Ці порожні обітниці

РОЗДІЛ П'ЯТИЙ

Я гучно клацаю зубами й падаю на коліна. Ноги пронизує різкий біль. Коли нарешті розплющую очі, то бачу над собою безхмарне залите місячним сяйвом небо. Похитуючись, підводжуся на ноги, озираюсь на річку, але вона зникла. Зник і ліс позаду. Лише вдалині видніються поодинокі дерева. Навколо просто з повітря з’являються інші жінки. Вони нескінченним потоком прибувають сюди крізь портали в усій Елорі.

Ось воно. Це Фейрія. Мені вдалося.

Я шкірою відчуваю якусь особливу енергію цього місця. Здається, саме повітря тут інакше — пронизане електричним павутинням, яке ловить людей, наче мух.

Розглядаю жінок довкола, шукаючи поглядом ту, яка хотіла обміняти мене на винагороду. У натовпі її не видно. Та й вона нічого не заподіє мені по цей бік порталу. Замість неї я бачу щасливих дівчат, які поспішають до золотого пішохідного мосту, що веде до величезного замку. Золоті шпилі загороджують горизонт, ніби впираючись у нічне небо. Кам’яні стіни мерехтять у сяйві зір. Усе, як описувала мама у своїх казках: стіни замку з кварцової крихти, підлога з мармуру, нічне небо над ним — безкінечне полотно сяйливих зір.

У дитинстві ми з Джас мріяли про це місце. У нас навіть була така гра. Ми уявляли, що тікаємо до Фейрії крізь сонячний портал і знаходимо маму. Уявляли, як вона зрадіє, коли побачить нас, і перераховували купу причин, що заважали їй повернутися. Роки минали, а мама так жодного разу й не навідала нас, не прийшла звільнити від боргового контракту. Тож наша гра подобалася мені дедалі менше. Я не хотіла думати ані про маму, ані про причини, чому вона покинула нас. Не хотіла навіть говорити про неї, а уявляти її повернення й поготів.

Але, опинившись у Фейрії, не можу припинити думати про неї. Якщо вона всі роки живе у цьому небезпечному світі, можливо, вона… щаслива.

До золотого мосту ще сотня ярдів, але жінки вже стають у чергу. Я очікувала, що натовп буде чималий, але такої навали навіть уявити не могла. Жінки штовхаються, щоб зайняти місце. їхній відчай змушує мене одночасно сумувати й бути насторожі.

— Ох дівчинко, — каже хтось позаду мене, — у цьому ти на бал не потрапиш.

Я напружуюсь й обертаюся до молодої жінки.

— Чому це?

Незнайомка примружується, міряє мене поглядом і дістає із сумочки хустку. Не знаю, який вигляд у мене, але ця жінка, вона сяє. На ній канарково-жовта сукня з обтислим ліфом і пишною спідницею. Її темне волосся пружними локонами лежить на плечах.

Я вперше, відколи прокинулась, оглядаю себе. Шовкова сукня, яку мені дала Нік, яскраво червона, майже як моє волосся. Та вона завелика в грудях, сильно обтискає стегна і розширюється від колін. Тонкий шовк підкреслює нездорову худорлявість мого тіла — від гострих стегон до запалого живота. На Нік така простенька сукня, певно, мала би звабливий вигляд. На мені ж висить, наче жалюгідна ганчірка. Зазвичай у мене немає часу, щоб перейматися такими дрібницями, як зовнішність, але поруч із цією сяйливою жінкою я ніяковію.

— Не хвилюйся. Я допоможу, — каже незнайомка, простягаючи мені хустку. — Нумо трохи вмиємо тебе.

Мої руки подряпані й брудні. Ховаючись у тінях провулків, я переймалась утечею і порятунком, але не чистотою.

— Дякую, — я беру м’яку хустинку й обережно витираю брудну шкіру. — Здається, я так поспішала сюди, що не помітила, коли так забрьохалася.

Під брудом проступають рожеві подряпини — певно, я роздерла руки, коли продиралася крізь чагарі в лісі. До ідеалу краси мені зараз дуже далеко.

— Чому ви сказали, що мене не впустять? Хіба не всіх пускають?

Жінка знову відкриває сумочку і дістає маленьку пляшечку мазі.

— Навіть такого величезного замку, як замок королеви, недостатньо, щоб вмістити всіх претенденток на руку і серце принца.

Незнайомка забирає у мене хустку і вичавлює на неї краплю непрозорої мазі. Вона притискає хустку до особливо помітного садна на моєму плечі. Роздерта шкіра вмить зцілюється, повертаючись до звичного відтінку слонової кості.

— Вибачте, але я не зможу заплатити вам за це.

Усміхаючись, жінка продовжує наносити мазь мені на руку.

— Навіщо мені твої гроші, коли я збираюся стати нареченою принца Ронана? — Жінка підморгує мені, ніби це жарт і тільки я розумію його. — Мене звати Прета.

Я важко ковтаю, досі не певна, чим заслужила таку доброту.

— Абріелла.

— Прекрасне ім’я, — жінка береться обробляти другу руку.

— Дякую.

Я дивлюсь на довгу чергу перед нами.

— Як вирішують, хто увійде?

— Більшість жінок відправлять додому ще до того, як вони потраплять до королівського замку. Спершу вартові біля воріт відсіюють усіх за зовнішністю. — Певно, жінка помітила відразу на моєму обличчі, бо додала: — Знаю. Це так недолуго, правда ж? Але вони шукають для принца здорову й красиву людську наречену.

Черга рухається повільно, і, хоч мені кортить потрапити до замку й почати пошуки, я вдячна, що в мене з’явилося трохи додаткового часу. Я навіть не думала, що можу не пройти якийсь там відбір.

— Ось так, — Прета змастила останню подряпину на моєму зап’ясті. — А тепер… дозволь, я попрацюю над твоїм обличчям? — Вона дістає маленьке дзеркальце і розвертає, щоб я могла подивитися на себе.

Моє обличчя має не кращий вигляд, ніж руки до чарівної мазі. Темні кола під очима та запалі щоки — навіть гірше, ніж бруд і подряпини. Здорова — зовсім не те слово, яке спадає на думку, коли я бачу своє відображення.

Прета витирає моє обличчя чистою хустинкою, а тоді витягає зі своєї бездонної сумки косметику. Вона підводить мої очі чорним олівцем, наносить туш, рум’янить щоки і фарбує губи насичено-червоною помадою. Коли я знову дивлюсь у дзеркальце, єдине, що лишилося від звичної мене — мої руді кучері.

— Ви справжня майстриня, — кажу я, торкаючись шкіри під очима, де колись були темні кола. — Ви використали якусь магію?

Прета сміється:

— Немає нічого поганого в тому, щоб дрібкою магії підкреслити твою природну красу.

Очікувано, що далі вона бере гребінець. Прета починає розплутувати моє волосся, і я вибухаю від сміху:

— Якщо вам вдасться приборкати мої кучері, можете сміливо приєднуватися до Сімки Елори.

— Я б не насмілилася стримувати таку шалену красу. Навпаки, це приверне до тебе увагу принца.

Прета підколює мої кучері кришталевою шпилькою на потилиці й акуратно обрамляє ними моє обличчя.

Я усміхаюся, щосили прикидаюся дівчиною, яка пристрасно бажає завоювати увагу принца.

Хоча, коли я нарешті потраплю до палацу, зайва увага мені буде ні до чого.

Прета завершує працювати з моїм волоссям, робить крок назад і схиляє голову.

— Тепер сукня?

Черга повільно повзе вперед, а місяць прокладає свій шлях у небі. Так ми стирчатимемо тут аж до світанку. А може, й довше.

— Дозвольте вгадаю — ви із собою ще й нитку з голкою прихопили? Пошиєте мені щось вишуканіше?

— Таке скажеш. — Прета відмахується рукою. — Я не швачка.

Це слово ніби вдаряє мене кулаком, пробуджує спогад, який стирає усмішку з мого обличчя.

— Я також.

Прета супиться. Вона вловила зміну мого настрою.

— Я щось не те сказала?

— Ні, нічого такого. Просто моя сестра була… і є швачкою. Та й усе.

Погляд жінки добрішає.

— Вибач. Що з нею сталося?

— Її продали в рабство.

Щось спалахує в очах Прети. На мить мені здається, вона ладна накинутися на мене від люті, але жінка кліпає, і погляд стає таким, як і раніше.

— І тому ти тут?

Я зітхаю. Мені потрібен друг, але не можна ризикувати і розповідати першій-ліпшій незнайомці свої плани.

— Мені здається, кожна дівчина в цій черзі плекає мрії, які допоможуть втілити влада й привілеї принцеси фейрі.

— Гм-м… — Прета розтискає долоню і показує мені жменю булавок. — Дозволиш?

— А я думала, ви не швачка, — я спостерігаю, як швидко вона заколює булавки навколо моєї талії. Я повільно обертаюся, щоб їй було зручно підколоти сукню на спині.

— Я — ні, а от жінка, яка зачаклувала ці шпильки — так, — Прета приколює останню, замикаючи коло, а тоді клацає пальцями.

І вмить на мені більше не те плаття, яке я одягнула в лісі. Тепер я вбрана в бальну сукню, найпрекраснішу з усіх, які будь-коли носила і, мабуть, прекраснішу за всі, що коли-небудь шила Джас. Коли я йду, її пишна спідниця підмітає траву. Поділ розшитий трояндами. З одного боку квіти тягнуться вгору, ніби на мені не спідниця, а зачарований живопліт. В обтислий ліф вшиті кісточки, завдяки яким у вирізі випинаються мої маленькі груди. Декольте сукні ледь прикриває амулет.

Я так захопилась новим вбранням, що доки Прета не стукнула мене по плечу, не помітила, як ми перейшли міст. Нарешті я дісталася воріт замку.

Не знаю, що очікувала побачити. Переді мною, на соковитому зеленому газоні, вечірка в самому розпалі. Довкола розгулюють створіння різних форм і видів. Крихітні фейрі ширяють у натовпі, а їхні напівпрозорі, як у метеликів, крильця дзвенять, мов струни на вітрі. Червоношкірі вогняні фейрі із сяйливими очима танцюють навколо багаття. Вони так швидко кружляють у танці своїх партнерів, що я не встигаю стежити за їхніми рухами. Ельфійські фейрі знатних родів поважно прогулюються, і якби не їхні загострені вуха та неземна грація, їх можна було би сплутати з людьми, але вони від цього не були б у захваті.

— Ми наближаємось. — Прета стискає мою руку, і я не-очікувано відчуваю симпатію до неї.

— Чому ви така добра до мене?

— Можливо, мені теж потрібна подруга.

Звідки вона знає, що мені потрібна подруга? Ніхто ніколи не думав про мене так. Хай що сталося, я завжди лишалася холодною і стриманою. Самітниця, яка не бажає змінюватись.

— Що ж… дякую. За все.

Я прикушую губу і знову оглядаю свою сукню. Вона прекрасна. Якщо пощастить, вона допоможе мені потрапити до палацу. Але що далі? З такою спідницею буде важкувато непомітно скрадатися темними коридорами.

— Тобі не подобається, — раптом каже Прета. Вона не видається ані розлюченою, ані ображеною. Просто уважно, навіть допитливо дивиться на мене.

— Я не звикла до одягу, який обмежує мої рухи. Знаєте, мене все життя вчили, що у Фейрії треба бути насторожі, тож якщо доведеться тікати чи щось таке…

Прета киває головою:

— А ти розумниця.

Я насторожуюсь:

— Ви хотіли сказати «невдячна свинота»?

— Булавки на твоїй спідниці. Витягнеш бодай одну — і чари розвіються. Сукня поверне свій початковий вигляд.

Кінчиками пальців я перебираю верх спідниці, доки не намацую булавку.

— Чудово. Дякую.

Ще кілька годин минають у пустопорожніх розмовах. Черга поволі підповзає ближче і ближче до воріт замку. Увесь цей час я намагаюся запам’ятати якомога більше деталей довкола, ігноруючи біль у ногах і бурчання у шлунку. Уважно вивчаю фейрі в саду та вартових, які охороняють територію.

Немає жодних сумнівів, що найпростіший спосіб потрапити до замку — увійти крізь парадні ворота. Та що ближче ми підходимо до воріт, то примарнішим здається мій шанс пройти відбір. Сонце вже високо в небі. Я бачу, як десятки жінок відправляють додому крізь портал біля вартових, і лише небагатьом дозволяють увійти до замку.

— Щасти тобі, — шепоче Прета, коли я ступаю крок уперед.

У чоловіка, який стоїть біля дверей, загострені вуха і яскраво-блакитні очі. Він оглядає мене, знизує плечима і помахом впускає всередину. Я озираюся до Прети.

— Як мені віддячити за все?

Вона всміхається:

— Я щось вигадаю до нашої наступної зустрічі.

Щойно я опиняюсь у замку, інший ельфійський фейрі бере мене під руку і веде осяйним коридором. Світло кришталевих люстр над головою відбивається в натертій до блиску підлозі й сліпить мене.

Я наважуюсь озирнутися і глянути, чи йде за мною нова подруга, але замість неї бачу незнайому дівчину. Невже Прету відправили додому? Відчуваю дошкульну провину. Зрештою, вона допомогла мені потрапити сюди. Несправедливо, що мене впустили, а її ні. Треба було пропустити її першою. Можливо, мені вдалося б вмовити вартових не відсилати Прету назад крізь портал.

— Далі — прямо коридором. Насолоджуйтеся святкуванням, — каже фейрі, який супроводжував мене. Перш ніж я встигаю відповісти, він відпускає мене і квапливо повертається тим шляхом, яким ми прийшли.

Я роблю ще кілька кроків уперед, і мені перехоплює подих, коли опиняюсь у бальній залі, завбільшки як цілий квартал у Фейрскейпі. Високі двостулкові вікна тягнуться від підлоги й аж до стелі. Крізь них у залу ллється м’яке світло пізнього ранку. Люди і фейрі кружляють сяйливою мармуровою підлогою. Я повільно заходжу до зали й зливаюсь із натовпом, уважно вивчаючи обличчя.

— От їй треба було продати Джасалін до того, як вона дошила мою сукню? — скиглить позаду знайомий голос. Кассія.

Моє серце починає шалено калатати. Ні. Благаю, не це.

— У тебе хоч було щось пристойне, — каже Стелла. — Мені довелося підкупити одну зі швачок, і однаково я ледь не пішла звідти з порожніми руками.

Звісно, Кассія і Стелла на балу. От навіщо вони вимагали, щоб Джас пошила їм нові сукні. Мої кузини одні з тих дуреп, які вірять, що можуть стати принцесою фейрі.

Я опускаю голову й пробираюся крізь натовп подалі від них. Не хочу навіть думати, що станеться, якщо кузини помітять мене. Вони зроблять усе, щоб викинути мене звідси, і глузуватимуть, якщо дізнаються, що я збираюся врятувати Джас.

Поспішаючи вшитися з бальної зали, я врізаюсь у кремезну чоловічу постать.

— Мені так шкода. Перепрошую, — я кажу це, навіть не підводячи голови, і продовжую іти вперед.

— З тобою все гаразд? — запитує голос, глибокий і мелодійний. Щось у ньому зачіпає мене. Не можу стриматися й обертаюся.

Від одного погляду на високого злегка смаглявого чоловіка мені враз перехоплює подих. Він приголомшливий. Темне скуйовджене волосся підкреслює гострі вилиці. Його срібно-сірі очі сяють, ніби місяць, в обрамленні густих чорних вій. Якби він був людиною, я би сказала, що йому трохи за двадцять, але щось у його поставі й різких рисах обличчя робить його значно, значно старшим. Незнайомець незадоволено кривить свої повні соковиті губи, уважно оглядає мене, а потім простягає руку.

— Потанцюємо, міледі?

— Що? Ні. — Мені треба зосередитися. Не можна відволікатися на цього прекрасного фейрі.

Його очі здивовано округлюються, ніби йому ніколи раніше не відмовляли. Хоча, з такою зовнішністю це й не дивно.

— То, можливо, прогуляємося в саду?

— Відчепись. Мене не цікавить…

До мене долітає сміх кузин, я зиркаю через плече і бачу, що вони наближаються.

— Гаразд. Потанцюймо, — випалюю я і швидко хапаю незнайомця за руку.

Його вуста смикаються, і він відповідає:

— Із задоволенням. — Бере мою руку і веде мене в центр зали.

Зі сцени в передній частині зали оркестр грає карколомну мелодію. Я ще ніколи не чула такої пісні, але моє тіло аж судомить від бажання приєднатися до ритму й рухатися в такт.

Фейрі, з яким я танцюю, не зводить із мене очей, кружляючи. Над нами сяють люстри — сфери яскравого світла, що погойдуються від легенького вітерцю. У нашому танці, у наших синхронних рухах я почуваюся такою вільною, ніби рухаюся крізь темряву. Це заспокоює та водночас п’янить. Я хочу насолодитися цим відчуттям сповна. Срібноокий фейрі вдивляється в моє обличчя і шепоче:

— Так гарно.

І я забуваю про всі тривоги.

Мелодія змінюється. Срібноокий збирається вивести мене із зали, але інший фейрі бере мене за руку.

Чи нашкодить, якщо я порину в іще один танець, перш ніж ризикнути всім і вирушити на пошуки сестри? Чи нашкодить, якщо подарую собі кілька миттєвостей, щоб помріяти про життя, в якому не треба щодня боротися, в якому я можу бути, як ці фейрі, — танцювати, пити вино й реготати з милих нісенітниць?

Моє тіло зливається з музикою. Оркестр грає швидше — смички прудко ковзають струнами, а пальці флейтиста спритно бігають по клапанах. Мої м’язи вловлюють кожну ноту й кожен акорд. Я змінюю партнера й почуваюся такою самою граційною, як фейрі. Я танцюю, і танцюю, і танцюю, доки мені бракне повітря, доки легені починають палати, а ноги боліти.

Обличчя моїх партнерів розмиваються. Мені байдуже, хто чи що вони таке. Ці магічні рухи, ця чарівна мелодія відносять мене геть від мого жалюгідного життя.

Я усміхаюся. Мені давно не було так добре. Мої стегна звабливо погойдуються в такт, мої плечі плавно рухаються. Перш ніж усвідомити це, я опиняюся у центрі танцполу й дозволяю різним фейрі кружляти мене. Я здіймаю руки над головою і помахую ними в ритм. Величезний тягар обов’язків падає з моїх плечей. Уперше за багато років я почуваюся вільною. Можливо, навіть уперше в житті. Цей танець — свобода.

Хтось вкладає мені в руку келих вина. Я розглядаю рідину, продовжуючи танцювати. Мені так добре, але я знаю, що від вина буде ще краще. Треба просто випити.

Щось ворушиться в моїй підсвідомості. Щось про це вино. Щось, що я мала пам’ятати. Але… я підношу келих до губ. Я хочу ще більше танців, більше радості, більше солодкої свободи. Мої вуста не встигають навіть торкнутися келиха, як його виривають у мене. Чиїсь міцні руки хапають мене і витягують із натовпу.

Я пручаюсь, хочу повернутися туди, де моє місце, — до музики, до ритму, до гіпнотичного погойдування стегон, до затуманених рухів і пришвидшених акордів.

— Досить, — шепоче хтось просто мені у вухо.

— Ні, — я вимовляю це слово, ніби благання.

Мене тягнуть геть від танцівників і прекрасної мелодії у тихий коридор за бальною залою. Наприкінці коридору вікно, крізь яке видно сонце, що сідає за горизонт, забарвлюючи землю в помаранчеве присмеркове сяйво.

Музика втрачає владу над моїм розумом. Я отямлююся й важко видихаю.

Краплина за краплиною, наче вода у чашу, мої думки повертаються на свої місця.

Джас. Я повинна врятувати Джас.

Я в пастці. Мене схопив і міцно тримає якийсь фейрі. Мої руки притиснуті до боків. Він надто сильний. Надто великий. Я не можу битися з ним.

— Тобі треба відновити дихання, — він продовжує шепотіти мені на вухо.

Я висмикую руки й обертаюся до нього. Це той срібноокий, з яким я танцювала.

— Це… — я примушую себе глибоко вдихнути й розгублено витріщаюсь у вікно наприкінці коридору. — Це захід сонця?

Він усміхається і примружено дивиться на мене:

— Втратила лік часу?

Я заплющую очі й проклинаю себе. Я мала бути обережнішою, але дозволила музиці задурманити мені голову. Втратила години, які мала провести, обшукуючи замок, щоб потрапити до Джас. І я ледь не випила чарівного вина. Дурепа.

— Зі мною все гаразд.

— Тепер так.

Фейрі киває на моє зап’ястя:

— Який цікавий шрам.

Моє серце стискається від згадки про Джас. Вона завжди називала мій шрам «місяць і сонце». Одна його частина схожа на серп місяця, а інша — на сяйливе сонце.

— У дитинстві я потрапила в пожежу. Мені дивом пощастило вижити, — я міцно стискаю губи. Не треба було нічого йому розповідати, але я не можу встояти перед його шармом. Здається, цей фейрі не може відвести погляд від шраму.

— Але це було… — зненацька він переводить погляд у кінець коридору й напружується. — Королева наближається.

Не зрозуміла, було це попередження чи він просто хотів, щоб я не проґавила момент. Я киваю у бік зали:

— Будь ласка, повертайся на вечірку.

Його срібні очі спалахують.

— Королева не повинна побачити твій шрам.

Що? Чому? Я не встигаю запитати, бо він вклоняється усім тілом — уклін характерний для фейрівської знаті, — а тоді зникає серед натовпу в бальній залі. У глибині душі я хочу кинутися за ним і розпитати, що він мав на увазі, коли застерігав про мій шрам, але я не ризикну повернутися до бальної зали і тієї музики. Не можна більше гаяти час.

Я витягаю булавку зі спідниці. Моя прегарна сукня зникає, і я залишаюсь у простенькому шовковому вбранні, в якому прибула сюди. Ховаюсь у тіні й полегшено зітхаю — усе минулося. Та в пам'яті досі прокручую, як танцювала в обіймах срібноокого і вираз його обличчя, коли він прошепотів: «Так гарно». Це він говорив про музику? Про танець? Чому мені так хочеться, щоб ці слова він говорив про мене? Чому мені не байдуже?

Зненацька я чую важкі кроки поблизу. Помічаю дюжину вартових, які йдуть в ногу по обидва боки від пишно вбраної фейрі в сяйливій золотій короні.

Від погляду на Арію — Золоту королеву, правительку Двору Сонця, — навіть мене проймає шанобливий острах. Її волосся блищить, наче щире золото, шкіра прозоро сяє, як вранішня зоря на поверхні води. А очі… Очі ніби зовсім не пасують їй. їхня блакить мала би заворожувати, а натомість вражає мене порожнечею — самотністю.

Колись давно Золота принцеса фейрі покохала короля Тіней…

Той король розбив їй серце?

Я хитаю головою. Треба зосередитися. В одному срібноокий фейрі точно мав рацію: не можна, щоб королева чи її вартові помітили мене. Треба ховатися в тіні. Тільки так я зможу обнишпорити палац, доки решта заклопотана балом.

Я опускаю погляд на долоні, й мені стає млосно. Руки, ноги, усе моє тіло ніби розчинилося і стало тінню. Я махаю рукою перед своїм обличчям, але її там немає. Я… невидима?

Я задкую до стіни й провалююся просто крізь неї у залиту сонцем метушливу кухню.

— Якого милого ти тут робиш?! — кричить на мене кремезний гном, який головує на кухні. Його дорідна пика схожа на свиняче рило, а на голові вигнулася пара рогів.

Я підводжусь, похитуючись, і витріщаюся на стіну, крізь яку, здається, я щойно впала.

— Надумала красти на моїй кухні? — Гном б’є мене ложкою по спині, і я відчуваю, як саднить шкіра. — Чухрай звідси, потолоч.

— Так, зараз, — бурмочу я. Знаходжу найближчий вихід і прожогом вилітаю з кухні в довгий коридор, зовсім не схожий на той, де я помітила королеву. У ньому немає вікон, але щодекілька кроків стоять канделябри й мерехтять свічки. На щастя, навколо достатньо тіней.

Я простягаю руку до темряви й бачу, як мої тремтливі пальці зникають.

Це якась дивна реакція на перебування у Фейрії? Невже моє вміння лишатися непомітною у людському світі перетворилося на вміння зникати у цьому?

З кімнати наприкінці коридору долинають голоси, і я відступаю у тінь, щоб зникнути й підслухати.

— Принца очікують сьогодні вночі, — говорить низький голос.

— Так, сер, я розумію, — відповідає інший чоловік писклявим голосом. — Але Принца Ронана досі немає. Ви ж знаєте, він не надто хоче повертатися додому і ще менше хоче обирати собі дружину.

— То знайди його, — наполягає перший чоловік. — Якщо ти змусиш мене повідомити нашій королеві погану новину, я буду дуже розчарований.

Увесь палац заполонили жінки, ладні віддати життя за Милостивого принца, а він навіть не з’явився? Як це типово для фейрі. Егоїстичні телепні.

Чоловіки виходять з кімнати і йдуть просто на мене. Це високі елегантно вбрані фейрі у жовто-сірій уніформі. Можливо, вони вартові королеви?

Я стою у тіні й молюся, щоб для них я теж була невидима. Обидва фейрі проходять повз мене.

Я стримую зойк, коли один із них ледь не зачіпає мене ліктем.

Вони звертають за ріг, і я нарешті можу видихнути. Обережно зазираю до кімнати, з якої щойно вийшли ті двоє. Це кабінет із двома столами, стосиками книжок та мапами на стінах. Але найбільше мою увагу привертає вікно і присмеркове сонце.

Треба знайти шафу.

Я і так втратила забагато часу.

* * *

Я знайшла її. У глибинах палацу, на нижньому поверсі, у дальньому кутку гардеробної, я знайшла громіздку шафу з крильцями на дверцятах.

Королівський замок величезний. У ньому багато фейрі та ще більше світла, а це не надто зручно для дівчини, яка звикла бути й працювати в тіні. За весь час мені трапилося лише кілька безлюдних коридорів. Та я обнишпорила кожен закуток, який тільки могла. Звісно, якби я одразу почала з гардеробної, зекономила б кілька годин, але, зважаючи на розмір замку, диво, що я взагалі знайшла її.

Унизу темно і прохолодно. Я так втомилася, що хочу скрутитись у куточку й подрімати з тиждень. Я не сплю майже добу. М’язи болять через ті кілька годин, що я провела у фейрівському танці. Але я не можу зупинитися зараз. Треба потрапити до Немилостивого Двору. Ім’я сестри постійно дзвенить у моїй голові. Це нагадує мені, що стоїть на кону, й додає енергії.

Рвучко розчиняю двері шафи й раптом усвідомлюю: я навіть не здогадуюся, що саме шукати. Це — принаймні на вигляд — звичайнісінька шафа для одягу. Не те, щоб я очікувала побачити напис, який світиться: «Магічний портал. Заходити опівночі, щоб знайти сестру!» Але сподівалася, буде бодай натяк, як користуватися цією штукенцією.

Звісно, нічого подібного я не бачу. Бейккен казав, що на потрібній мені шафі будуть крильця, та що як у палаці таких шаф багато? А раптом королева нарешті знищила той портал, і тепер це звичайнісінька шафа?

Я відкриваю всі шухлядки, обмацую стінки і задню панель. Ні проходу, ні прихованих відсіків, ні фальшивих перегородок. Можливо, це як із порталом на річці — треба просто увійти й повірити.

Але куди і як тут увійти?

Позаду мене лунає низький хриплий сміх, і я рвучко обертаюся.

Спершу нічого не бачу, але раптом у темряві спалахує сфера магічного сяйва. Вона пливе в повітрі, наближаючись до мене, і з тіні виходить високий темноволосий чоловік. Я одразу впізнаю його сріблясті очі.

Тягнуся до кинджала, якого немає. Я розуміла, що мене не пропустять до замку зі зброєю. Тож, попри всі застороги здорового глузду, вирушила у цей небезпечний світ цілком беззбройною. Якби мені трохи більше клепок, я би спершу зазирнула до королівської зброярні й лише потім шукала би портал. Навіть не так. Якби я була розумнішою, то змусила би Бейккена розповісти, як потрапити просто до Немилостивого Двору. Якщо я якнайшвидше не ввійду в той портал, доведеться ввесь день ховатися в замку, доки він відкриється знову.

Час спливає.

— Ти стежиш за мною? — напосідаю я.

— Прекрасна людська дівчина приходить на бал принца Ронана і, на подив, розгулює палацом непомічена. Звісно, я стежу за тобою.

Не зовсім непомічена, очевидно. Інакше він би не відстежив мене аж сюди.

— Я заінтригований, — каже фейрі, хоча в голосі його звучить радше роздратування.

Неприємний холодок пробігає тілом. Я очікую, що срібноокий покличе вартових, кинеться на мене, затягне в підземелля — щось таке. Але він навіть не ворухнувся.

Із запізненням розумію: цей фейрі зі срібними очима й темним волоссям — не Милостивий фейрі Золотого Двору. Не зв’язуйся зі срібнооким, бо загинеш. Цей фейрі з Двору Місяця.

— Хто ти?

Фейрі посміхається:

— Те саме я запитав у тебе.

Я гордовито задираю підборіддя. Якщо він не підданець королеви, може й не знати, чи належу я до цього Двору.

— Я фрейліна королеви Арії. Мене послали сюди вниз, узяти дещо для неї.

Срібноокий схрещує руки на грудях і схиляє голову набік:

— Ти не схожа на жодну з дівчат королеви Арії.

— А ти їх усіх зустрічав?

— Припускаю, що ні, — фейрі уважно розглядає мене. — Але я впевнений, що непогано знаю людей при Дворі.

— Можливо, ти не такий обізнаний, як думаєш.

Визнаю, сперечатися з фейрі — не найкраща ідея. Треба втікати, а не теревенити. Та все ж мене вабить до цього незнайомця — щось у ньому змушує лишатися, а не тікати. Енергія вібрує у моїй крові, як під час гіпнотичного танцю.

Чому ніхто не казав, що люди у Фейрії можуть мати сили?

Срібноокий усміхається, підходить ближче, і лише тепер я усвідомлюю, який він високий. На ньому вишукані чорні штани й така сама сорочка, здається, з оксамиту. Він широкоплечий, схожий на вправного воїна. А я тут зовсім беззахисна.

Ти ж можеш проходити крізь стіни, Брі. Ти не в пастці.

Із цією думкою я глибоко вдихаю і дозволяю срібноокому вивчати мене. Наче мені нічого приховувати.

— Якщо збиралася видавати себе за фрейліну Арії, треба було хоч заморочитися і вивчити, якого кольору їхні сукні.

Його груди тремтять, і я розумію, що він беззвучно сміється.

— Або ж знати, що вона ніколи не призначає фрейлінами дівчат, вродливіших за себе.

Мої щоки палають, і я ледве стримуюся, щоб пороздивлятися себе. Я майже переконана, що просто нафантазувала сказане ним у танці. Цей прекрасний чоловік вважає мене красивою? Жодних сумнівів, чарівна косметика Прети будь-кому додасть вроди. Але цей фейрі хоче, щоб я повірила, ніби він вважає мене вродливішою за королеву. Певно, це лише лестощі.

— Чого ти хочеш?

— Хочу знати, хто ти така.

— Я тобі щойно сказала.

— Ти не фрейліна, та і я прожив достатньо довго, щоб розпізнати крадійку з першого погляду, — хитає він головою. — От тільки я не можу зрозуміти, що саме ти намагаєшся вкрасти. Як гадаєш, що королева ховає у гардеробі?

Я схрещую руки на грудях і не збираюся відповідати.

— Можливо, ти шукаєш щось таке, що потрібно нам обом, — продовжує срібноокий. — Можливо, ми могли би допомогти одне одному. Скажи, для чого ти тут, прекрасна крадійко.

Моя історія ледь не вистрибує з рота — є у цьому незнайомцеві щось таке чарівливе, що я легко розповіла б йому все, про що запитає, але я вчасно прикушую язика. Звісно, він чарівний. Він же фейрі. І що гірше — Немилостивий. Вони народжуються з потужною магією і вбивчою жорстокістю.

Він може виявитися достатньо могутнім, щоб зачаклувати мене і змусити говорити.

Не можна так ризикувати.

Серце стискається, мені важко дихати. Я почуваюсь упійманою — пришпиленою пронизливим поглядом, від якого нічого не приховати.

Дзвонять палацові дзвони, і стіни, здається, тремтять від цього гулу. Дзвони.

— Котра година?

— Майже північ. — Срібноокий перехоплює мій погляд. — Ти кудись поспішаєш?

Я зазираю в його очі й на мить не можу згадати, чому і куди мені треба йти.

Ще ніколи я не бачила таких очей — срібні з білими цяточками. Вони такі незвичайні й так ідеально доповнюють його. Цей фейрі привабливий. Його несподівана краса заворожує. Це небезпечно.

Удари дзвонів продовжуються.

Шість. Сім. Вісім разів.

Я задкую:

— Мені треба йти.

Дев’ять. Десять.

Його ніздрі розширюються, і він різко втягує повітря:

— Дозволь допомогти тобі.

Одинадцять.

У панічному поспіху я кидаюсь у шафу.

Дванадцять.

Я врізаюсь у задню стінку шафи, але не проходжу крізь неї.

Провалююсь і падаю на масивне ліжко із чорного дерева під балдахіном в елегантній спальні.

Навколо стоять із пів дюжини вартових, наставивши на мене мечі.

Я панічно роззираюся довкола. Де я?

Один із вартових ступає уперед:

— Абріелло Кінкейд, ходімо з нами. Король Мордей чекає твого прибуття.