Гіперболоїд інженера Гаріна

83

У далеких перспективах Васильєвського острова[42] палав осінній захід. Багряним і похмурим світлом були осяяні баржі з дровами, буксири, човни рибалок, дими, що заплуталися між ґратчастими кранами елінгів. Пожежею палали шибки безлюдних палаців.

З заходу, з-за димів лілово-чорною Невою підходив пароплав. Він загудів, вітаючи Ленінград і кінець шляху. Вогні його ілюмінаторів осяяли колони Гірничого інституту, Морського училища, обличчя тих, хто прогулювався, і він почав швартуватися біля плавучої червоної, з білими колонками митниці.[43] Почалася звичайна метушня огляду.

Пасажир першого класу, смаглявий, вилицюватий чоловік, за паспортом науковий співробітник Французького географічного товариства, стояв біля борту. Він дивився на місто, запнуте вечірнім туманом. Ще лишилося світло на бані Ісаакія, на золотих шпилях Адміралтейства та Петропавловського собору. Здавалося, цей шпиль, що пронизує небо, задумав Петро, як меч, котрий загрожує на морському рубежі Росії.

Вилицюватий чоловік витягнув шию, дивлячись на шпиль собору. Здавалося, він був вражений і схвильований, як мандрівник, що побачив після багаторічної розлуки дах рідного дому. І ось темною Невою від фортеці долинув урочистий дзвін: на Петропавловському соборі, де догоряло світло на вузькому мечі, над могилами імператорів куранти грали «Інтернаціонал».

Чоловік стиснув поручні, з горла його вихопилося щось на зразок ричання, він обернувся спиною до фортеці.

У митниці він пред’явив паспорт на ім’я Артура Леві і під час огляду стояв, похнюпивши голову, щоб не виказати злого блиску очей.

Потім, поклавши картатий плед на плече, з невеликою валізкою, він ступив на набережну Васильєвського острова. Сяяли осінні зорі. Він випростався з довго стримуваним зітханням. Оглянув заснулі будинки, пароплав, на якому горіли два вогники на щоглах та тихо постукував мотор динамо, і рушив до мосту.

Якийсь високий чоловік у парусиновій блузі поволі йшов назустріч. Минаючи, глянув в обличчя, прошепотів: «Матінко!» і раптом спитав навздогін:

— Волшин Олександр Іванович?

Чоловік, котрий назвав себе у митниці Артуром Леві, спіткнувся, але, не обертаючись, ще швидше попрямував мостом.