Невеликий і кремезний чоловік з напівсивим волоссям, пригладженим на гладкий проділ, у голубих окулярах, що прикривали хворі очі, стояв край кахельної грубки і, опустивши голову, слухав Хлинова.
Спершу Хлинов сидів на дивані, потім пересів на підвіконня, потім почав бігати по невеликій приймальній кімнаті радянського посольства.
Він розказував про Гаріна і Роллінга. Оповідь була точна і послідовна, але Хлинов і сам відчував неймовірність усього нагромадження подій.
— Припустімо, ми з Вольфом помиляємося. Чудово, — ми щасливі, коли помиляємося у висновках. Та все ж п’ятдесят відсотків за те, що катастрофа буде. Нас мають цікавити лише оці п’ятдесят відсотків. Ви як посол можете переконати, вплинути, розкрити очі. Все це страшенно серйозно. Апарат існує. ІІІельга доторкався до нього рукою. Діяти треба негайно, цієї ж хвилини. У вашому розпорядженні не більше доби. Завтра серед ночі все це має спалахнути. Вольф лишився в К. Він робить що може, аби попередити робітників, профспілки, міське населення, адміністрацію заводів. Звісно, ну, звісно — ніхто не вірить… Ось навіть ви…
Посол, не підводячи очей, змовчав.
— У редакції місцевої газети з нас реготали до сліз… У кращому випадку нас вважають божевільними.
Хлинов стис голову, — нечесані пасма волосся стирчали між брудними пальцями. Обличчя його було змарніле, запалене. Побілілі очі зупинились, як перед видінням жаху. Посол обережно, з-за краю окулярів, глянув на нього:
— Чому ви раніше не звернулися до мене?
— У нас не було фактів… Припущення, висновки, — все на межі фантастики, безумства. Мені і тепер хвилинами здається: прокинусь — і зітхну полегшено. Та запевняю вас, я в здоровому глузді. Вісім діб ми з Вольфом не роздягалися, не лягали спати.
Помовчавши, посол сказав серйозно:
— Я певен, що ви не містифікатор, товаришу Хлинов. Найімовірніше, ви піддалися нав’язливій ідеї, — він швидко підняв руку, зупиняючи відчайдушний порух Хлинова, — але для мене переконливо прозвучали ваші п’ятдесят відсотків. Я поїду і зроблю все, що в моїх силах…