Гіперболоїд інженера Гаріна

42

Увечері, як завжди в неділю, професор Рейхер грав у шахи в себе, на четвертому поверсі, на відкритому невеликому балконі. За партнера був Генріх Вольф, його улюблений учень. Вони курили, втупившись у шахову дошку. Вечірня заграва давно згасла в кінці довгої вулиці. Чорне повітря було задушливе. Не ворушився плющ, який обвив виступи веранди. Внизу, під зорями, лежала безлюдна асфальтована площа.

Покректуючи, посапуючи, професор обмірковував хід. Підняв дебелу руку з жовтуватими нігтями, але не доторкнувся до фігури. Вийняв з рота недопалок сигари.

— Так. Треба подумати.

— Будь ласка, — відповів Генріх.

Його гарне обличчя з широким чолом, різко випнутим підборіддям, коротким прямим носом виражало спокій могутньої машини. У професора було більше темпераменту (старе покоління), — сталевого кольору борода розтріпалася, на зморшкуватому чолі лежали червоні плями.

Висока лампа під широким барвистим абажуром освітлювала їхні обличчя. Кілька миршавих зелененьких істот кружляло навколо лампочки, сиділо на свіжовипрасуваній скатертині, наїжачуючи вусики, дивлячись цяточками очей і, напевно, не розуміючи, що мають честь бути присутніми при тому, як двоє богів утішаються грою небожителів. У кімнаті годинник пробив десяту.

Фрау Рейхер, мати професора, чистенька бабуся, сиділа нерухомо. Читати й в’язати вона вже не могла при штучному світлі. Вдалині, де в чорній ночі світилися вікна високого будинку, вгадувалися величезні простори кам’яного Берліна. Коли б не син за шаховою дошкою, не тихе світло абажура, не зелененькі істоти на скатертині, жах, що давно заліг у душі, піднявся б знову, як багато разів за останні роки, і висушив безкровне личко фрау Рейхер. Це був жах перед мільйонами, які сунули на місто, на цей балкон. Їх називали не Фріцами, Йоганнами, Генріхами, Отто, а масою. Один в один, — погано виголені, у паперових манишках, вкриті залізним, свинцевим пилом, — вони час од часу заповнювали вулиці. Вони багато чого хотіли, випинаючи важкі щелепи.

Фрау Рейхер пригадала щасливий час, коли її жених, Отто Рейхер, повернувся з-під Седана,[22] перемігши французького імператора. Він весь пропах солдатською шкірою, був бородатий і гучноголосий. Вона зустріла його за містом. На ній була блакитна сукня, і стрічки, і квіти. Німеччина мчала до перемог, до щастя разом з веселою бородою Отто, разом з гордістю і сподіваннями. Незабаром буде завойовано цілий світ…

Минуло життя фрау Рейхер. І настала й минула друга війна. Якось витягли ноги з болота, де гнили мільйони людських трупів. І ось — з’явилися маси. Заглянь будь-кому в очі під каскетку. Це не німецькі очі. Їхній вираз упертий, невеселий, незбагненний. До їхніх очей немає доступу. Фрау Рейхер охоплював жах.

На веранді з’явився Олексій Семенович Хлинов. Він був по-недільному вдягнений у чистенький сірий костюм.

Хлинов вклонився фрау Рейхер, побажав їй доброго вечора і сів поруч з професором, котрий добродушно зморщився і з гумором підморгнув до шахової дошки. На столі лежали журнали та іноземні газети. Професор, як і кожна інтелігентна людина в Німеччині, був бідний. Його гостинність обмежувалася м’яким світлом лампи на свіжовипрасуваній скатертині, запропонованою сигарою на двадцять пфенігів та розмовою, вартою, мабуть, більше ніж вечеря з шампанським та іншими надмірностями.

У будні, від сьомої ранку до сьомої вечора, професор бував мовчазний, діловитий і суворий. У неділю він «охоче вирушав з друзями на прогулянку в країну фантазії». Він любив поговорити «від одного до другого кінця сигари».

— Так, треба подумати, — знову сказав професор, закутуючись димом.

— Будь ласка, — холодно-ввічливо відповів Вольф.

Хлинов розгорнув паризьку «Л’Ентрансижан» і на першій сторінці під заголовком «Таємничий злочин у Білль Давре» побачив фото, що зображало семеро людей, розрізаних на шматки. «На шматки, то й на шматки», — подумав Хлинов. Але те, що він прочитав, змусило його замислитися.