Гойдалка

3

Планета, позначена на картах

рептилоїдів як Т’ідо (Імла),

третя у системі Денавору в зоряному скупченні Терзан–1.

8913 година 63 індикту суверенного часу Галактики.

Сьогодні Пелу уперше відправили до теплиць на чергування. Вона вивчила карту, і дорогою майже не дивилась на екран навігатора. Стежка, що нею крокувала втікачка, мала обігнути плаский пагорб і вивести її до річкової долини. Туди, де будівничі Фронтиру розташували комплекс господарських і технічних споруд.

Її попередили, що комплекс захищено від місцевих істот енергетичним бар’єром, який при проходженні породжує неприємні відчуття. Вона пильно вдивлялась у вічний туман Імли, намагаючись побачити фронт бар’єру, хоча Лацор казала, що людське око не здатне фіксувати ущільнень баріонного поля. Останні тижні Пелі доводилось так часто погоджуватися з Лацор, що вона підсвідомо прагнула, аби магонійка помилилася бодай у цьому.

А то виходила якась прибацана гра в одні ворота. Все, що знала Пела до телепортації, виявилось не надто придатним для життя на Імлі. Відповідно, її спілкування з Лацор перетворилось на безкінечний телепатичний лекторій, що зводився до неквапного, проте послідовного, завантажування до її пам’яті величезних обсягів інформації.

Та історія Галактики, яку Пелі викладали в авреліанській школі, виявилась до смішного куцою, однобічною, а місцями й брехливою. Те, що розповіла магонійка, не залишало каменю на камені від шкільних уявлень Пелінії Мах про розвиток життя на планетах Чумацького Шляху та велич земної цивілізації.

Горді сини Землі виявились продуктом поразки та відступу у пустельні широти Галактики давніх гуманоїдних цивілізацій. Третя від Сонця планета стала схованкою для двоногих, позбавлених луски та пір’я, своєрідним аналогом Фронтиру. Лацор розгорнула перед втікачкою тривимірні карти, на яких золотим кольором позначила галактичні володіння оріонітів. Ті, у часи своєї величі, контролювали майже п’яту частину Чумацького Шляху. Їхня імперія перевищувала зону розселення землян доби Еарлана Третього на два порядки. Перед загибеллю «раса А» впритул підійшла до сидеральної інженерії, збудувавши гравітаційні пастки для потоків зоряної речовини[42].

Простір, освоєний магонійцями, виявився значно скромнішим, але й вони оперували енергією гравітаційного поля, а їхні зорельоти долали відстані у десятки тисяч парсеків. Тікаючи від чергового претендента на трон Воглока, магонійці знайшли нову батьківщину у віддаленому зоряному скупченні в гілці Стрільця, але зустріли там інше зло, про яке Лацор не схотіла розповідати. Як зрозуміла Пела, Фронтир став однією з трьох невеличких колоній, де ховались нечисельні залишки народу Афарі.

«Вас помістили у зоопарки», — подумала тоді дівчина, дивлячись на вузьке, красиво видовжене обличчя магонійки, немов виточене з тигрового каменю. Й миттєво напружилась, згадавши, що та здатна бачити думки.

Але нічого не сталося. Якщо Лацор й зауважила образливу констатацію Пели, то ніяк на неї не зреагувала. Натомість продовжила розповідати.

Перед Пелою розгорнули історію Галактики до появи гуманоїдів. Зірки старішали, їхні планети огортали біосфери, давні раси одна за одною виходили зі своїх колисок у простори Космосу, оволодівали високими технологіями, колонізували простір, будували імперії і, врешті-решт, сходили у небуття, коли вичерпувались їхні біологічні сили або більш могутні сусіди поглинали їхні володіння.

Раса, що породила Воглока, не відрізнялась від решти ані особливою технічною потугою, ані пророчими осяяннями провидців. Її колискою вважалась вщерть вкрита водою планета, що оберталась навколо жовтої зірки. Однієї з багатьох у зоряному скупченні, відомому земним астрономам, як Сорок сьома Тукана. Збереглися легенди, згідно з якими мешканці планети-океану втратили свою колискову планету після вибуху наднової зірки і перетворилися на космічних кочовиків. Ті ж легенди стверджують, що у тисячолітніх мандрах хмарними лабіринтами Тукана правителі кочовиків знайшли Ковчег зі знаннями древньої раси й оволоділи таємницею лінійного безсмертя.

Коли провідні раси Галактики зустрілися з Воглоком, він вже встиг знищити не лише конкурентів-безсмертних, але й весь свій народ, стомившись правити ним протягом двадцяти тисяч років. Його засоби владарювання вражали досконалою відпрацьованістю, мислення — парадоксальністю, а досвід здавався безмежним. Століття за століттям він завойовував Галактику, нарощував могутність, шліфував свої телепатичні вміння, змінював тіла та зміцнював ті віровчення, у яких виступав у ролі божественного спасителя і світлоносця.

Під його абсолютною владою підкорені цивілізації спочатку досягали суспільної злагоди й дивовижних технічних успіхів, але розквіт швидко змінювався заціпенінням у тотальному фанатизмі, а відтак суспільною втомою, епідеміями самогубств та біологічним занепадом. Здавалося, безсмертна істота висмоктує з мислячих рас вітальну силу. Вороги Воглока запевняли, що він підтримує своє вічне життя пожиранням душ. Ті ж, хто не вірив у вурдалачну сутність Темного, вважали, що до занепаду приводили відсутність свободи та втрата мислячими створіннями сенсу існування. Хоч би як там було, але світлоносець, котрого не обмежувала смерть, прагнув всевладдя та безмежного накопичення знань.

На одній з мертвих планет-приблуд, що прилетіла невідомо звідки, Воглокові слуги знайшли зруйнований портал. Безсмертному вдалося відновити його функції й, таким чином, оволодіти технологіями телепортації. Тепер Воглок міг вийти за межі Чумацького Шляху і взяти під свій контроль мешканців інших галактик. Він кинув свою імперію та вирушив у мандри Всесвітом. Сто тисяч років Галактика відпочивала від нього, але мільярди мислячих створінь продовжували сповідувати віру у доброго бога, молитись йому та чекати на його повернення і справедливий суд. Коли ж він повернувся, то не лише Чумацький Шлях здригнувся від його зрослої потуги. Могутні раси з сусідніх зоряних островів — Туманності Андромеди та Срібної Монети[43] визнали Воглока загрозою та розпочали проти нього війну, що тривала віки і спустошила безліч світів.

Йдучи до теплиць, Пела спробувала уявити собі Воглока у часи його найвищої могутності. У якому тілі він тоді полюбляв мешкати? Як виглядав головний з палаців володаря Чумацького Шляху? Які речі прикрашали тронний зал всесвітодержця (чи то галактарха)? Чи кохав він когось, окрім себе? Магонійські хроніки, наповнені одноманітними переліками апокаліптичних битв і загиблих цивілізацій, не зберегли цих подробиць.

Якраз тієї миті, коли втікачка уявила собі велетенського райдужного слимака на троні, вирізаному з суцільного діаманту, її тіло наштовхнулось на невидиму та щільнішу за воду хвилю. Тіло відчуло стіну, збудовану з прозорих гарячих драглів; Пелі забракло повітря, в очах згустилися сутінки, а навколо серця запульсував важкий больовий обруч.

«Енергетичний бар’єр!» — зрозуміла дівчина.

Згадавши поради Лацор, вона рушила вперед, розсуваючи пекуче і в’язке середовище. Пульсуючий біль охопив її кублами розпечених мацаків, але це тривало недовго. Жар вогненної купелі спочатку перемістився з грудей на спину, а потім зник, залишаючи в тілі відчуття порожнечі. Немов хвиля вимила щось суттєве. Пела завмерла, опановуючи тіло та виганяючи з м’язів бридке тремтіння.

А наступної миті вона побачила велетенську тінь, що нависла над брудно-білими пасмами. З зовнішнього боку бар’єра тулилась до нього і вібрувала істота, вища за елеваторну вежу та антени Фронтиру. Вібрацію не супроводжували звуки, проте імла робила її відчутною. Туман заважав побачити вібруюче тіло у всій його величі, але Пела знала, як виглядає цей мешканець кам’янистих верховин. Гігантських павукоподібних істот магонійці поетично іменували пожирачами туману. Дівчині показали тривимірне відео, у якому мешканці Фронтиру зберегли для нащадків захоплююче видовище — атаку двох десятків пожирачів на поле, всіяне блискучими приладами, які здались Пелі електромагнітними випромінювачами. У тому фільмі чудовиська, наче граючись, висмикували з ґрунту багатотонні конструкції та ламали металеві опори товщиною з людську ногу.

Туманом, звісно, вони не харчувалися, а лише висмоктували з нього енергію, розріджували розсіяну у повітрі вологу, перетворюючи імлисті пасма на кристалики льоду. Подолати бар’єр велетні не могли, навіть найбільші і найсильніші з них. Проте їм вдавалось впливати на технічні пристрої на відстані. Саме тому в обов’язки чергових входило відганяти пожирачів за допомогою імпульсних гармат. Колишня леді-матрос вирішила саморуч взятися за вібруючого павука, щойно добереться до пульту.

Вона вбігла до шлюзу, на ходу розстібаючи клапани на одязі; розмальований світловими смугами магонійський скафандр впав на підлогу. На ній залишилася тільки дихальна маска. Дівчина спіральним пандусом піднялася до пультової і зупинилась, побачивши там людиноподібного робота, що нахилився над тактичною консоллю.

Лацор попередила: робот відзивається на ім’я «Дой», та додала, що в ті далекі часи, коли її предки тільки прибули на Імлу, Дой вже опікувався системами життєзабезпечення Фронтиру. Його від маківки до п’ят вкривала гнучка срібляста луска, а голова дивилась на оточуючий світ двома десятками очей розкиданими її поверхнею. Круглих, непроглядно темних й від того моторошних.

— Мир-тобі-один-чергування, — щось у животі робота проспівало зліплені слова людською мовою.

Пела здогадалась, що Дой вітає її з першим чергуванням. Вона на мить замислилась, а відтак відповіла роботові у церемонній манері, запозиченій з якогось фільму про піонерську добу колонізації Аврелії:

— Пелінія Мах каже тобі: добридень, Дою.

Під срібною лускою щось тихо клацнуло, робот доповів:

— Попереднє-чергування-зниження-температури-зона-три-три-вісім-виправлено.

— Я кажу тобі: зрозуміло, — кивнула Пела і продовжила: — Я питаю тебе: як відігнати ту істоту, що стоїть поряд з бар’єром з боку житлових модулів?

— Відігнати-потреба-відсутня.

— Чому? — церемонна манера мовлення непомітно відпала від її запитання.

— Шкода-нуль.

— Хіба ж вона не впливає на прилади?

— Шкода-вплив-нуль.

— Невже?

— Шкода-вплив-нуль.

— Що мені робити? — вона подивилася навколо й не знайшла ані крісла, ані іншої позиції, пристосованої для чергового-гуманоїда.

— Чергувати.

— Вже?

— Чергувати-вже.

— Зрозуміла.

— Обійти-периметр-контроль-виміри-пульт.

— Внутрішній периметр? — Пела перепитала, лише б перепитати. Просто її дратував цей нудний довбень, у якому наче воскрес ненависний їй дух авреліанської провінції.

— Точки-вимірів-дванадцята-перша-послідовно-інструкці-я-два, — прогундосило лускате черево. За весь час їхнього спілкування робот не ворухнув жодною зі своїх частин. Він стояв, нахиливши корпус, ніби вивчаючи мерехтливу поверхню керуючої консолі.

— Слухаюсь, пане Дою, — Пела попленталась до першого поверху, звідки розходились технічні тунелі, що вели до теплиць, генераторної та переробного цеху. Принагідна схема висвітилась на пласкому екрані її навігатора.

Вона здогадувалась, що чергування придумали лише для того, щоб чимось зайняти мешканців Фронтиру. Хоча автоматика тепличного комплексу відпрацювала вже не одне століття, навряд чи її стан потребував передбачених інструкцією щоденних контрольно-вимірювальних операцій, й тим більше — присутності живих істот. Зі слів Лацор Пела знала, що остання аварія сталася на комплексі приблизно стандартний рік тому. Тоді вийшов з ладу роботизований візок, яким продукти доправлялися до житлових модулів. Він з’їхав зі стежки і впав до ями, з якої магонійці довго добували його усім колективом (було весело, згадала Лацор), а відтак доручили ремонтним вмінням Доя. За три земних доби візок повернувся на маршрут.

Крокуючи тунелем до першої точки, Пела знову занурилась у думки, в яких галактична історія мішалась з її теперішнім становищем.

Хто вона тут за статусом?

Військовополонена?

Заложниця?

Піддослідна?

Свіжа тваринка для зоопарку?

Їй бракувало цілісної картини тутешнього світу. Те, що розповідала Лацор, не давало відповідей на головні запитання. Магонійка незмінно казала, що Пелу вивчають і що вивчення триватиме. Інші магонійці практично не контактували з нею, хоча при зустрічі вітали, торкаючись великим пальцем лівої руки свого перенісся. Якщо вірити Лацор, їх на Імлі мешкало більше двох сотень, проте у житлових модулях Пела бачила заледве півтора десятка представників старшої гілки «раси Б».

Де інші? Чому не видно жодної дитини?

І чи є за межами житлових модулів Фронтиру місця придатні для мешкання?

На ці питання Лацор не реагувала. Наче й не чула.

Навігатор спалахнув гроном перламутрово-сріблястих крапок, підтверджуючи, що Пела досягнула першої з точок. Від чергового вимагалося лише натиснути на центральний сегмент екрану. Пела оглянула незнайоме місце. Тунель розгалужувався тут на два вужчі, а світлові лінії утворювали подвійне коло. На похилих стінах де-не-де проступила цвіль. Дівчині здалося, що її плями фосфоресцирують. Вона натиснула на екран навігатора та відлічила сорок земних секунд, необхідних приладу для вимірювань, суть яких лишалась для Пели незрозумілою.

Мерехтливі крапки згасли, і вона рушила правим з тунелів. Лінія на підлозі була тут єдиним джерелом світла. Кам’яна труба, якщо вірити навігатору, вела до великої теплиці й була найдовшим з комунікаційних переходів комплексу. Вона йшла і йшла, а тунель все не закінчувався.

«Він не може бути таким довгим», — здивувалась Пела й, на всяк випадок, озирнулась.

Їй здалось, що десь за її спиною частина темряви зреагувала на її погляд, швидко забравшись зі світлової лінії.

«Глюк», — вирішила Пела і рушила далі.

За хвилину вона знову озирнулась й знов зафіксувала блискавичний рух темної маси, котра злилась зі стінками тунелю. Тепер рухливий морок опинився ближче до неї. Можливо, за якихось півсотні метрів.

Ноги самі перейшли на біг.

Пела розвинула чималу швидкість. Вона не загальмувала, коли труба закінчилася, спалахнуло яскраве світло, а навколо неї виросли щільні, наповнені рубіновим та лазуровим кольорами стіни незвичної для земного ока в’юнкої рослинності. Лише пробігши до середини теплиці, Пела зупинилась і подивилась на вихід з тунелю.

Вона не помітила нічого тривожного. Лише темряву й безперервну нитку зеленого світла, що пропадала у перспективі.

Все ще важко дихаючи, дівчина рушила на пошуки другої точки. Перламутрові крапки спалахнули тоді, коли вона наблизилась до химерних дерев з переплетеними стовбурами і схожими на блакитні апельсини плодами. Вони довгастими гронами звисали з темно-червоних волохатих гілок і фосфорично світилися.

«Опалесценція, — згадала Пела наукове слово. — Я б не стала таке їсти».

Вона притиснула великий палець до екрану і почала відраховувати секунди. Цієї миті її боковий зір відзначив швидке переміщення чогось великого, темно-сірого, вщерть вкритого наростами і бородавками. Щільні зарості не дали змоги роздивитись детальніше, втім вона й не мала бажання розглядати незнану потвору.

«Чому мене не попередили?» — досада пробилась крізь страх та обридження; вона не долічила сорока секунд, зірвалась і побігла до прозорої стіни, вздовж якої тягнулась решітка металевої балюстради. Пела сподівалась, що бородавчасте чудисько не посміє наблизитись до світла, яке линуло крізь стіну. За нею розкинувся молочно-білий масив імли.

Притиснувшись спиною до балюстради, дівчина завмерла і лише тепер відчула шалене калатання серця. Навколо ж панував спокій. Дерева застигли, обтяжені плодами, під сітчастою підлогою дзюркотіла вода.

— Повідомити-проходження-другої-точки-виміри, — голосом робота проскрипів навігатор.

— Дою, тут якась істота, — вона не відривала очей від чагарів за деревами. — Мені здається, що вона небезпечна.

— Істот-нуль.

— Вона йшла за мною тунелем.

— Істот-нуль.

— Тоді що це?

— Автомат.

— Які його функції?

— Прибирання-території-догляд-за-рослинами. Автомат-справний-безпечний. Прошу-повернутись-до-маршруту-передбаченому-інструкцією.

— Чому він йшов за мною?

— Прибирання.

— Я не смітила.

— Відновлення-температурний-хімічний-енергетичний-баланс-прошу-повернутись-до-маршруту-передбаченому-інструкцією.

— Моє дихання порушує баланс?

— Перебування-кожного-біологічного-об’єкту-порушує-прошу — повернутись-до-маршруту-передбаченому-інструкцією.

— Повертаюсь, — вона рушила в напрямку чагарів. — Вибачте, я не знала.

— Вибачення-прийняв.

Цього разу вона діяла точно за інструкцією. Коли минуло сорок секунд, Пела підійшла до заростів і уважно оглянула чималу ділянку, засаджену кущами з товстим жовто-зеленим листям. Саме тут кілька хвилин тому спритно переміщалось щось бородавчасте.

Ніяких роботів-прибиральників, ані бородавчастих, ані гладеньких, вона не побачила.

Втім почула — або їй здалось, що почула — звук.

Шурхіт.

Той особливий, неповторний і незабутній, єдиний у своєму роді, шурхіт, з котрого почався найщасливіший у її житті вечір.

Так шурхотіло золоте плаття, коли повільно сповзало з плечей Ясмін.