Гойдалка

21

Планета Брама (18КВ216:2),

система зірки HD 140283, відомої як Пратара.

30 юла — 5 огеста 417 року Ери Відновлення.

З трьох перспективних місць, заздалегідь визначених для розгорнення табору, Сайкс обрала звивисту льодову долину, з двох боків прикриту химерними напластуваннями затверділого вуглекислого газу. Ще до прибуття транспортного модуля люди і ґ’орміти облаштували там два житлові відсіки. Земляни надули купол, котрий швидко затвердів, і напилили на нього товстий шар броні. А поряд з куполом будівельні принтери ящерів надрукували змієподібну споруду, яку потім вплавили у кригу.

Діяльність десантників розігріла льодову долину і випарувала хмари газу, котрі невдовзі осіли на табір у вигляді майже невагомих крижаних містків, вітрил і веж, за якими вже годі було побачити справжні інженерні витвори. А поки велетенські сніжинки повільно осідали на житлові відсіки, там кипіла робота. Стіни вкривали ізолятом, монтували апарати для переробки замерзлих газів у повітря земного і ґ’ормітського типів, а також молекулярні синтезатори та побутові принтери, здатні забезпечити всім необхідним сімох землян і шістьох рептилоїдів. Люди і ящери ледь устигли облаштувати нове житло, коли до Брами прибув транспортний модуль.

Двічі облетівши планету, він зійшов з орбіти на причальну траєкторію. Накресливши на темному небі дугу, модуль сів на маршових двигунах, як зорельоти минулих часів. Перед фінальним калібруванням блискучий циліндр зависнув на колонах зеленого полум’я і з неквапною величчю торкнувся скель, що виступили з-під розтопленої криги. Сотні кубічних кілометрів газів здійнялися райдужними хмарами, затьмарили світло Пратари, розлетілися всією південною півкулею.

Модуль прибрамився поряд з льодовиком, під яким причаївся портал. З модуля виповзли, вибігли і вилетіли зграї роботів. За лічені години вони проклали дорогу від табору до місця буріння.

З тим місцем вирішилося не відразу. Ґ’орміти пропонували не турбувати льодового панциру планети, а пройти каскадом крижаних печер, що тягнулися від самої поверхні до порожнини з порталом. Ця пропозиція враховувала нестабільність льодовиків та шалений тиск підлідної води, готової будь-якої миті прорвати загати, затопити печери та штурмувати стратосферу Брами кілометровими фонтанами. Але Сайкс наполягла: десантники мають пробити прямий тунель.

За планом, запропонованим Вольском і Ван Боденом, він мав пройти крізь льодовик майже вертикально. Але інженери-ґ’орміти не погодилися. Вони дослідили структуру льодовика і з’ясували: саме над порталом утворилися не дуже помітні, зате довгі і розгалужені розломи — зародки катастрофічних обвалів. Врешті-решт вирішено було прокладати тунель під кутом у п’ятдесят градусів і використати на кінцевому прогоні дві природні печери. Ще не встигнули узгодити проходницької схеми, а бурові агрегати вже почали плавити і гризти тверду, як залізо, кригу.

Вольск вирішив не вертатися до табору, аж доки тунель не досягне першої з природніх порожнин на глибині трьохсот метрів. Коли втома долала його, техноархеолог лягав відпочити у кабіні генераторного модуля. Там було тісно і смерділо мастилами, зате чудова ізоляція відсікала всі звуки та вібрації бурового майданчика. Вже на першій сотні метрів він переконався, що кіборгам не потрібний людський контроль: ті прокладали пряму, як стріла, магістраль з точністю до кількох міліметрів. Час від часу на шляху траплялися газові бульбашки. Деякі з них досягали в діаметрі сорока метрів. Але це не зупиняло машину, здатну, серед іншого, діставати до планетних ядер. Вже під вечір першого дня швидкість буру досягла десятьох кілометрів за годину і продовжувала зростати. Комп’ютер спрогнозував, що за таких темпів бур дійде до печер за сорок три години.

Він вчергове проснувся. У кабіні відчутно похолоднішало, на панелях паморозь креслила срібні візерунки. Біля входу в тунель роботи якраз розпочали монтувати транспортний візок, на якому група Сайкс планувала досягнути порталу. На честь спортивного снаряду розробники назвали цю торпедоподібну машину «бобом». На нього, вирішив Вольск, варто подивитися зблизька. Техноархеолог від’єднав скафандр від зовнішнього живлення і вже торкнувся внутрішньої мембрани шлюзу, коли прийшов виклик від Ван Бодена.

Вольск розблокував комунікатор.

— Привіт, Алексе! — судячи з голосу, оператор кіборгів був у доброму гуморі. — Тобі, напевне, цікаво попоратися у тому смітті, що триста років літало навколо Пратари?

— Ще б!

— Церм впіймала зонд безпілотним перехоплювачем і обіцяє доправити його сюди за дві-три години. Їдемо?

— А куди вона його посадить?

— За шість кілометрів від табору. А від тебе — всі вісім. Координати на твоєму компі.

— Я буду за дві… Ні, за три години.

— Зустрінемось, — Ван залишив ефір.

«Зонд цікавіший за “боба”», — визнав Вольск і зазбирався в дорогу. Для оперативного переміщення можна було застосувати портативний конвертоплан. Проте, пам’ятаючи розміри тутешніх сніжинок та гостроту льодових наростнів, він не ризикнув довіритися гвинтам і крилам. Для мандрівки врешті-решт була обрана модифікація «павука».

Тихше їдеш, далі будеш, згадав він примовку, що пережила багато століть і не втратила актуальності навіть на далеких планетах.

Менш ніж за стандартну годину Вольск вже звикав до норову сріблястого Мк7, на спину якого поставили сідло з гідроподушкою. Шестиногий носій спритно маневрував між крижаними торосами, дозволяючи вершникові не заморочуватися керуванням та милуватися навколишніми краєвидами. Ноги Вольска впиралися в стремена, але віжок на ем-ка сьомому не передбачили і він широко розкидав руки, балансуючи під час піруетів транспортної машини.

Зліва від прокладеної роботами стежки, заступаючи яскраво-синій обрій, тягнувся край льодового бескиду. Його увінчували гострі прозорі брили, наче хтось поклав на Широке Поле пилу довжиною у кілька кілометрів. Крига сріблилася, місцями відкриваючи вершникові блакитні і зелені глибини. Зате направо, скільки бачило око, тягнулася депресивна рівнина, де крига напиналася брудно-сірими пухирями.

Ще доправляючи техніку до бурового майданчика, Вольск намагався зрозуміти, які саме природні процеси сформували такий ландшафт, але геологічні довідники нічого не прояснили. Жовтувате світло Пратари додавало до навколишнього смутку трошки теплих відтінків, проте картина від того не ставала кращою. Мертвий світ нічим не видавав свого минулого, яке, на думку Вольска, було далеко не тоскним.

Інакше навіщо тут вузловий портал?

Подорож до місця посадки зонда тривала майже дві години. Коли Вольск прибув до вказаної локації, там вже зібралася чимала компанія. Окрім Церм і Ван Бодена зустрічати зонда-ветерана прибули Тарасваті і двійко ящерів у чорно-золотих скафандрах. Останні лише на кілька хвилин випередили Вольска, ефектно припаркувавши до найвищого пагорбу літальний апарат з прозорими крилами і відкритою дротяною кабіною.

— Екстремальні пацани ці рептилії! — прокоментував їхнє прибуття Ван Боден.

— Вони жіночої статі, — зауважила Тарасваті.

— Значить, екстремальні дівчата, — оператор привітно помахав ґ’орміткам. — Їх також цікавить зонд?

— Нам всім цікаві сліди втручання у його роботу, — пояснила Преподобна. — Командор припустив, що зонд не зміг би три століття без сторонньої допомоги витримувати високоенергетичне опромінення.

— Ми знаємо, що припустив командор, — почувся голос Ван Бодена. — Але відомі ще й не такі приклади витривалості старих систем.

— Маєш на увазі самого командора? — поцікавилася Церм.

Всі, окрім «дівчат-рептилоїдів», розсміялися.

Чекали довше, аніж передбачалось. Пройшло більш, аніж півтори години, коли в небі спалахнув жовтий «хрест» реактивних джетів. Перехоплювач гальмував, спускаючись на Браму пологою спіраллю. Вольск бачив контейнер з цією машиною під час завантаження транспортного модуля. Проте всі спроби розпитати техніків про її конструкцію і тактичні можливості наштовхнулися на промовисте мовчання.

— Секретна зброя? — запитав він у Церм.

— Шостий рівень допуску.

— Отакої.

— Не борт, а кейс найсучасніших технологій.

— Може, треба очі закрити?

— А ще заткни вуха і відійди на два кілометри, — пілот засміялася. — Я теж не маю шостого, що поробиш.

— Я тебе не здам.

— Ти добрий хлопчик.

— Він на сидеральній тязі?

— Щось крутіше. Ходить швидше за будь-який скеґер.

«Що може бути крутішим за сидеральний движок?» — запитав себе Вольск, але вирішив не розпитувати подробиць. Він ще раз переконався, що на лінкорі сховали чимало сюрпризів. Що навіть пілоти «Айн-Софу» не посвячені у всі таємниці експедиції.

Перехоплювач остаточно погасив швидкість, розчепірив довгі опори і філігранно прибрамився в центрі майже круглої долини, де під кригою вгадувалась структура метеоритного кратеру. Вкрита ультрачорним лаком машина виглядала пласким зображенням, намальованим просто на навколишній панорамі. В її хвостовій частині можна було роздивитись затиснуту маніпуляторами здобич. Темно-сірий, наче зім’ятий, корпус древнього зонда.

Надто зім’ятий, як на агрегат такого типу. Техноархеолог бачив десятки подібних до нього зоряних розвідників. Різних. Виловлених у відкритому космосі після століть мандрів, розміщених у музеях та приватних колекціях, вкритих потворним чорним накипом, немилосердно пощерблених й навіть пробитих наскрізь.

Різних, але не таких.

Якесь недобре передчуття охопило Вольска.

— А можна подивитися, як виглядав зонд, коли його впіймав твій секретний гончак? — звернувся він до Церм.

Та розгорнула плівку двовимірного екрану просто перед очима техноархеолога. Плівка нахмарилась кольорами відкритого космосу. З глибини екрану виплив сірий силует.

Вольску вистачило короткого погляду, щоби все зрозуміти. Він вже відкрив рота, щоб попередити Церм та інших, коли весь його мозок — весь, до останнього нейрону — заповнив знайомий голос.

Крізь нього, наче крізь розірвану дверну мембрану, на Вольска рушили видіння, складені з кольорів, звуків і доторків. Він побачив золоте татуювання на плечах і ключицях, темне хвилясте волосся, шкіру з мідним відблиском. Відчув аромати мускату і амбре, розпеченість нестримного жадібного лона, що готове поглинути цілий всесвіт.

Його тіло знову, як і рік тому, наповнює пронизливе тремтіння. Жалюгідне, щасливе, безпорадне, захопливе та ще якесь там тремтіння смертного, ґвалтованого богинею.

…там, на зірках непідсудних,

де уламки полишених гнізд…

Між скронями вибухає темрявою чорна точка.

Крихітна чорна нора до невідомого.

«Падай».

«Шермо, я не…»

«Падай, якщо хочеш жити».

«Але…»

«Падай!!!»

Його ноги підгинаються дуже повільно. Тіло, наче незалежно від його волі, зміщує центр ваги, щоби падіння не зачепило зовнішніх елементів життєзабезпечення. Він відчуває усі стадії та етапи падіння, усю безпорадність бокового чужого зрушення.

Як нескінченний хробак, проповзає чужа вічність. Чуже тіло, безмежно далеке від його власного, котре все ще здригалося в механічних судомах, лягає на крижану поверхню планети, яку імператор нарік Брамою. Воно лежить на чужому правому боці і чужими очима бачить шматок темно-синього неба.

Також безмежно чужого.

Шермо, кохана, якого цука ми с тобою тут робимо?

«Лежи, не рухайся».

Добре, добре. Ніхто не збирається рухатися. Це грьобане тіло лежатиме стільки, скільки тобі треба. Лежатиме усі майбутні ери, аж до випаровування останньої з «чорних дір». Лежатиме всі цикли і всі епохи. Лише не залишай мене, Шермо.

«Ти мене зрадив».

«Ні, ні, не зрадив. Неправда. Я рушив разом з тобою до мертвих планет, я залишив рідних на Арпікрані, я…»

«Тепер ти чекатимеш».

Судоми відпустили, Вольск відчув, як піт тече під скафандром, переповнюючи капіляри абсорберів, як липка волога розповзається між ногами.

Поряд з ним впало щось важке. Він обережно присів, озирнувся навколо, і йому перехопило горло. Якась нищівна коса пройшлася навколишнім, безжально стинаючи все, що вивищувалось над поверхнею хоча б на метр. Ще ворушилися розрізані навпіл тіла людей і ящерів, ще розпадалася на шматки конструкція ґ’ормітського літального апарату і щось рідке витікало зі страчених роботів. Те рідке пінилось і застигало на морозі потворними гронами.

І лише його Мк7, який після зупинки притиснувся черевом до криги і підібгав під себе павучі лапи, практично не постраждав. Диявольський косар лише зрізав сідло.

«Що це за зброя?» — думки Вольска сповільнилися, а погляд не міг відірватися від рештків Церм. На замерзлому зрізі її тіла він бачив тазові кістки, судини та м’язову тканину, трубки живлення скафандра та рівно обтяті конструкції екзоскелета. Ворожа зброя розітнула людське тіло, як лазерний ніж, але не залишила на плоті термічного сліду.

Ще хвилину тому Церм розмовляла з ним про допуски, а тепер і вона, і Ван Боден мертві. Навіть Преподобна Тарасваті. Її тіло лежало найдалі від Вольска, поряд з перехнябленою руїною конвертоплана.

Й ті дві ґ’ормітки, що так вміло вправлялися з крилатою машиною, також загинули. Обрубки їхніх хвостів здригалися у фінальних конвульсіях. На манжетах і шоломах людських скафандрів розпачливо блимали вогники медичного контролю.

Вже немає чого контролювати.

Техноархеолог озирнувся на перехоплювач.

Ну, звісно, той цілісінький. Коса вистрибнула з його здобичі, з того, котре Церм вважала зондом, з того, котре виглядало як зонд, але не було ним. В принципі, ті, хто маскував свою машину під земного розвідника, й не надто морочилися з ретельним копіюванням деталей. Замість охолоджувального контуру вони причепили до «зонду» хаотичне переплетення дротів, а уловлювачі зоряної енергії зобразили скрученими листами металу.

Йому кортіло роздивитися замасковану машину детальніше, але він не знав, як та зреагує на наближення. Перевіряти на собі дію коси не було жодного бажання.

Шерма наказала чекати.

На кого?

На неї?

На її спільників?

А може, краще відповзти до «павука», повернутися до табору, подивитися, що діється там?

Йому було страшно.

Хронометр свідчив, що Вольск сидів на кризі вже півгодини, коли його внутрішній комунікатор прийняв виклик від Сайкс.

— Не кажи, я все знаю, — відразу попередила Преподобна.

— Я не можу…

— Виконуй всі вимоги Шерми.

— Ви у полоні?

— Я — ні. А от ти у полоні.

— Мені…

— Ти почув. Це — наказ.

Сигнал зник, залишивши десь під черепом краплину холодної порожнечі. Вольск спробував зрозуміти, що саме задумала імператорська радниця, але пазл не складався. Він згадав, що бур за кілька годин проб’є тунель і припустив, що у цілому ситуація виглядає так: Шерма спробує за будь-яку ціну дістатися порталу, а Сайкс зробить все, щоби цього не сталося.

Якщо так, то, за великим рахунком, його допомога Шермі не потрібна. «Боб» домчить клонку до самої «зоряної брами», а помогти їй у двобої з Сайкс він не зможе. Втім, для висновків замало інформації. Хто знає, а може, для активації порталу необхідна присутність кількох людей? Або ж Шерма триматиме його біля себе як заручника? Й де тепер, цікаво, баронеса?

Питання, питання.

Питання, небоги невідомості.

Він відчув біль у затерплій нозі і змінив позу. Тепер він не сидів, а напівлежав так, що міг оглянути останки Церм, які поступово вкривала паморозь. Вольск зауважив, що командний пристрій перехоплювача не пошкоджено. Техноархеолога свого часу вчили принципам дистанційного керування роботами, але йому бракувало практики. Тим більше, практики роботи зі швидкісними міжпланетними рейдерами.

Проте одне він знав достеменно: достатньо було ввести до пристрою стартову команду, щоби знешкодити «зонд». Перехоплювач виніс би його в космос, і полон Вольска на тому б скінчився. Куди саме полетить рейдер, ніякого значення не мало. Чим далі, тим надійніше. Зваживши усі «за» і «проти», техноархеолог вирішив, що критичних проблем в нього не виникне, адже командна логістика позитронних комп’ютерів не відрізнялася різноманітністю. Втім, він не мав певності у тому, що ворог дозволить зламати свій план.

«Припустимо, — міркував він, — що ця зім’ята штуковина не надто розумна та не відразу второпає, що саме я від’єднюю від екзоскелета Церм. Припустимо, що штуковина не вміє читати мої думки і не зреагує на перші команди пускового циклу. Але вже в момент старту все відкриється, і штуковина скосить мене на раз-два.

Не дарма ж Сайкс сказала, що я у полоні, — згадав Вольск. — Ворог, швидше за все, тут все контролює. Та ще й Шерма заходить до мого чайнику, як додому».

Він ще раз подивився на ультрачорний силует перехоплювача. Те, що він назвав штуковиною, висіло між розчепірених ніг без жодних помітних перетворень. Судячи з її вигляду, маскування частково злізло під час посадки. Крізь рослинно вигнуті контури проступила чужа інженерна естетика, не знайома зі звичною людським очам бінарною симетрією, а центральну частину чужої машини обплутували вузлуваті волоконні потовщення, що здалися Вольскові корінням древнього в’яза.

У тих відділках його пам’яті, де зберігалися зображення та схеми інопланетної техніки, ворухнулося впізнавання. Він вже десь зустрічав агрегати, зроблені у такому дизайні.

Але де?

Він напружив мозкові імплантати на згадування.

Над крижаною пустелею раптом рознесло свистячий звук, що відірвав Вольска від пошуків. Невеликий вертоліт, утричі менший за конвертоплан, наближався з боку табору. Він летів дуже низько, здавалося, що зіткнення з крижаним пагорбом неминуче. Проте останньої миті гвинтокрил повторив маневр дротяного літачка рептилоїдів й зависнув над полем свіжої смерті.

А відтак сів на кригу.

Вольск завмер в очікуванні. Його уява намалювала, як з кабіни виповзає багатоока слизька потвора, серце стиснуло, а вже за мить воно прискорено закалатало.

З кабіни вистрибнула людина.

Жінка.

І Сайкс, і Вей також мали треновані і красиві тіла, але Вольск не сплутав би леопардову грацію Шерми з жодною іншою.

У темно-зеленому скафандрі, виблискуючи сріблястими смугами м’язових протекторів, до нього наближалося Тейсанболонове творіння.

«Не обморозився?» — голос у голові Вольска здався йому теплим, як подув літнього вітру.

«Ні».

«Це добре, тому що у нас з тобою багато роботи».