Гойдалка

19

Планета, позначена на картах

рептилоїдів як Т’ідо (Імла),

третя у системі Денавору в зоряному скупченні Терзан–1.

8917 година 63 індикту суверенного часу Галактики.

Пела вже одинадцять хвилин крокувала тунелем, але той все не закінчувався. Вона часто озиралася, світила ліхтариком, але нічого підозрілого не побачила. Зелена лінія на підлозі рівно сяяла, пропонуючи йти далі.

Але інтуїція підказала їй, що все навколишнє насправді не таке, яким здається. Що кам’яна труба вже не веде ані до теплиць, ані до генераторних залів. Нікуди не веде.

Вона зупинилася і звернулася до тих, хто видер її спочатку з Аврелії, потім з Сельви, а тепер закільцював тунель:

«Й де ж ви, Воглокові посіпаки? Покажіться!»

Жодного привиду, жодного звуку або живого згущення темряви. Лише мертва тиша, темно-сірі стіни та рівне зелене світло.

«Добре, я чекатиму», — вона всілася просто на світлову лінію, витягнула з кишені магонійський навігатор і подивилася на екран. Він працював, горіли індикатори, проте на синьому тлі не з’явилося жодної позначки.

Пела поклала прилад біля себе. Їй раптом захотілося музики. З того дня, коли вона потрапила на Імлу, їй бракувало музики. Від тих схлипів та пищань, що правили за музику в магонійців, земні вуха заверталися — носії масок сприймали звуки у вужчому діапазоні. Пела про себе вирішила, що це вони догралися з телепатією.

Як було би добре, подумала вона, годинку-другу послухати якусь тупу авреліанську попсу. Ту, яку вони з Осою врубали собі кожного вечора. Де тепер Оса? Певне й далі вгрьобує на цучому Телоні й навіть і гадки не має, до якої дупи занесло її кохану[55].

Раптом щось змінилося.

Пела нічого не побачила і не почула, але вже знала: щось змінилося. Дівчина оглянула тунель — нічого. Відтак її погляд впав на пласку коробку навігатора. На екрані, де раніше з’являлися лише магонійські символи та позначки, виник напис людською мовою:

«Оси більше немає. Її згодували ґиргам».

Пела сама не чекала від себе такої реакції — вона заплакала, дико заверещала і затупала ногами. Вона знову відчула свою безмежну самотність посеред безмежного космосу, помножену на бридке відчуття ляльки, що її можуть кожної миті шарпнути за мотузки, а відтак нагадати про те, що при всій безнадійності мороку попереду, позаду також морок і немає куди повертатися.

Їй не хотілося знову дивитися на екран. До гуну всі сили космосу, всі ці воглоки і захисники. Вона просто сидітиме у цьому грьобаному тунелі. Тупо сидітиме і нікуди не зрушиться.

Вона й сиділа. Довго. А потім все ж таки подивилася. На синьому тлі світилося нове повідомлення:

«Йди до бокового отвору».

Тут є якісь бокові отвори? Минулого разу не було.

«Але ж це вже не той тунель, — нагадала собі Пела. — Можливо, це навіть не Імла, а інший світ або ж якась крива нора між світами».

Дівчина підвелася і почалапала вздовж зеленої лінії. За півсотні кроків вона побачила круглий отвір, до якого можна було пройти не згинаючись. За ним панував суцільний морок. Пела посвітила туди ліхтариком, але промінь безслідно зник, наче у велетенській, без кінця і без краю, печері. Дівчина вагалася лише мить, а потім увійшла до отвору.

Їй здалося, що вона зісковзнула униз крижаним жолобом. Навколо було темно і холодно. Непроглядно темно і страшенно холодно. Вона подивилася на екран навігатора, але прилад виглядав мертвим. Всі його індикатори згаснули. Пела озирнулася і побачила зелене світло тунелю. Але воно було дуже далеко, за кілька сотень метрів, а може, й далі.

Недосяжно далеко, підказала їй інтуїція.

«І що тепер?» — запитала вона невідомо в кого.

Замість відповіді перед нею з’явилося щось подібне на кулясту блискавку. Клубочок помаранчевої плазми розміром з ніготь великого пальця.

Пелі пригадався напад адельми.

Але та блискавка була іншою — з кільцями і шлейфом тріскотливих іскор. На відміну від неї помаранчевий клубочок здавався зовсім мирним. Він спочатку завмер на рівні Пелиних очей, а відтак повільно поплив у морок.

Дівчина рушила за клубочком. Вона не бачила підлоги, але підошви відчували пружну поверхню, наче товстий килим. Плазмовий світлячок гіпнотизував її. Пелі здалося, що якби вона захотіла спинитися, то ноги самі б понесли її тіло за помаранчевим вогником.

Вона йшла і йшла, а потім навколо з’явилися стіни. Неймовірно високі, сірі, з могутніми сивими ребрами і скошені досередини, наче склепіння. Холод міцнів.

Пелі згадалася схована у тумані піраміда. «Мене привели до клітки», — вирішила вона.

Охоронцям клітки бракувало засобів впливу на ситуацію. Преподобна Цайфа лише спостерігала, як хвиля смертельного холоду затоплює тепличний комплекс. Відкритий в скельних надрах портал вибирав всю енергію з навколишнього простору. Туман над комплексом випав снігом і відкрив зору Преподобної фантастичну картину. Десятки «пожирачів туману», які не встигли втекти, тепер височіли химерними монументами навколо приземкуватих будівель. Їхні мертві тіла іскрилися крижаними кристалами на тлі чистого неба, насиченого кольором стиглого апельсину.

Загін Преподобної Лацор залишився у комплексі. Спостережна апаратура вимкнулася, і Цайфа лише могла уявити, у що перетворилися застигнуті крижаною хвилею магонійці. Космічний холод підповзав до житлових модулів Фронтиру, але Цайфа вирішила, що не стане евакуюватися. Майже все населення колонії відправилося до гірської долини, але вона, за давнім звичаєм свого народу, побажала розділити долю бази, якою керувала вже більше століття. Її наступницею мала стати Лацор, але тепер молоде покоління сестер само вибере нового координатора.

Й це також не розходитиметься з давніми звичаями.

Серед сотень приміщень Фронтиру було два, доступ до яких мала лише Цайфа. У першому знаходився вузловий портал Імли, а у другому — прилад, що мав вигляд невеликого білого кубу. Прилад передбачили на крайній випадок. Останній раз ним користувалися майже вісім тисяч років тому, коли до Імли наблизилась ескадра послідовників Темного. До останнього часу магонійка перебувала у сумнівах, чи доречним буде скористатися кубом. І лише тепер, побачивши закрижанілих «пожирачів» та втративши Лацор, вона наважилася.

Цайфа спустилася на підземний рівень Фронтиру, пройшла до його закритої частини, відчинила потайні двері. Куб стояв там, де вона побачила його уперше, сто два роки тому, коли отримувала повноваження координатора від свого батька. Він стояв на чорному кам’яному постаменті. Лише на перший погляд цей об’єкт нічим не відрізнявся від звичайних речей Фронтиру. Уважним зором можна було помітити дивну особливість — видимі площини кубу наче розпливалися. Вібрували зі швидкістю, невловимою для очей гуманоїда.

Магонійка обережно простягнула руку в напрямку кубу, а відтак поклала долоню на його верхню грань. Тепер вона явно відчувала вібрацію. Кілька секунд нічого не відбувалося, потім вібрація припинилася.

Куб змінив свій колір з білого на яскраво-жовтий.

Це означало, що Преподобну Цайфу почули.