Гіперболоїд інженера Гаріна

41

Кілька чоловік зупинилися за дверима. Було чути їхнє дихання. Гарін голосно спитав по-французькому:

— Хто там?

— Телеграма, — відказав грубий голос, — одчиніть!..

Зоя мовчки схопила Гаріна за плечі, захитала головою.

Він одвів її в куток кімнати, силоміць посадив на килим. Зразу ж повернувся до апарата й крикнув:

— Підсуньте телеграму під двері.

— Коли кажуть — відчиніть, треба відчиняти, — заревів той самий голос.

Інший, обережний, спитав:

— Жінка у вас?

— Так, у мене.

— Видайте її, вас залишимо у спокої.

— Попереджаю, — люто проказав Гарін, — якщо ви не заберетеся геть, за хвилину жоден з вас не лишиться живий…

— О-ля-ля!.. О-хо-хо!.. Ги-ги!.. — завили, заіржали голоси, і на двері навалилися, закрутилася фарфорова ручка, з одвірків посипалася штукатурка.

Зоя не зводила очей з Гарінового обличчя. Він був блідий, рухи швидкі і впевнені. Сівши навпочіпки, він прикручував до апарата мікрометричний гвинт. Вийняв кілька сірників і поклав на стіл поряд з коробкою. Взяв револьвер і випростався очікуючи. Двері затріщали. Раптом од удару посипалися шибки, гойднулася портьєра. Гарін одразу вистрелив у вікно. Присів, чиркнув сірником, всунув його в апарат і закрив сферичну кришку.

Минула всього секунда тиші після його пострілу. Й одразу почалась атака одночасно на двері і на вікно. У двері заходилися бити чимось важким, від фільонок полетіли тріски. Портьєра на вікні загорнулась і впала разом з карнизом.

— Гастон! — крикнула Зоя.

Через залізну решітку вікна ліз Качиний Ніс, тримаючи в роті ніж-наваху. Двері були ще цілі. Гарін, білий як папір, прикручував мікрометричний гвинт, у лівій руці його танцював револьвер. В апараті шугало, гуло полум’я. Кружальце світла стало сліпучою цяткою. У розбиті фільонки дверей лізли вусаті пики… Гарін схопив обома руками апарат і дулом спрямував його на Качиного Носа…

Зоя побачила: Гастон роззявив рота чи то щоб крикнути, чи то щоб ковтнути повітря… Димова смуга пройшла поперек його грудей, руки піднялися і впали. Він перекинувся на килим. Голова його разом з плечима, наче кусень хліба, відпала од нижньої частини тулуба.

Гарін повернув апарат до дверей. Дорогою «променевий шнур» розрізав провід, лампочка під стелею згасла. Сліпучий, тонкий, прямий, як голка, промінь із дула апарата чиркнув поверх дверей, — посипалися шматки дерева. Ковзнув нижче. Пролунав короткий крик, ніби роздушили кота. У темряві хтось шарахнувся. М’яко впало тіло. Промінь танцював на висоті двох футів од підлоги. Почувся дух горілого м’яса. І раптом усе стихло, тільки в апараті гуділо полум’я.

Гарін покашляв, сказав хрипкуватим голосом, що погано корився йому:

— Покінчено з усіма.

За розбитим вікном вітерець налетів на невидимі липи, вони зашелестіли по-пічному — сонно. З темряви, знизу, де непорушно стояли машини, гукнули по-російському:

— Петре Петровичу, ви живі? — Гарін визирнув у вікно. — Обережніше, це я, Шельга. Пригадуєте нашу угоду? У мене автомобіль Роллінга. Треба тікати. Рятуйте апарат. Я жду…