Гойдалка

6

Планета, позначена на картах

рептилоїдів як Т’ідо (Імла),

третя у системі Денавору в зоряному скупченні Терзан–1.

8915 година 63 індикту суверенного часу Галактики.

На третю ніч після чергування до Пели прийшов сон. Перший її сон на Імлі. Вона йшла стежкою вздовж страхітливого урвища, а з іншого боку підносилася чорна скеля, блискучо-масна, наче щойно полита нафтою. Дно провалля ховалось у тумані кольору сироватки, а з протилежного його боку здіймались кряжисті гори з вершинами-шпичаками. Сонця не було, але крізь каламутне небо, всіяне рваними стрічками хмар, проглядала брудно-пурпурова світна пляма, ушестеро більша за диск Мійтри. Від неї до обличчя сновидиці линуло непевне тепло.

Стежка вихилялася, огинаючи ребра гори й відчутно піднімалася вгору. Пела впевнено крокувала нею; невиразна, проте владна потреба штовхала її вперед, наповнювала впевненістю. Ось стежка вчергове крутнулась навколо відрогу й привела її до аркового проходу. Арку хтось недбало склав з дикого каменю. Прохід за нею затуляла напівпрозора перламутрова плівка, що пульсувала неярким світлом. Дівчина увійшла під арку, виставила вперед руку, торкнулась її. Та натягнулась, витончилась, запульсувала швидше.

«Дивні у вас тут мембрани», — гмикнула сновидиця й провела всіма п’ятьма пальцями по плівці. Навколо її руки спалахнуло блакитне коло, а плівка розлізлася, наче зграя хробаків. За аркою відкрився неймовірний краєвид.

Небо там було чистим, високим і світло-помаранчевим, а в зеніті сяяло розпатлане червоне сонце. Під його променями, аж до самого горизонту, розкинулись неозорі гірські хребти, чиї гострі вершини здавались зафарбованими свіжою кров’ю. Біля підніжжя гір клубочилася грізна чорнота.

Стежка за аркою перетворилась на щедро освітлені червоним сонцем сходи, що стрімко збігали до чорноти. Трохи нижче від арки, на одній зі сходинок, стояла Ясмін і посміхалася Пелі. Її тіло обтягувало пам’ятне золоте плаття, а розкішне волосся тримала вузька корона, всіяна фіалковим камінням.

«А ти думала, що я померла», — сказала Ясмін.

«Я думала, що і я померла», — посміхнулась Пела у відповідь.

Гун його зна, які дурниці вилазять на язик уві сні.

Пелінія Мах збігла східцями до подруги і занурилась всім обличчям у її воронячу, наповнену мускатними і квітковими ароматами гриву.

«Ти не розслабляйся, руденька, — зашепотіла Ясмін їй на вушко. — На цій Імлі все не так, як тобі здається. Ти їм не вір, вони не втікачі й не вигнанці, вони тюремники».

«Тюремники?»

«Незабаром ти все зрозумієш. Все зміниться, от побачиш. Ти головне не розслаблюйся, все цинкуй і дивись, щоби вони не знайшли в тобі того, що вони називають «злом». А вони шукатимуть, руденька».

«Чого шукатимуть?»

«Іскру».

«Яку іскру?»

«Котрою тебе позначив Батько Знедолених».

Ясмін зникла з її обіймів, залишивши мускатний аромат. Звідкись насунулись зайві марнотні звуки, оточили її та виштовхали за межі сну.

Пела відкрила очі. Рівне жовтувате світло огортало кімнату, де стояло її ліжко. Тихо посвистував синтезатор земного повітря. За вхідною панеллю вона почула кроки (магонійців? роботів?), скрипливі голоси та зовсім вже незвичний гуркіт.

Що вони там роблять?

Раптом панель відсунулась, до кімнати зайшла Лацор. Вона була у комбінезоні для виходів на поверхню; не бачена ще Пелою золота півмаска магонійки масно — і як здалося авреліанці, тривожно — виблискувала у жовтому світлі. Лацореве обличчя, як ніколи до того, здавалося вирізаним з димчастого агату. А ще воно виглядало суворішим і зосередженішим. Й це пасувало магонійці.

«Не спиш?» — виник у Пелінівій голові знайомий голос.

«Вже ні. Щось сталося?»

«Хтось вивів з ладу Доя».

«Навіщо?»

«Його уламки знайшли у генераторній, — Лацор присіла на ліжко, її очі дивилися у темряву за вузьким оглядовим вікном. — Ти розповідала мені, що під час чергування злякалась чогось, про що тебе не попередили».

«Дой сказав, що то був прибиральник».

«Він виглядав так?» — магонійка піднесла до Пеліних очей розкриту долоню, над якою розкрився маленький провал у ніщо. За мить він наповнився сяйвом і перетворився на голографічну призму розміром з кухоль. У ній згустилося тривимірне зображення апарата, формою подібного на здоровенного равлика; з-під його плаского корпусу стирчали жмутки рухливих псевдоніжок та мацачків, а на спині — замість мушлі — колихався бородавчастий мішок.

«Певно до мішку він збирає сміття», — вирішила Пела, — а вголос підтвердила:

«Я бачила у теплиці щось подібне».

«Саме такого робота?»

Дівчина лише на мить завагалася, мружачись на золотий блиск, відтак підтвердила, кивнувши й для певності продублювавши земний жест мислеформою:

«Так».

«І чим він тебе налякав?»

«Я злякалася раніше, коли він біг за мною тунелем».

«Він не вміє бігати, — в глибоких очах магонійки ворухнулась тінь. — Роботи-прибиральники повільні».

«Чисто як равлики», — подумала Пела, згадала, що Лацор бачить її думки і пояснила:

«Є такі створіння, вони повзають деревами і носять на спині закручену у спіраль мушлю».

«Кого ти бачила у тунелі?»

«Там було щось таке… як згущення мороку із щупальцями. Коли я зупинялася і дивилася на нього, воно зливалося зі стінами… Але той робот у теплиці, тобто такий бородавчастий сірий мішок, був досить спритним. Він так чкурнув до чагарів…»

«Напевне ти бачила не робота».

«А кого?»

«Ми з’ясуємо, — запевнила Лацор; її обличчя ще відчутніше потвердішало. — Можеш відпочивати, тебе вже ніхто не потурбує».

«А що там гуркотіло?»

«Техніки пересували обладнання», — пояснила магонійка і вийшла, наостанок обдарувавши Пелу знайомим рухом повік.

Він мав означати, що Лацор задоволена співрозмовницею.

За дві стандартні години, коли місцеве світило наповнило білу імлу світлом, Пела зайшла до кімнати, що правила за вестибюль. Там було незвично людно, на широких диванах уздовж стін розташувалося до півдюжини чоловіків-магонійців. До того дівчина бачила тільки одного з присутніх, на ім’я Тлазо. Лацор казала, що у Фронтирі він займався біохімічними та генетичними дослідженнями. Пела так і не навчилась визначати вік магонійців, Тлазо виглядав як один з наймолодших місцевих мешканців.

Втім у теперішній компанії біохімік виглядав чи не за найстаршого. Решта з присутніх представників чоловічого населення Фронтиру, як визначила Пела, не далеко відбігла від підліткового віку. Дівчина звикла до стриманості старших братів по расі, але ці молоді хлопці розглядали її не ховаючи своєї цікавості. Їхні погляди повзали тілом ноланки, наче голодні комахи.

Певно, вирішують, можна з таким чудом трахатися чи ні, подумала дівчина й миттєво зрозуміла, що її припущення почуте. Обличчями, що не ховалися за півмасками, побігли посмішки, очі спалахнули. Пелі навіть здалося, що вона чує телепатичне відлуння відвертих пропозицій. Кумедну мізансцену зруйнувало зауваження Тлазо.

«Не варто ображатись на дітей», — почула вона його думку.

Напевне почула не лише вона, тому що юні магонійці інтенсивно обмінялися швидкими — та, як здалося дівчині, — збентеженими поглядами.

«Я й не ображаюсь, — вона гордо хитнула рудим хвостом. А ще подумала: — Й навіщо ж вам, хлопці, отак переглядатися, якщо володієте телепатією?»

Відповіді вона не отримала, сіла за овальний столик, активувала місцевий аналог сервіратора. Той подав на стіл підсолоджену воду та зеленуватий коржик. Пела вже знала, що за смаком він нагадує рисову запіканку. Лацор ще у перші її дні на Імлі попередила, що мешканцям Фронтиру недоступна вишукана кулінарія. Тутешні молекулярні принтери виготовляли їжу з одноманітної органіки, вирощеної у теплицях. Перелік страв вже багато століть не заходив далі кількох десятків позицій. Всі вони в перші ж дні на Імлі пройшли через шлунок Пели. З усього дегустованого дівчина вподобала саме зеленуваті коржики.

Вона ще не встигла з’їсти перший з них, коли побачила просто перед собою молодого магонійця.

«Здоровенний», — оцінила дівчина незвичну для його народу тілобудову. Хлопцеві, звісно, було далеко до крем’язнів з авреліанських ферм, втім і назвати його граційним вона б не ризикнула.

«Ти не проти, щоб я сів поряд з тобою?» — Зміст ментального послання вона сформулювала сама, оригінал складався з доста незвичної суміші спонукань і невпевненості.

«Сідай».

«Ти землянка?»

«Я ноланка».

«Але планета-матка — Земля?» — Здоровань послав Пелі образ череватої червоної комахи, навколо якої збиралися інші — менші, метушливіші й примітивніші.

«Так», — після короткого роздуму погодилась дівчина.

«Чому ж ти кажеш, що не землянка? Я народився на… — Пела не второпала трансльованого образу, — я — «пізній з афарі», але все одно — афарі.

Останню образну формулу дівчина зрозуміла лише завдяки тому, що в розмовах з Лацор часто повторювався її ментальний малюнок.

«Хіба це так важливо?» — вона відповіла питанням на питання, хоча знала, що в магонійській традиції такий тип спілкування вважається не надто ввічливим.

Кілька хвилин «пізній з афарі» мовчав.

Відтак запитав:

«Як тебе називають… у твоєму світі?»

«Пелінія».

«Як розуміти таке ім’я?»

Пелу це питання спантеличило. Вона не знала, що означає її ім’я і бачила в очах магонійця, що він зауважив її збентеження. Напевне, подумала дівчина, він здивований спілкуванням з інопланетянкою, котра відповідає питанням на питання і нічого не відає про значення свого імені.

«Мене називають…» — юнак перейшов на звукове спілкування:

— Кайлац.

— Пелінія Мах, — так само вголос мовила ноланка.

«Мене назвали на честь знаменитого лідера «ранніх з афарі», — пояснив здоровань. — Моє ім’я означає «міць» і «впевненість». Так назвали ще двох моїх предків “пізніх з афарі”».

«Чому “пізніх”?»

«Тих, хто залишив колискову планету і переселився на…» — Пела знову не змогла ототожнити трансльоване з чимось їй відомим.

Співрозмовник відчув її напруження і вголос назвав місце переселення:

— Чіаґ.

«Це там, де ви зустріли зло?»

«Ми не говоримо».

«Чому?»

«Смуток».

«Це ж історія».

«Травма. Біль. Помилкове рішення».

«Не варто було туди переселятись?»

«Не так просто. Складніше, довше. Обманута довіра».

«Вас зрадили?»

«Не треба про це, — підійшовши до їхнього столику, втрутився у розмову Тлазо. — Кайлацеві ще не слід формулювати оціночні судження. Запитай в Лацор, вона має досвід і право на транслювання знань».

«Прошу мене вибачити, я не повинна була питати».

«Я також прошу вибачення», — здоровань приклав вказівні пальці до очей. Підвівся і приєднався до своїх однолітків. Тлазо також повернувся на диван.

Не встигла Пела доїсти коржика, як всі магонійці підхопилися і рушили до шлюзу.

«Тюремники», — залишившись на самоті, вона підняла з глибин пам’яті почуте у сні визначення. Згадала вираз здорованевого обличчя, коли той ухилився відповісти на її питання.

Вони не обговорюють свій облом на якомусь Чіазі.

А чого ще вони не обговорюють?

Якщо вони тюремники, то десь тут, на цій довбаній Імлі, має бути тюрма. А якщо є тюрма, значить, в ній когось тримають. Пела не мала сумніву: той, хто послав їй сон з Ясмін, невдовзі розповість їй про тюрму та її в’язнів. Вона також здогадувалась, що багатоокого довбня знищено не випадково.

Що це знак.

Привид Ясмін сказав: «Все зміниться».

Не збрехав.

Пела повернулася до своєї кімнати, зняла фільтр, зручно вмостилася в ліжку і заплющила очі. Вона спробувала детально відновити у пам’яті розмову з Кайлацем. Дівчині здалося, що той прохопився про щось дуже важливе. Про щось таке, чого вона не встигла обміркувати.

Обманута довіра. Що він мав на увазі? Кому вони довірилися? Воглокові? Братові Знедолених, про якого згадував привид? Захисникам? Одне запитання наповзало на друге і чіплялося за третє, четверте, п’яте. Простір невідомого виявився надто просторим, його края губилися у непроглядній темряві. Пела відчула, що пошуки розгадки її стомлюють, що сон знов підкрадається до неї на своїх м’яких осінніх лапках.

На цій планеті сни приносять більше відповідей, ніж те, що прийнято вважати реальністю. Ця думка сподобалась Пелі. Вона повісила її, наче ланцюжок, на одну з лапок і занурилась у теплий смух сновидіння.

Вона знов опинилася під помаранчевим небом в оточенні скульптурно виліплених гір. Червоне сонце наче зачепилося за одну зі шпилястих вершин. Вузька вкрита світлим піском стежка збігала в долину, де клубочилася знайома Пелі імла. Але тепер у неї не було відчуття, що вона безкрайня. Навпаки, шматок хмари, затиснутий між темно-червоними відрогами, відчувався радше маскувальною завісою, за якою причаїлося щось масивне. Щось масивніше за гірські відроги.

Там велика споруда, зрозуміла дівчина.

Відтак пірнула в туман.