Гіперболоїд інженера Гаріна

66

Решту дня Вольф і Хлинов провели в К. Блукали вулицями, балакали про різні дрібнички з місцевими жителями, вдаючи з себе туристів. Тільки-но містечко завмерло, Вольф і Хлинов попрямували в гори. Над північ вони вже піднімалися схилом у сад Штуфера. Було вирішено оголосити себе заблукалими туристами, якщо поліція зверне на них увагу. Коли їх затримають, — арешт був безпечний: їх алібі могло встановити усе місто. Після пострілу з кущів, коли виразно було видно, як у Гаріна бризнули скалки черепа, Вольф і Хлинов менше ніж за сорок хвилин були вже в місті.

Тепер вони перелізли через низьку огорожу, обережно обійшли галявину за кущами і вийшли до будинку Штуфера. Зупинились, перезирнулися, нічого не розуміючи. В саду та в будинку було спокійно і тихо. Кілька вікон освітлено. Великі двері, що вели в сад, розчинені. Мирне світло падало на кам’яні східці, на карликів у густій траві. На ґанку, на верхній сходинці, сидів опасистий чоловік і тихо грав на флейті. Поряд з ним стояв обплетений бутель. Це був той самий чоловік, котрий вранці несподівано вийшов на стежку поблизу радіопавільйону і, почувши постріл, обернувся і вихлястою риссю побіг до будинку. Нині він раював, мовби нічого не сталося.

— Ходімо, — прошепотів Хлинов, — треба дізнатися.

Вольф пробубонів:

— Я не міг промахнутися.

Вони рушили до ґанку. На півдорозі Хлинов проказав неголосно:

— Даруйте… Тут нема собак?

Штуфер опустив флейту, крутнувся на сходинці, витягнув шию, дивлячись на дві невиразні постаті.

— Е, ні, — протягло мовив він, — собаки тут злі.

Хлинов пояснив:

— Ми заблукали, хотіли відвідати руїни «Прикутого скелета». Дозвольте відпочити.

Штуфер промимрив щось непевне. Вольф і Хлинов уклонилися, сіли на нижні сходинки, — обоє насторожені, стурбовані. Штуфер позирав на них зверху.

— Між іншим, — сказав він, — коли я був заможним, у сад спускали цепних псів. Я не любив нахаб та нічних одвідувачів. (Хлинов швидко стиснув Вольфову руку — мовчіть, мовляв). Американці мене розорили, і мій сад став проїжджою дорогою для нероб, хоча скрізь прибито дошки з попередженням про тисячу марок штрафу. Але Німеччина перестала бути країною, де поважають закон і власність. Я казав чоловікові, котрий арендував у мене віллу: загородіть сад колючим дротом і найміть сторожа. Він не послухав мене і сам винен…

Піднявши камінець і кинувши його в темряву, Вольф запитав:

— Щось трапилося неприємне у вас через оцих відвідувачів?

— Сказати «неприємне» — надто сильно, але — смішне. Не далі, як сьогодні вранці. Принаймні мої економічні інтереси не зачеплено, і я буду й далі розважатися.

Він приклав флейту до губів і видав кілька пронизливих звуків.

— Зрештою, яке мені діло, живе він тут чи пиячить у Кельні? Він заплатив усе до останнього пфеніга… Ніхто не наважиться йому дорікати. Та, бачите, він виявився нервовим добродієм. За час війни можна було звикнути до револьверних пострілів, чорт забирай. Уклав усе майно, до побачення, до побачення… Що ж — полотном дорога.

— Він виїхав зовсім? — несподівано голосно запитав Хлинов.

Штуфер трохи підвівся, але знову сів. Видно було, як щока його, на яку падало світло з кімнати, розплилася, — масна, усміхнена. Загойдався гладкий живіт.

— Так і є, він мене попередив: неодмінно про його від’їзд мене розпитуватимуть двоє джентльменів. Виїхав, виїхав, дорогі джентльмени. Не вірите — ходімте, покажу його кімнати. Якщо ви його друзі — будь ласка, переконаєтесь… Це ваше право — за кімнати заплачено…

Штуфер знову хотів підвестися, — ноги його ніяк не тримали. Більше від нього нічого не можна було домогтися путнього. Вольф і Хлинов повернулися до міста. За всю дорогу вони не сказали один одному жодного слова. Лише на мосту, над чорною водою, де відбивався ліхтар, Вольф раптово спинився, стиснув кулаки:

— Що за чортівня! Я ж бачив, як у нього розлетівся череп…