Гіперболоїд інженера Гаріна

92

Перехилившись через вікно алюмінієвої гондоли, мадам Ламоль дивилася в бінокль. Дирижабль ледь-ледь плив, описуючи коло в променистому небі. Під ним, на глибині тисячі метрів, стелився на безмежну широчінь прозорий синьо-зелений океан. У центрі його лежав острів неправильної форми. Згори він скидався на обриси Африки у крихітному масштабі. З півдня, сходу і північного сходу, мов бризки довкола нього, темніли вимережені піною кам’янисті острівці та мілини. Із заходу океан був чистий.

Тут, у глибині затоки, неподалік од прибережної смуги піску, лежали вантажні кораблі. Зоя нарахувала їх двадцять чотири, — вони скидалися на жуків, що сплять на воді.

Острів був прорізаний ниточками доріг, — вони сходились у північно-східній скелястій частині його, де виблискували скляні дахи. Це добудовували палац, що спускався трьома терасами до хвиль маленької піщаної бухти.

З південного боку острова видніли споруди, схожі згори на плутанину дитячого меккано:[44] ферми, кріплення, гратчасті крани, рейки, бігаючі вагонетки. Крутилися десятки вітряних двигунів. Попахкували димарі електростанцій та водокачок.

У центрі цих споруд чорнів круглий отвір шахти. Від неї до берега рухалися широкі залізні транспортери з породою, і далі в море в’юнилися черв’яками червоні понтони землечерпалок. Хмарка пари не перестаючи куріла над отвором шахти.

День і ніч — у шість змін — тривала робота в шахті: Гарін пробивав гранітну броню земної кори. Зухвалість цієї людини межувала з божевіллям. Мадам Ламоль дивилася на хмарку над шахтою, бінокль тремтів у її руці, золотистій од загару.

Низьким берегом затоки тяглися правильними рядами дахи складів та жилих будівель. Мурашині постаті людей снували дорогами. Котились автомобілі та мотоцикли. В центрі острова синіло озеро, з нього на південь витікала звивиста річка. Вздовж її берегів лежали смуги полів та городів. Увесь східний схил зеленів смарагдовим покриттям, — тут, за огорожами, паслися череди. На північному сході перед палацом, серед скель, рябіли чудернацькі фігури квітників та деревних насаджень.

Ще півроку тому тут була пустеля — колюча трава й каміння, сіре від морської солі, та миршавий чагарник. Кораблі викинули на острів тисячі тонн хімічних добрив, було викопано артезіанські колодязі, привезено рослини, дерева.

З висоти гондоли Зоя дивилася на закинутий в океані клапоть землі, розкішний і сяючий, що омивався свіжою піною припливу, милувалася ним, як жінка, котра тримає в руці коштовність.