розумієте, чому імператор саме так розподілив повноваження керівників експедиції?

— Я не оперую здогадками.

— А я переконана, що імператор не надав Сайкс повноти влади, тому що не впевнений в реалістичності її плану. Імператор, на щастя, не став маріонеткою піфійських жриць, він зберіг критичність і ясність мислення. І ви, капітан-командоре, повинні діяти так, як підказує вам знання, а не віра.

— Я не збираюся обговорювати з вами, чиєю маріонеткою став чи не став Еарлан ІІІ. Це абсолютно неприпустимо поміж імперськими офіцерами. У вас, підполковнику Вей, є якісь раціональні аргументи проти плану Сайкс?

— Так, — кивнула баронеса. — Я проаналізувала останні події на Фаренго. Тепер все стало на свої місця.

— Що саме?

— Я все ніяк не могла зрозуміти, навіщо Шермі було лізти до Лабіринту. Її атака на Розплідник виглядала на повне безглуздя. Шерма казала, що шукає там зброю з арсеналу древньої раси, але це був не пошук, а лобовий штурм неприступної фортеці. А тепер все як на долоні. Це частина хитрого плану, і зброя тут ні до чого. Шермі було важливо, щоби Овіта залишилася на Фаренго. Й не просто на Фаренго, а у Лабіринті. Без мафеді Ковчег міг телепортуватися тільки туди, звідки його вкрали — до схрону у Лабіринті.

— А чому вона була впевнена, що Овіту там залишать?

— Тому що для піфійок логічним було тримати її якнайдалі від Імперії. Думаю також, що Тарасваті просила ящерів дослідити психіку Овіти та дізнатися про її творців. Шерма це передбачила.

— Але Овіту могли для досліджень відправити кудись-інде. Наприклад, на Ґ’орму.

— Ящери розглядають клонів Тейсанболона як зброю ворога. А це спадкова тема клану, якого очолює знайома нам Р’аавал. У ящерів наукова тематика, як і уся інформаційно-пізнавальна сфера, чітко сегментована за родовим принципом. Нині, як ми знаємо, саме Р’аавал наглядає за Розплідником, її найближчі помічниці з того ж клану. Все було розраховано.

— Припустимо. Але до чого тут наша експедиція.

— Сайкс везе Шерму на 18КВ216:2…

— На Браму, — виправив командор.

— До вузлового порталу, звідки Шерма може стрибнути куди завгодно.

— А хто їй дозволить стрибати?

— Ті, хто чекає на неї там, на планеті. Ми робимо їхню роботу. Ми доправляємо Шерму саме туди, де вона їм найпотрібніша. Інакше б нас вже не було в живих. А так нас знищать, як тільки Шерма опиниться поряд з порталом.

— А навіщо їм Шерма?

— Припускаю, що це тіло для Темного.

— Саме її тіло?

— Так.

— Хіба Темний не мав відродитися одночасно у тілах трьох клонів?

— Думаю, що у ворога є різні сценарії — «план А» і «план Б», а може, й «план В».

— Невже ворог не може виростити тіло для свого бога там, на своїй базі? Навіщо все так ускладнювати?

— Якби все було просто, Темний давно б повстав з попелу. Але я переконана, що його послідовникам потрібне тіло цієї клонки. І ще, командоре, є ризик, що лише Шерма залишить борт лінкора, вас усіх знищать «дугою» або чимось подібним, — баронеса говорила чітко і впевнено, як людина, яка склала у голові пазл, всі елементи котрого ідеально співпали. — А ми, як виглядає, будемо жити лише до зустрічі Шерми з тими, хто чекає на неї на 18КВ216:2, або ж на Брамі, якщо вам так подобається ця назва. Єдиний шанс вижити — накласти санкцію на відправлення модулів до Пратари.

— Це все?

— А треба ще чогось?

— Я обміркую ваше припущення, але не бачу підстав зупиняти десантну операцію, — підсумував Зоран й підвівся з-за столу. — Підполковнику Вей, дякую вам і пропоную повернутися до виконання ваших посадових обов’язків.

Якраз тоді, коли Вей викладала командорові свої аргументи, в іншій «червоній зоні» Сайкс мала бесіду з Відморозком. Старий пілот погано переніс гібернацію й ледь пересувався. Медичні роботи доповіли Преподобній, що його життєві сили досягли критичної межі і процеси тілесного занепаду вже не здатні компенсувати ані терапевтичні імплантати, ані системи клінічного супроводу. На зустріч з радницею імператора Відморозка доставили у громіздкому відновлювальному ложементі.

— У моєму становищі найзручніше думати про абстрактні речі, — мовив пілот, коли його завезли до «червоної зони». — Тільки тепер я усвідомлюю цінність присутності, як істинної форми буття.

— Філософія ще нікому не шкодила, — посміхнулася пілотові Сайкс.

«Зрештою, — подумала вона, — цей клон поки що не зробив нічого протизаконного. Він просто заручник».

Бесіди з мудрими старцями були її слабкістю ще з підліткового віку. А ще Відморозок нагадав їй Каспета.

— Філософія не шкодила психічно здоровим, — зауважив пілот. — Але ж я зовсім не про те. Ти ще надто молода, Сайкс, щоб зрозуміти цінність присутності. Думати про присутність, як про універсальну форму життя — значить, розкривати себе вищим формам знання. Всіх живих істот об’єднує присутність. Всі вони присутні у бутті незалежно від того, скільки в них рук, голів і хвостів. І кожна мить цієї присутності, як би ми не крутили й не брехали самі собі, свідчить про неминучість нашого зникнення, нашої майбутньої неприсутності. Отже друге, що об’єднує всіх істот, — смерть. Всі розумні раси смертні і солідарні в переживанні страху перед зникненням своєї присутності.

— Але одній відомій нам істоті вдалося вирватися з цього солідарного кола.

— Не спіши, я ж до того й веду, — Відморозок спробував піднести руку у менторському жесті, і Сайкс зрозуміла, як важко дається йому кожен рух. — Темний бог вийшов за межі смерті, а значить і вийшов за межі присутності. У цьому його найглибша, найболючіша і найстрашніша таємниця. Він перестав бути «при суті», він сам став суттю, єдиним свідком самого себе. Це жахливо, це щось на штиб втрати всіх чуттів — зору, слуху, дотику. І от я міркую собі, а як це йому вдалося зберегти, скажімо так, психічну адекватність. Це ж неможливо, коли ти ховаєш одну епоху за іншою, і навколо вже давно немає нікого, хто б розумів тебе і пам’ятав твій первісний світ.

— Але ж і ти втратив свою епоху, прижився в іншій і не зійшов з розуму.

— Якби ти знала, чого це мені коштувало. Інший світ, інші ритми, інші барви і звуки. Все інше. Тепер навіть сміються не так, як сміялися при Сіоранах. Але я втратив лише одну епоху і не втратив людства. Тому мені випадало знайти собі теплу нору і зробити вигляд, що все добре. А Темний за сотні тисяч років життя втратив всі форми присутності, які оточували його при народженні. Усі до єдиної. Адже вимерла його раса і зник його світ. А потім ще десятки світів і рас, які слугували його «присутністю». Годі й уявити собі таку безмежну самотність. Жодна тепла нора від такого не врятує.

— Ти думаєш, він збожеволів?

— Він уперше збожеволів вже тоді, коли забажав безсмертя. А потім він збожеволів, коли знищив інших безсмертних і залишився один такий у всьому Всесвіті. А потім він божеволів ще тисячі разів, і нам не зрозуміти ступінь болю і відчаю цієї істоти. Ти маєш це врахувати, коли спробуєш забратися до його лігва.

— Але ж він воював і навіть перемагав. Складно, як для божевільного.

— Ми не знаємо, у якій присутності він тоді перебував. Вірніше, крізь яку саме присутність він здобував свою форму. Можливо, він розділив свою особистість між кількома носіями, а можливо, злився з машинним розумом у кіборгенну єдність. Він якось навчився оперувати своєю суттю, але це вже за межами моєї уяви.

— Ти все думаєш про Темного, а варто б було подумати про себе, — зауважила Преподобна.

— Я знаю, про що ти, — повіки Відморозка сіпнулися. — До Пратари ще вісімнадцять парсеків, значить, треба знову залазити до протиперевантажного кокону.

— Так.

— Якщо я тепер такий…

— Ми спробуємо полегшену процедуру.

— Уперше чую про лайт-гібернацію.

— Ти витримаєш.

— Я ж не проти, — щось на штиб посмішки скривило його губи. — Завжди готовий прислужитися людству, навіть у такий збочений спосіб. Але тобі має бути відомо, що приречені на смерть мають право на останнє бажання.

— Ніхто тебе не прирікав, не треба…

— Облиш, я все розумію.

— Все не так, — вона торкнулась висохлої, вкритої пігментними плямами, руки.

— Облиш.

— Добре, не будемо… І яке ж в тебе останнє бажання?

— Я хочу повечеряти з леді Шайнар.

— Оригінально, — Сайкс клацнула пряжкою свого поясу.

— Не ревнуй.

— Я не ревную, я міркую.

— Не роби проблеми з нічого. Усього лише година світської бесіди двох арештантів. Коли я тільки-тільки розліпив очі після цього чортового гіперстазісу, то згадав один її вірш. Він якраз був доречним на тій межі присутності і неприсутності, де тебе увесь час вивертає блакитною блювотою.

— Я не знала, що ти фанатієш від поезії.

— Взагалі-то ні, не фанатію. Але це класний вірш, от послухай.

Старий пілот закрив очі й несподівано сильним голосом продекламував:

безсмертні метелики

летять на полум’я війни

безсмертні метелики

з кам’яними крилами

та вусиками

хворих на смерть подій.

Безсмертним метеликам

хочеться ризикнути

запалити в собі