Ці порожні обітниці

РОЗДІЛ ОДИНАДЦЯТИЙ

— Леді Абріелла Кінкейд із Фейрскейпу, — оголошує розпорядник у дверях тронної зали. — Її величність правителька Милостивого Двору королева Арія та Його королівська високість принц Ронан приймуть вас.

Я позираю через плече на своїх служниць. Мені потрібна їхня підтримка. Еммалін і Тесс дарують мені усмішки, яких я так потребую, і я рішуче роблю крок уперед, підіймаю легкі білі спідниці й вирушаю за розпорядником.

Вартові королеви в сіро-жовтих мундирах вишикувалися по обидва боки дверей довгою шеренгою аж до помосту, де на своєму троні сидить королева. Її жовте вбрання виблискує на сонці. Золота корона, оздоблена коштовностями, видається такою важкою, що будь-кому могла б зламати шию, але королева високо тримає голову. Себастіан стоїть біля неї, відвернувшись, розмовляє із найближчим вартовим. На ньому сталево-сірий мундир та оксамитовий пояс, який оперізує весь торс. Його вигляд таки королівський.

Тронна зала трохи лякає мене — вона завелика для такої дрібки людей, надто пишна для такої дівчини, як я, — і кожен крок уперед дається мені з неймовірними зусиллями. Але я розумію, що саме в цьому вся суть. Дівчині, яка не почувається гідною, щоб увійти до цієї кімнати, нічого і намагатися стати принцесою Милостивого Двору.

Підійшовши до підніжжя помосту, я схиляюсь у глибокому реверансі. Я прагну, щоб Себастіан подивився на мене. Мені потрібна впевненість — бодай дещиця. Так хочеться вірити, що він подбає про те, щоб я могла залишитися і все було гаразд. Але його надто захопила розмова з вартовим.

— Ваша величносте, — кажу, підводячись. — Дякую, що приймаєте мене сьогодні.

Зачувши мій голос, Себастіан підстрибує на місці, наче ошпарений, і переводить на мене погляд. Певно, він не почув, коли оголосили моє ім’я, бо вигляд у нього здивований. Його погляд повільно ковзає моїм тілом, і я відчуваю, як дедалі сильніше палає моя шкіра, що довше він мене оглядає. Він, певно, ще ніколи не бачив мого волосся таким акуратно накрученим і заколотим. Мої очі підвели чорним олівцем, а губи нафарбували багряним. Його погляд затримується на моїх оголених плечах та опускається до глибокого декольте, де над ліфом, розшитим срібними й золотими камінцями, здіймаються мої груди. Я відчуваю, як горять щоки, а коли Себастіан розтуляє губи і важко видихає, жар розливається всім тілом.

Еммалін і Тесс дуже вдало все підібрали: «Візьмемо достатньо білого, і ти будеш як наречена, навіть без весільної фати». Я задираю підборіддя, борюсь з інстинктивним бажанням насолоджуватися захопленим поглядом Себастіанових очей. Тиждень тому я могла тільки мріяти, щоб він так дивився на мене. Важко згадувати, як усе змінилося. Себастіан насправді не милий бідний учень чарівника, який живе по-сусідству. А я — не безневинна дівчина, яка прагне стати принцесою фейрі.

— Назви мені ще раз своє ім’я, дівчино, — каже королева. Я відриваю погляд від Себастіана й дивлюся на королеву. — Абріелла Кінкейд.

Я не використовую титул «леді», як це зробив розпорядник. Я зовсім не леді, й прикидатися нею — означало б образити королеву. А я не можу так ризикувати і засмучувати її.

— Абріелла. Яке чудове ім’я. Вітаю, ти пройшла дуже далеко. Ти бачила, безліч жінок намагалася потрапити сюди, та їх усіх відправили геть. Ще більше повернеться додому сьогодні. Тож скажи мені, чому ти бажаєш вийти заміж за мого сина?

Я розтуляю рота, щоб відповісти, та миттю стуляю його. Я була готова до цього запитання, але зараз запланована відповідь здається мені цілковито порожньою. Себастіан затамував подих, чекаючи моїх слів. Я зустрічаюся з ним поглядом і уявляю альтернативну реальність, у якій він ніколи не мав би прихованої особистості. У якій він став би чарівником і повів би мене знайомитися зі своєю сім’єю.

— Не скажу, що дуже добре знаю вашого сина, — кажу я. Це заготована фраза, але вона цілком правдива. — Я зустрічала багатьох чоловіків: молодих і старих, могутніх і безсилих, — мій голос починає тремтіти. — Але Се… Принц Ронан — єдиний, чия усмішка змушує мене почуватися особливою, єдиний, з ким я почуваюсь у безпеці.

Королева сміється і поглядає на свого сина:

— Здається, вона зовсім втратила від тебе голову.

Але потім обертається до мене і закочує очі. Її обличчя таке молоде й таке людське, що важко повірити, ніби переді мною безсмертна правителька.

— Усі дівчата почуваються так, дорогенька. Не думай, що ти особлива.

Себастіан ніяково совається, але не виправляє її. Та і не можна, якщо ми не хочемо, щоб королева знала про наші стосунки.

Арія вигинає брову й обертається до сина:

— Що думаєш, любий?

Себастіан ще раз оглядає мене з голови до ніг, а тоді, відкашлявшись, говорить:

— Я вже мав можливість поспілкуватися з Абріеллою і хотів би, щоб вона залишилась. Мені… подобається її товариство.

Королева запитально дивиться на сина, ніби хоче сказати: «Ось ця? Правда?»

— Ти ризикнеш одружитися на дівчині, що може виявитися нездатною народити тобі дітей?

— Мамо, — м’яко говорить Себастіан, але в його голосі чується застереження.

— Я не вибачатимусь за те, що помітила, наскільки вона худа, — королева постукує нігтем по підлокітнику трону, уважно розглядаючи мене. Наші з нею погляди зустрічаються, і мене приголомшує порожнеча в її очах. Сум. Можливо, це безсмертя робить таке з людиною, але, здається, річ у чомусь іншому. — Від дружини мого сина очікуватимуть, що вона народить йому дітей. У тебе регулярні місячні?

Я блідну.

— Перепрошую?

— Твій менструальний цикл. Він у тебе хоч є? Чи він нерегулярний через… — королева махає рукою на мою фігуру, — недоїдання?

Я беззвучно розтуляю рота, не знаючи, що сказати, але Себастіан говорить першим:

— Мамо, я певен, леді Абріелла не звикла вільно говорити про такі речі. Вона з тієї частини Елори, де прийнято, щоб жінки зберігали таку приватну інформацію в секреті.

Я навіть не знаю, в якій частині Елори це не прийнято. Дівчат вчать боятися менструації, ніколи не говорити про це і приховувати будь-які ознаки її існування. Через усі проблеми, які вона приносить, особливо — ризик завагітніти, враховуючи, що їжі завжди бракує, менструацію вважають прокляттям, а не ознакою хорошого здоров’я.

— Вона втратила право на будь-яку приватність тієї миті, коли вирішила, що хоче стати твоєю дружиною.

— У мене є, — випалюю я. — Тобто мій менструальний цикл… Він нормальний.

Мої щоки палають. Здається, в дечому я все ж не помилилась. Усі фейрівські шлюбні традиції будуються винятково на плодючості людей. І моя єдина цінність як жінки полягає в можливості давати їм нащадків. Мені важко всміхатися, знаючи про це, та я намагаюсь.

— Правда? — перепитує королева. — А якщо попрошу мого цілителя оглянути тебе і він скаже мені, що ти збрехала?

— Мам, будь ласка, — втручається Себастіан. — Я певен, що будь-які прогалини в харчуванні леді Абріелли ми зможемо виправити, доки вона лишатиметься в палаці.

Королева гладить сина по зап’ястку, а тоді, примруживши очі, зиркає на мене.

— Мій син має добре серце. Його майбутній дружині дуже пощастить. Це в нього від батька. Мій Кастан був утіленням співчуття і доброти. Наші піддані його дуже любили, — королева киває на мене. — Ти поки можеш залишитися, Абріелло. Але гляди, відгодуйся, доки ти тут, добре? — вона хихоче. —

Я попрошу свого цілителя навідати тебе через кілька тижнів і провести повний огляд. Звісно, якщо доти мій син ще не втомиться від тебе.

Я киваю і присідаю в реверансі.

— Звісно, Ваша величносте.

Я не наважуюся підвести погляд на Себастіана і виходжу із залу за розпорядником. Надто боюся, що вираз полегшення на моєму обличчі змусить королеву засумніватися в моїх намірах щодо принца.

* * *

Опинившись у своїй кімнаті, я замикаю двері, закочую рукав і висмикую нитку з гоблінівського браслета.

Бейккен з'являється, але він сердитий і зиркає на мене спідлоба.

Служниці вже підготували мене до сну, Я ледве дочекалася, щоб вони пішли.

Відколи королева дозволила залишитись, мені кортіло розпочати пошуки. За вечерею я згадала про браслет гобліна і зрозуміла, що мені, можливо, і не доведеться нишпорити замком у пошуках Дзеркала.

Бейккен кілька разів кліпає. Щойно він впізнає мене, його похмурість змінюється на усмішку.

— Де моя платня, Вогнянко?

Я дістаю ніж, який вкрала зі столу за вечерею, і відтинаю собі пасмо волосся. Бейккен вихоплює волосся в мене з рук, перш ніж встигаю простягнути його, і поспіхом ховає у торбинці, припасованій на поясі.

— Наступного разу, як кликатимеш мене, роби це десь за межами цього палацу. Мені тут не раді.

— Мені потрібне Дзеркало Виявлення.

Я підходжу до ліжка і витягаю фальшиве дзеркало з-під матраца.

— Вони однакові. Кажуть, королева вкрала його в Немилостивих під час війни.

Бейккен підводить погляд:

— Королева тримає Дзеркало в сонячній кімнаті біля своєї спальні.

Тієї ночі, коли я обнишпорила замок у пошуках порталу, так і не змогла наблизитися до покоїв королеви. Вони були надто яскраво освітлені, до того ж їх добре охороняли.

Бейккен підносить моє волосся до носа і глибоко вдихає, наче наркозалежний, який отримав дозу.

Я вже збираюся запитати, як пройти повз вартових, але гоблін клацає пальцями і зникає так само раптово, як і з’явився. Прикушую кулак, щоб не завити від розчарування.

Яка марна трата нитки. Яка марна трата волосся.

Легенько прочиняю двері й визираю в коридор. У гостьовому крилі замку тихо, але не темно. Коридори тьмяно освітлюють м’які кулі світла, що повисли в повітрі між кімнатами. Я безшумно вислизаю зі спальні, тихо зачиняю двері позаду себе.

За вечерею я зустрілася з іншими одинадцятьма дівчатами, але коли я пробираюсь повз їхні кімнати, від них ані сліду. А що як Себастіан зараз в однієї із них? Придушую ревнощі й зосереджуюся на своєму завданні.

Очевидно, доведеться перетворитися на тінь, щоб пройти певні частини палацу, але я зволікатиму із цим так довго, як зможу. Я досі не контролюю свої сили, а дівчина, яка з’явиться з тіні, викличе значно більше підозр, ніж одна з потенційних наречених Себастіана, котра розгулює замком посеред ночі.

Гостьові кімнати розташовані в окремому крилі, й доки я доходжу до королівських покоїв, у мене починають боліти ноги від холодної кам’яної підлоги. Я не додумалася взути капці, перш ніж вийти з кімнати.

Кімната Себастіана розміщена ліворуч і вгору сходами, але я повертаю праворуч, до покоїв королеви, й одразу ж задкую від сонячного світла, яке залило ввесь коридор. Ні, це навіть не сонячне світло. Вікно наприкінці коридору темне — надворі досі ніч. Таке враження, ніби самі стіни зачаровані й сяють, як сонце. Що два метри по коридору стоять вартові королеви Арії. Навіть якби я вміла контролювати свої сили, це б не допомогло пробратися повз них. Який сенс у тому, щоб ставати темрявою, якщо навколо тільки світло?

— Брі? — я обертаюсь і бачу Себастіана. Його погляд швидко ковзає моєю білою нічною сорочкою вниз до босих ніг, але він умить підводить очі — справжній джентльмен, — Ти щось шукаєш?

Ага. Я тут шукаю магічне дзеркало, яке твоя матір викрала з Немилостивого Двору. Дістанеш його для мене? Якби ж це було так просто.

Я зітхаю і видаю заготовану фразу:

— Не можу заснути. Я сподівалася дістати на кухні гарячого чаю, проте… — я озираюсь і знизую плечима, — боюсь, я загубилася.

Я очікую, що Себастіан засумнівається в моїх словах. Хоч офіційно мені й не показали весь замок, та я бачила достатньо, щоб знати, що кухня не в цьому напрямку. І не на цьому поверсі.

Але Себастіан надто довірливий — що добре для нього. Він співчутливо всміхається мені.

— Мені теж не спиться. Ходімо вип’ємо чаю разом.

Дорогою до кухні ми йдемо мовчки. Себастіан майже не дивиться на мене, заводить у велике порожне приміщення і ставить чайник на плиту. Буквально дві ночі тому я провалилася крізь стіну на цю кухню. Тоді всі блискучі стільниці були заставлені їжею для сотень гостей, а з усіх боків метушилися кухарчуки. Сьогодні ввечері тут нікого, крім нас.

— Тебе щось засмутило? — запитую я, схилившись на стіл.

Себастіан наливає рідину в дві чашки — над ними підіймається пара. Він трохи супиться і передає одну мені.

— Чому ти запитуєш?

— Ти майже не говорив зі Мною, доки ми спускалися сюди. І я здивувалася, коли не побачила тебе за вечерею.

— Я не засмучений. Я зайнятий. Вибач за це, — Себастіан тихенько зітхає. — Я щойно повернувся після зустрічі зі своїми інформаторами в Немилостивому Дворі, — він поволі підіймає на мене погляд, і я бачу в ньому страждання. — Вони досі не знайшли сліду Джас.

Я не відчуваю розчарування, бо паніка стисла мене сталевими лещатами.

— То ти маєш своїх шпигунів при Дворі короля Мордея?

Чи знає Себастіан, що я була там учора? Чи знає про угоду з королем? Якщо він дізнається про все від своїх шпигунів, чи порушить король обіцянку?

Себастіан знизує плечима, але відповідь очевидна. Так, у нього є шпигуни в Немилостивому Дворі. Звісно, у нього є шпигуни.

— Не розумію, навіщо йому Джас, — бурмоче Себастіан.

Ось і відповідь на всі мої запитання. Себастіан досі не в курсі про мою угоду з ворожим Двором.

— І жоден із ваших чаклунів цього не знає?

— Нічого, жодних підказок, — Себастіан на мить вагається. — Він не намагався зв’язатися з тобою?

— Ні. Думаєш, ти міг би вивести мене на короля? — саме це я би запитала, якби моя брехня була правдою. — Можливо, він розповість мені, де тримає Джас. А можливо, його зацікавить якась…

— Ні, — ніздрі Себастіана широко роздуваються. — У жодному разі. Навіть якщо я вирішу, що йому можна довіряти — а я ще раз наголошую, що Мордею довіряти не можна — немає нічого, що він міг би попросити в тебе, а я дозволив би тобі дати. — Себастіан лається і запускає руку у волосся. — Якась чортівня.

Він дуже засмучений, що не може знайти Джас. Я досі не хочу довіряти Себастіанові, але маю визнати, він робить усе можливе, щоб допомогти моїй сестрі. Я не в змозі сердитися на нього далі.

— Дякую, — кажу я. Це найменше, що він заслужив. — Дякую, що намагаєшся знайти її.

Себастіан розтуляє губи, він хоче щось сказати, але зупиняється і задивляється на чай.

— Як тобі вечеря?

Я не можу стримати усмішку.

— Було доволі… цікаво. Боги земні й небесні, Басті, я думаю, ті жінки здерли би з мене шкуру живцем, якби подумали, що я можу звести їх із тобою ближче, — я хитаю головою. Одинадцять прекрасних, яснооких, здорових жінок, кожна з яких хоче стати дружиною Себастіана більше, ніж попередня. Тобі справді доведеться одружитися на незнайомці?

Його шия напружується, і він важко ковтає.

— Сподіваюсь, хай на кому я одружуся, вона більше не буде мені незнайомкою, коли настане час.

— Ти ухиляєшся від відповіді, — я намагаюся говорити спокійно, але помічаю втому в його очах.

Себастіан робить ковток чаю:

— Це традиція.

— Яка традиція? Обирати наречену, ніби кобилу на розплід? — і це я ще чесно намагаюся бути милою.

— Хай як жахливо це для тебе, нам важливо продовжувати королівську лінію. У мене немає ані братів, ані сестер, моїх дідусів і прадідусів вбили у Великій війні фейрі. Моя мама і я — єдині королівські спадкоємці Милостивої крові. Дехто з моїх предків мав розкіш одружуватися по любові й сподіватися, що із часом боги благословлять їх нащадками, але не я. Коли народжуєшся з привілеями, до них додаються обов’язки.

Я прикушую губу. Мені не подобається ця розмова. Дратує, що я не можу приховати свої почуття, і дратує, що вони в мене взагалі є.

— Якби в тебе був вибір, чи не хотів би ти побратися з благородною фейрі, можливо, кимось зі знаті?

Себастіан відставляє чашку і схиляється над столом, спершись на руки.

— Правду кажучи, я би взагалі не хотів думати про шлюб. Мені лише двадцять один, що серед представників мого виду вважається ранньою молодістю. В ідеальному світі я не думав би про шлюб найближчі десять років, а то і більше, але цей світ не ідеальний. Він зіпсутий. А я опинився у страшній і відповідальній позиції, щоб виправити його. У глибині душі я хотів би повернутися до Фейрскейпу й далі вдавати із себе учня чарівника. Проте я відповідально ставлюся до обов’язків перед моїми людьми, хоч як сильно хотів би думати про шлюб і церемонію зв’язування як романтичний ритуал, як це робила мама в моєму віці.

— Церемонія зв’язування? Що романтичного в тому, щоб контролювати когось?

Себастіан нахиляє голову, його брови супляться.

— Чому ти думаєш про це як про контроль?

— Хіба не зв’язок перетворює людей на ваших рабів? Себастіан хитає головою.

— Жоден із моїх слуг не прив’язаний до мене. Хоча деякі фейрі використовують зв’язок, щоб утримувати людей у довічному рабстві, він був створений не для цього. Фейрі проводили церемонію укладання зв’язку під час весіль ще від початку часів. Походження цього ритуалу цілком чисте. Фейрі, пов’язані життями, завжди відчували одне одного. Це така підвищена чутливість, яка попереджає, якщо твій партнер у небезпеці чи страждає. Пов’язані фейрі завжди знають про потреби одне одного. Вони відчувають біль і щастя одне одного, наче власні. Насправді це прекрасно.

— Але цього не відбувається, коли фейрі прив’язаний до людини.

Себастіан різко погойдується на підборах.

— Перші фейрі, які пов’язали себе з людьми, не знали, що це буде інакше. Але твоя правда. Це так. Люди не володіють магією, тож цей зв’язок — як вулиця з однобічним рухом. Прив’язана людина-партнер не відчуває того, що відбувається з її партнером-фейрі.

— І це дає фейрі певний рівень контролю над людьми, — кажу я, не бажаючи, щоб він замовчував цю частину. Я хитаю головою: — Не можу уявити, навіщо люди погоджуються на таке.

— Фейрі не можуть контролювати думки пов’язаної з ними людини. Вона досі має свободу волі, але фейрі, які не поважають зв’язок, очевидно, навчились підкорювати своїх людських партнерів.

— Це дуже схоже на контроль.

— Але це не так. — Себастіан у роздумах потирає потилицю. — Уяви, я хочу, щоб ти заснула. Якби ми були пов’язані, я не зміг би примусити тебе спати, але міг би подумки викликати в тебе відчуття темряви і м’якої ковдри. Але заплющувати очі чи ні, вирішуватимеш тільки ти.

— А що як твоя майбутня наречена не захоче укладати зв’язок?

Себастіан сумно всміхається, витримує мій погляд і торкається моєї щоки. Від його мозолистих пальців шкірою пробігають мурашки.

— Думаю, я і шукаю ту єдину жінку, яка змогла би відмовитись укласти зі мною зв’язок.

Він хоче, щоб я вибачилась за це? Очікує, що мої почуття щодо всього зміняться просто тому, що він не той, за кого себе видавав?

Але, здається, його не цікавить відповідь, бо він продовжує:

— Зв’язок між людиною і фейрі все ж може бути прекрасним. Це про захист того, хто є частиною тебе. Це дарунок, що робить тебе найкращим партнером із можливих, допомагає розуміти… потреби одне одного.

Погляд Себастіана затримується на декольте моєї нічної сорочки, і мої щоки заливає жаром.

— Схоже, для тебе це важливо, — говорю я.

— Так і є. А коли в моєї дружини народяться діти, вона вип'є зілля життя, і наш зв'язок працюватиме як між двома фейрі.

— Зілля життя?

— Це особлива магія, яку ми використовуємо, щоб перетворювати людей на фейрі. Щоб вони ставали безсмертними. Ти точно про це чула.

Чула, але думала, це ще одна легенда для довірливих людей.

— А якщо твоя наречена не захоче ставати фейрі?

— Тоді я ще раз подумаю, чи справді хочу, щоб вона була моєю нареченою. Нелегко спостерігати, як пов’язаний зі мною на все життя партнер помирає, і розуміти, що попереду в мене сторіччя самотності. — Себастіан розправляє плечі. — Я відведу тебе до кімнати. Тобі завтра рано вставати.