На головному поштамті у віконце для прийому закордонних телеграм просунулася гладка червоняста рука і повисла з тремтячим телеграфним бланком.
Телеграфіст декілька секунд дивився на оцю руку і нарешті збагнув: ага, п’ятого пальця нема — мізинця, і почав читати бланк:
«Варшава, Маршалковська, Семенову. Доручення виконано наполовину, інженер вибув. Документи взяти не пощастило, чекаю розпоряджень. Стась».
Телеграфіст підкреслив червоним Варшава. Підвівся і, затуливши собою віконце, уп’ялився крізь грати у того, хто подав телеграму. Це був масивний, середніх літ чоловік із хворобливою, жовтувато-сірою шкірою надутого обличчя, з обвислими жовтими вусами, що прикривали рота. Очі заховані під щілинками напухлих повік. На голеній голові — коричневий оксамитний картуз.
— У чому справа? — запитав він грубо. — Приймайте телеграму.
— Телеграма шифрована, — сказав телеграфіст.
— Тобто як — шифрована? Що ви мені дурниці верзете! Це комерційна телеграма, ви зобов’язані прийняти. Я покажу посвідчення, я перебуваю на службі у польському консульстві, ви відповісте за найменшу затримку.
Чотирипалий громадянин розсердився і тряс щоками, не говорив, а горлав, — але рука його на прилавку віконця все ще тривожно тремтіла.
— Бачите, громадянине, — казав йому телеграфіст, — хоч ви запевняєте, буцімто ваша телеграма комерційна, а я запевняю, що — політична, шифрована.
Телеграфіст усміхався. Жовтий добродій, сердячись, підвищував голос, а тим часом телеграму його непомітно взяла дівчина і віднесла до столу, де Василь Віталійович Шельга переглядав усі подані телеграми цього дня.
Глянувши на бланк: «Варшава, Маршалковська», він вийшов за перегородку в зал, зупинився позад сердитого відправника і подав знак телеграфістові. Той, покрутивши носом, згадав лихим словом панську політику і сів писати квитанцію. Поляк важко сопів од люті, тупцюючи, рипів лакованими черевиками. Шельга пильно дивився на його великі ноги. Одійшов до виходу, кивнув черговому агентові на поляка:
— Простежити.
Вчорашні пошуки з собакою привели від дачі у березовому гайочку до річки Крестовки, де й зникли: тут убивці, певно, сіли в човен. Учорашній день не приніс нічого нового. Злочинці, з усього видно, були добре замасковані в Ленінграді. Не дав нічого і перегляд телеграм. Тільки ця остання, мабуть, — у Варшаву, Семенову — являла якийсь інтерес.
Телеграфіст подав полякові квитанцію, той поліз у жилетну кишеню за дріб’язком. Саме тоді до віконця хутко підійшов з бланком у руці гарний темноокий чоловік з гострою борідкою і, чекаючи, коли місце звільниться, зі спокійною недоброзичливістю дивився на солідний живіт сердитого поляка.
Потім Шельга побачив, як чоловік з гострою борідкою враз зіщулився: він помітив чотирипалу руку й одразу глянув полякові в обличчя.
Погляди їхні зустрілись. У поляка одвисла щелепа. Припухлі повіки широко розкрились. У каламутних очах майнув жах. Обличчя його, як у дивовижного хамелеона, змінилося — стало свинцевим.
І тільки тоді Шельга збагнув — пізнав чоловіка з борідкою, що стояв перед поляком: це був двійник убитого на дачі в березовому гайочку на Крестовському…
Поляк хрипко зойкнув і помчав з неймовірною швидкістю до виходу. Черговий агент, котрому наказали тільки стежити за ним здалеку, спокійно пропустив його на вулицю і вислизнув слідом.
Двійник убитого лишився стояти біля віконця. Холодні, з темним обідком очі його не відбивали нічого, крім здивування. Він повів плечем і, коли поляк зник, подав телеграфістові бланк:
«Париж, Бульвар Батіньйоль, до запитання, номеру 555. Негайно приступайте до аналізу, якість підвищити на п’ятдесят відсотків, у середині травня чекаю першої посилки. П. П.».
— Телеграма стосується наукових робіт, їх проводить мій товариш, якого відрядив до Парижа Інститут неорганічної хімії, — пояснив він телеграфістові.
Потім неквапливо потягнув з кишені цигаркову коробку, постукав цигаркою і обережно закурив.
Шельга шанобливо сказав йому:
— Дозвольте вас на два слова.
Чоловік з борідкою глянув на нього, опустив вії і відказав надзвичайно люб’язно:
— Будь ласка.
— Я агент карного розшуку, — сказав Шельга, показуючи карточку, — може, знайдемо зручніше місце для розмови?
— Ви хочете арештувати мене?
— Ніякісінького бажання. Я хочу вас попередити, що поляк, котрий звідси вибіг, має намір вас убити так само, як учора на Крестовському убив інженера Гаріна.
Чоловік з борідкою на хвильку замислився. Ні ввічливість, ні спокій не покинули його.
— Будь ласка, — сказав він, — ходімо, у мене є чверть години вільного часу.