Гіперболоїд інженера Гаріна

50

Зоя, у білому, морського крою піджачку з золотими ґудзиками і в білій спідничці, вийшла на палубу, де з тіньового боку на низькому очеретяному столику було накрито сніданок.

Зоя сіла край столу. Розламала шматочок хліба й задивилася. Білий вузький корпус моторної яхти мчав дзеркальною водою; море було ясно-блакитне, трохи темніше за безхмарне небо. Пахло свіжістю чисто вимитої палуби. Повівав теплий вітерець, пестячи щоки.

На трохи вигнутій, з вузьких дощок, наче замшевій, палубі стояли біля бортів плетені крісла, посередині лежав сріблястий анатолійський килим і розкидані парчеві подушки. Від капітанського містка до корми натягнуто тента з синього шовку з торочками та китицями.

Зоя зітхнула й почала снідати.

М’яко ступаючи і всміхаючись, підійшов каштан Янсен, норвежець, — виголений, рум’яний, схожий на дорослу дитину.

Неквапливо приклав два пальці до кашкета, насунутого глибоко на одне вухо.

— Доброго ранку, мадам Ламоль. (Зоя плавала під цим іменем і під французьким прапором).

Капітан був увесь сніжно-білий, випрасуваний, — косолапо, по-морському, тендітний. Зоя оглянула його від золотих дубових листків на козирку кашкета до білих черевиків з мотузяними підошвами. Лишилася задоволена.

— Доброго ранку, Янсен.

— Маю честь доповісти, курс — норд-вест-вест, широта і довгота (такі), на горизонті куриться Везувій. Неаполь буде менше ніж за годину.

— Сідайте, Янсен.

Рухом руки вона запросила його поснідати разом. Янсен сів на очеретяну банкетку, що зарипіла під його дужим тілом. Од сніданку відмовився, він уже їв о дев’ятій ранку. Із ввічливості взяв чашечку кави.

Зоя розглядала його засмагле обличчя з світлими віями, — воно трохи зашарілося. Не відпивши, він поставив чашечку на скатертину.

— Треба перемінити прісну воду і взяти бензин для моторів, — сказав він, не підводячи очей.

— Як — заходити в Неаполь? Яка нудота! Ми станемо на зовнішньому рейді, коли вам так уже треба води й бензину.

— Єсть стати на зовнішньому рейді, — тихо мовив капітан.

— Янсен, ваші предки були морські пірати?

— Так, мадам.

— Як це було цікаво! Пригоди, небезпеки, відчайдушні гульбища, викрадення гарних жінок… Вам шкода, що ви не морський пірат?

Янсен мовчав. Руді вії його кліпали. На чоло набігли зморшки.

— Ну?

— Я маю гарне виховання, мадам.

— Вірю.

— Хіба щось у мені дає привід думати, що я здатний на протизаконні й нелояльні вчинки?

— Фу, — сказала Зоя, — така дужа, смілива, чудова людина, нащадок піратів, — і все це, щоб возити сварливу бабу по теплій, нудній калюжі. Фу!

— Але, мадам…

— Утніть якусь дурницю, Янсен. Мені нудно…

— Єсть утнути дурницю.

— Коли буде страшенна буря, посадіть яхту на камінь.

— Єсть посадити яхту на каміння…

— Ви серйозно майте намір зробити це?

— Якщо ви наказуєте…

Він глянув на Зою. В очах його були образа і стримуване захоплення. Зоя нахилилася вперед і поклала руку йому на білий рукав:

— Я не жартую з вами, Янсен. Я знаю вас тільки три тижні, але мені здається, що ви з тих, хто може бути відданий (у нього стислися щелепи). Мені здається, ви здатні на вчинки, які виходять за межі законності, коли вони дають сп’яніння життям…

Саме тоді на лакованих, сяючих бронзою сходах показалися ноги, що збігали з капітанського містка. Янсен сказав хапливо:

— Час, мадам…

Униз зійшов помічник капітана. Віддав честь:

— Мадам Ламоль, без трьох хвилин дванадцята, зараз викликатимуть по радіо…