Гіперболоїд інженера Гаріна

43

— Шах! — вигукнув професор, розмахуючи взятим конем. — Шах і мат! Вольф, ви розбиті, ви окуповані, ви на колінах, шістдесят шість років ви платите репарації. Такий закон високої імперіалістичної політики.

— Реванш? — спитав Вольф.

— Е, ні, ми втішатимемося всіма перевагами переможця.

Професор поляскав Хлинова по коліну:

— Що ви таке вичитали в газетці, мій юний і непримиренний більшовик? Семеро розрізаних французів? Що поробиш — переможці завжди схильні до надмірностей. Історія прагне до рівноваги. Песимізм — ось що приносять переможці до себе в домівку разом з награбованим. Вони починають дуже жирно їсти. Шлунок їхній не вправляється з жирами і отруює кров огидною отрутою. Вони ріжуть людей на шматки, вішаються на підтяжках, кидаються з мостів. У них пропадає любов до життя. Оптимізм — ось що лишається у переможених замість награбованого. Чудова здатність людської волі — вірити, що все на краще в цьому кращому із світів. Песимізм треба вирвати з корінцями. Я читав вашого Леніна, мій дорогий. Це великий оптиміст. Я його поважаю.

— Ви сьогодні в чудовому настрої, професоре, — похмуро мовив Вольф.

— Ви знаєте чому? — професор відкинувся на плетеному кріслі, підборіддя його вкрилося зморшками, очі весело, молодо визирали з-під брів. — Я зробив прецікаве відкриття. Я одержав деякі зведення, співставив деякі дані і несподівано дійшов надзвичайного висновку. Коли б німецький уряд не був зграєю авантюристів, коли б я був певен, що моє відкриття не попаде до рук шахраїв і грабіжників, — я б, мабуть, опублікував його. Але ні, ліпше мовчати.

— З нами-бо, сподіваюся, ви можете поділитися, — сказав Вольф.

Професор лукаво підморгнув йому:

— Що б ви, наприклад, сказали, мій друже, коли б я запропонував чесному німецькому урядові… ви чуєте — я підкреслюю: «чесному», в це я вкладаю особливий зміст… запропонував би будь-які запаси золота?

— Звідки? — спитав Вольф.

— Із землі, звичайно.

— Де ця земля?

— Байдуже. Будь-яка точка земної кулі… Хоч би в центрі Берліна. Та я не запропоную. Я не вірю, щоб золото збагатило вас, мене, всіх Фріців, Міхелів… Далебі, ми станемо ще бідніші… Одна тільки людина, — він повернув до Хлинова сивоволосу лев’ячу голову, — ваш співвітчизник, запропонував добре використати золото… Ви розумієте?

Хлинов усміхнувся, кивнув.

— Професоре, я звик слухати вас серйозно, — сказав Вольф.

— Я постараюся бути серйозним. Ось у них у Москві взимку морози досягають тридцяти градусів нижче нуля, вода, вихлюпнута з третього поверху, падає на тротуар кульками льоду. Земля мчить у міжпланетному просторі десять — п’ятнадцять мільярдів років. Вона мала за цей термін охолонути, чорт забирай? Я стверджую — земля давним-давно охолола, віддала випромінюванням усе своє тепло міжпланетному просторові. Ви запитаєте: а вулкани, розплавлена лава, гарячі гейзери? Між твердою, яку слабо нагріває сонце, земною корою і всією масою землі залягає пояс розплавлених металів, так званий Олівіновий пояс. Він походить од безперервного атомного розпаду основної маси землі. Ця основна маса являє собою прошарок температури міжпланетного простору, тобто в ньому двісті сімдесят три градуси нижче нуля. Продукти розпаду — Олівіновий пояс — не що інше, як рідкий стан олівінових порід, ртуті і золота. І вони залягають, за багатьма даними, не так уже й глибоко: від п’ятнадцяти до трьох тисяч метрів глибини. Можна в центрі Берліна пробити шахту, і розплавлене золото само рине, як нафта, з глибини Олівінового пояса…

— Логічно, принадно, але неймовірно, — після мовчання проказав Вольф. — Пробити сучасними знаряддями шахту такої глибини — неможливо…