Гіперболоїд інженера Гаріна

110

— Ну як, Іване, здоров’ячко?

Шельга погладив хлопчика по голові. Іван сидів у нього в маленькому прибережному будиночку, край вікна, дивився на океан. Будиночок складено з прибережного каміння, обмазано свіжо-жовтою глиною. За вікном по синьому океану котилися хвилі, біліючи піною, розбивались об рифи, об прибережний пісок самітної бухточки, де жив Шельга.

Івана привезли напівмертвого на повітряному кораблі, Шельга ледь одходив його. Якби не своя людина на острові, Іван навряд чи лишився б жити. Він був геть обморожений, застуджений і до всього ще й пригнічений: повірив людям, старався з останніх сил, а що вийшло?

— Мені тепер, товаришу Шельга, в Радянську Росію в’їзду нема, засудять.

— Кинь, дурнику. Ти ні в чому не винен.

Чи сидів Іван на березі, на камінці, чи ловив крабів, чи бродив островом серед чудес, завзятої праці, метушливих чужих людей, — ні-ні, та й обертав тужливі очі на захід, де занурювалася в океан розкішна куля сонця, де ще далі за сонцем лежала Радянська Батьківщина.

— Надворі ніч, — говорив він тихо, — у нас в Ленінграді — ранок. Товариш Тарашкін чаю з ситником напився, пішов на роботу. У клубі на Крестовці човни конопатять, через два дні підняття прапора.

Коли хлопчик одужав, Шельга почав обережно пояснювати йому стан речей і помітив, так само як і Тарашкін свого часу, що Іван меткий розуміти з півслова і настроєний непримиренно, по-радянському. Якби тільки не скнів він по Ленінграду — золотий був би хлопчина.

— Ну, Іване, — одного разу весело сказав Шельга, — ну, Іванцю, скоро виряджу тебе додому.

— Спасибі, Василю Віталійовичу.

— Тільки треба буде спочатку одну штуку утнути.

— Готовий.

— Ти лазити моторний?

— У Сибіру, Василю Віталійовичу, на п’ятдесятиметрові кедри лазив по шишки: вилізеш — землі звідти не видно.

— Коли треба буде, скажу, що робити. Тільки даремно не вештайся по острову. Візьми краще вудочку, лови морських їжаків.