Гойдалка

20

Планета Фаренго (9КВ97:2),

система зірки Таліс.

30 юла 417 року Ери Відновлення.

«Щось не так, щось не так», — пульсувало у темно-червоному мороці, де плавала свідомість Маркова. Він відчував, що його розум, як ніколи в житті, заточений на аналіз. Що він гострий, як скальпель, і готовий різати морок ілюзій, звільняючи з-під його волохатої шкіри гладеньку істину. Остання в цій маячні уявлялась чимось на штиб кулі. Вона зміцнювала навколо себе твердість, а брехня розпачливо хлюпала рідиною. Скальпель розуму шукав напрямок до кулі, але навколо не було ані зримої шкіри, ані чогось іншого, відмінного від драглистого безмежжя.

Пройшла мабуть вічність, перш ніж щось змінилося. Невідомо звідки вийшло світло, таке ж пурпурове і тьмяне, як і все навколо. Свідомість Маркова рушила йому назустріч, але наштовхнулася на хвилі болю. На відміну від світла, рівного й незворушного, біль здавався пульсуючим, бешкетним, він атакував Маркова, наче ґирг, і щоразу відстрибував, щоб за мить знову наскочити і залити свідомість потічками дрібних жалючих спазмів.

Якась лінива і сполохана частина його свідомості намагалася сховатися від болю, просила волю Маркова відступитися від світла й знову зануритися у теплі зручні драглі. Але воля зігнорувала панічне прохання і зробила ривок до світла.

Події, відчуття, звуки і кольори звалилися на Маркова лавиною. Першої миті він нічого не второпав, а наступної вже тиснув на сенсор і з диким кашлем випльовував протиперевантажний гель.

— Цуно! Виходь на глісаду! — він не розібрав, хто кричить.

Генерала боляче штовхнули в плече.

— Очуняли? — спитав голос Хіосі. — Готуйтеся до евакуації.

— Де ми?

— Увійшли до атмосфери.

— Що відбувається?

— Борт пошкоджено. Потрапили під роздачу.

Зір Маркова нарешті сфокусувався на оглядовому екрані. Там, на темному тлі, спалахували чи то вибухи, чи то згущення плазми. Генерал зауважив на зображенні цифрові позначки. До нього дійшло: «Лорд» падав на нічний бік Фаренго зі швидкістю ста тридцяти метрів на секунду, до поверхні планети лишилося менше трьох кілометрів.

— Десять секунд до відстрілу капсули, — голос Аннадіра здався йому на диво спокійним.

«Доліталися, — подумки присвиснув Марков. — Якщо відстрелюють командний відсік, значить, у «Лорда» не лишилося жодного шансу. Й чим це нас так довбанули?»

Він ще продовжував міркувати про те, що могло статися, коли ложемент під ним лячно верескнув і прогнувся дугою. Колосальна вага налягла на Маркова, вдавила гранітні ребра у свинцеві легені. Сталевий обруч стягнув серце, і біль став яскравішим за всесвіт.

Якби перевантаження тривало на секунду довше, генерал втратив би свідомість. Але тягар зник так само миттєво, як і з’явився. На оглядовому екрані промайнули невиразні туманні пасма, відтак капсула вирівняла політ. Згідно позначок, вона планірувала майже паралельно поверхні.

— Маневруй, — підказала Хіосі.

— Нема як, — відізвався Аннадір. — Поворотні сопла заклинило.

— Вони нас зараз дістануть.

— Молись.

Марков глянув на екран. До поверхні залишалося сімсот метрів. Він скосив очі на протиперевантажний кокон з конвойованою. Яскраво-синій, наповнений амортизуючим гелем, мішок здавався непошкодженим.

«І що я маю з нею робити, якщо прифаренгимось далеко від Розплідника богів?»

Цієї миті екран затопило світло.

«Ось і все», — вирішив Марков.

— Прощавай, «Лорде», — почув він командирів голос.

— Амінь, — докинула Хіосі.

— Так це рейдер вибухнув? — вирвалося в генерала.

На дурне запитання не відповіли.

— Якщо вони втратять наш слід, то лише завдяки цьому вибухові, — припустив Аннадір. — Ми якраз під хмарою. Імпульс накрив півпланети… Ти пробувала зв’язатися з Р’аавал? — звернувся він до дружини.

— Пробувала. Вона мала почути.

— Мала почути чи почула?

— Без гарантій, — буркнула Хіосі

— Хвилин за вісім-десять… ну, максимум за дванадцять, ми будемо на поверхні. У пустелі, як на долоні. Укриття там точно не буде. До Лабіринту — майже шістсот кілометрів. Якщо ящери нас не прикриють, нам гаплик.

— Я знаю.

— Так роби щось.

— Я постійно транслюю виклик. Вже голова тріскає.

— Транслюй, Хі, транслюй. Надія лише на тебе.

— Хтось може пояснити, що сталося? — скористався паузою Марков.

— Шістдесят дві години тому ми вийшли з лімесу у трьох стотисячних парсека від Таліс, — повідомив Аннадір. — Практично в кометній зоні. Супремус «Лорда» ще в гирлі лімесу зафіксував чийсь радар і вирішив дійти до Фаренго одним стрибком над полярною областю зірки. Ґ’ормітський борт погодився з такою диспозицією, а сам спробував перехопити ворога. Ми розділилися. Стрибок передбачав критичні перевантаження, тому нас не вивели з гібернації. Все йшло за планом аж до орбіти Фаренго. Нас атакували через тридцять чотири хвилини після того, як супремус почав процес пробудження. Він устиг вдарити по ворогові та попередити ящерів, ну а далі ви знаєте.

— Якою зброєю нас атакували?

— Не «дугою» і не променевою.

— Щось близьке до потоку дрібних кінетичних об’єктів, — уточнила Хіосі. — Захисні екрани чомусь з ними не впоралися… Цу, Алі, дивися, там якась гора!

«Вона бачить якусь гору, а я не бачу нічого. Дохла позиція», — мовчки обурився Марков.

Він перемкнув свій екран спочатку на інфрачервоне, потім на ГРЛ і побачив край пласкої верховини, що підносилася над пустелею.

Вони наближалися до велетенської столової гори.

Коли вивітрені скельні ребра опинилися в кілометрі від капсули, її добряче смикнуло.

— Ударна хвиля? — генерал перевірив кріплення кокону з Ферфакс.

— Ні, — відізвався Аннадір. — Від ударної хвилі ми втекли. Це, нарешті, сопла запрацювали.

— Треба сховатися за горою, — припустила Хіосі.

— Спробую, — погодився контр-адмірал і додав кілька слів незнайомою Маркову мовою.

Капсула відізвалася на маневр скреготом і скрипом, сіпнулася, завалилася на лівий бік. Марков відчув, як його шлунок відправляє до горла порцію блювоти.

Обліт гори тривав лише півтори хвилини. Капсула стрімко втрачала запас висоти, Бегемотові прийшлося відвернути від небезпечних кряжів до пустелі.

— Приготуйтеся, — попередив Аннадір.

Сильний удар, потім ще й ще. Командну секцію заповнила хмара пилу. Шосте відчуття підказало Маркову, що порушена герметизація. Він завченим рухом натягнув на обличчя дихальну маску.

Удари припинилися, апарат завмер. На оглядовому екрані панував чорно-білий хаос. Сморід змішаної з гелем блювоти пробивався крізь дихальні фільтри.

— Тепер чекаємо, — почув він голос Хіосі.

«Чекаємо ми на ящерів, а от кого реально дочекаємося — невідомо», — подумав генерал. Він відчепився від ложементу і відсунув консоль, що перекривала доступ до аварійного люка. Найменший рух здіймав хмарки пилюки.

— Й куди це ви зібралися? — поцікавилася Знаюча.

— Треба вивчити місцевість. Можливо, є якесь укриття для кокону з Ферфакс.

— Яке ще укриття? У капсулі ми захищені від місцевих несподіванок.

— На Фаренго немає фауни.

— Але є пилові пастки, шквальний вітер. Чекатимемо в капсулі.

— Ви можете чекати, де вам заманеться. А за конвойовану відповідаю я.

— Хі, попустися, нехай побігає, — долинув веселий голос Бегемота. — Доля в нього така. Як казали у моєму рідному куполі: не чіпай копа, цілішою буде жопа.

Не менше п’яти стандартних хвилин знадобилося поліцейському, щоби вибратися з капсули. Забарвлена у фіолетове ніч Фаренго виявилась на диво світлою. Просто над головою Маркова сяяли, відтінені чорнотою Агрегату Оріона, голубі зірки сузір’я, схожого на складеного з діамантів чотирикрилого птаха. Вони були яскравішими за супутники Тіронії, й навіть за Місяць на земному небі. Відроги столової гори в їхньому світлі набули несподіваної сріблястої величі. Й тільки на західному обрії зоряне небо заступало хмарне громаддя — все, що залишилося від рейдера «Лорд Полум’я».

Але Маркову було не до пейзажів. Він оглянув місце падіння — повну пилюки заглибину між двома невисокими пагорбами. Корпус машини рясно вкривали плями сажі і вм’ятини. Куці крила відірвало при падінні, їхні пластинчаті уламки вібрували під поривами вітру.

Він почвалав у бік гори. Тут горбисту, зруйновану вітровою ерозією рівнину поморщило від якогось тектонічного лиха. Краї однієї з численних западин пообвалювалися, утворивши неглибоку печеру. Від місця падіння до укриття було не далі вісімдесяти метрів.

«Не бозна-що, але хоч таке», — вирішив генерал і заповзявся витягувати конвойовану з капсули. Ані імператорів дружбан, ані його дружина не виявили бажання йому допомогти. Тому переселення кокона до укриття перетворилося у виснажуючий та занудний процес. Коли синій мішок, врешті-решт, опинився у печері, Марков відчув себе геть знесиленим. Шлунок зводило від голоду, піт хлюпав у водозбірнику, фільтр розжарився ледь не до червоного, а все тіло критично свербіло, нагадуючи про те, що процес виходу з гібернації не завершився, як належало, водними процедурами.

Повертатися до смердючої капсули з її непривітним екіпажем генералові не хотілося. Марков присів на краю укриття і спробував сконцентрувати думки на подальших діях. Але біль у горлі та нестерпна сверблячка звели концентрацію до мінімуму.

«А чи знайдеться у тому їхньому Лабіринті хоча б душ якийсь?»

Все те, що він знав про Розплідник богів, підказувало, що у кращому випадку він зможе хіба що витертись вологими рушниками з аварійного запасу.

«Треба піти фільтр змінити», — Марков вже почав розгинати затерплі коліна, як світ навколо спалахнув холодним полум’ям, а відтак зник.