Ці порожні обітниці

РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ЧЕТВЕРТИЙ

— Вгадайте, хто повернувся до палацу й марить про зустріч із вами? — дражниться Еммалін, розчісуючи моє волосся.

Я обертаюся і дивлюся в її великі блакитні очі.

— Себастіан?

Я повернулася до палацу вчора вдень. Але, коли я дізналася, що після Літи Себастіана ще не було, почала хвилюватися: раптом він постраждав, раптом він дізнався, що я звільнила його в’язня або ж що я була у Фінна. Ніхто не знав, де був Себастіан, і моя фантазія радо почала малювати жахливі сценарії, хай які малоймовірні, параноїдальні та егоїстичні вони були.

Еммалін усміхається.

— Ну, звісно, Себастіан. Він просив переказати, що зайде до вас після заходу сонця і хотів би піти прогулятися, — вона так пищить, ніби слово «прогулятися» — кодова назва чогось значно пікантнішого.

— Він здавався… схвильованим перед зустріччю зі мною чи серйозним?

У дзеркалі на туалетному столику я спостерігаю, як Тесс застеляє моє ліжко.

— Серйозно схвильованим, — каже вона, підморгуючи.

Добре, отже, він не сердиться. Це вже щось — тим паче, що я знаю, де книга, і мушу попросити Себастіана про ще одну послугу.

— Скажіть, за той час, що ви служите королеві, чи багато ви подорожували Фейрією? — питаю я в Еммалін.

Вона всміхається, прибираючи волосся з мого обличчя.

— Ми служимо Милостивому Двору, тому йдемо туди, куди й королева, — Еммалін похмурніє, дивлячись на коротке пасмо волосся біля шиї. — Ох і дала б я прочуханки тому невмілому йолопу, який так обчикрижив ваше волосся.

— Я ж казала, що це був нещасний випадок, — відповідаю я, щоб уникнути її звичних скарг. — Просто не підколюй волосся ззаду й нічого не буде видно. То кажете, що в королеви є інші палаци?

— Звісно, — киває Тесс.

— І багато, — підхоплює Еммалін.

Це було так очевидно, але лише вчора, коли Фінн сказав, що книги немає в Золотому палаці, мені спало на думку, що бібліотека, яку я шукаю, теж не тут.

З одного боку, після нападу тлуму, я більше не повинна довіряти Дзеркалу. Однак інших підказок щодо «Ґриморикона» в мене немає, тож і вибір не надто великий. Тоді нова стратегія. Використовувати Дзеркало, проте обережно.

Сьогодні зранку я знову попросила Дзеркало показати мені книгу, але цього разу уважніше, ніж уперше, роздивилася зображення.

Відповідь була просто переді мною. За вікнами бібліотеки розбиваються об берег хвилі. Якби я помітила це одразу, не згаяла би стільки часу, шукаючи тут ще одну потаємну бібліотеку. Поки що в околицях палацу я не бачила жодних натяків на море поблизу.

Тесс наливає мені чашку чаю, а Еммалін продовжує приборкувати мої кучері, щоб приховати відрізані локони.

— Королева має кілька палаців у землях Милостивого Двору. Золотий палац — основне місце її проживання, а також місце проведення всіх офіційних заходів. Але королева проводить тут лише пів року. Решту часу вона подорожує між трьома іншими палацами.

Я намагаюся мрійливо зітхнути.

— Ех, якби я була могутньою королевою, то хотіла б увесь день провести біля моря.

Близнючки сміються.

— Може, тому, що море нагадує вам колір очей одного принца? — кепкує Еммалін.

— Коли ви станете королевою, — каже Тесс, — зможете обирати, де проводити час.

— Палац Спокою — прекрасний приморський замок, але він не призначений для всього почту королеви. Винятково для відпочинку королівської сім'ї, — говорить Еммалін. — Але, гадаю, ви могли би це змінити.

— То в королеви є палац на березі моря?

— Звичайно. Багато хто вважає південний берег найкрасивішою місцевістю на Милостивих землях. Ходять чутки, що батьки королеви обожнювали палац Спокою.

— Можливо, тому вона так рідко туди навідується, — каже Тесс.

Еммалін кидає на неї різкий погляд, і Тесс опускає голову.

— Чому вона не хоче відвідувати місце, яке нагадує їй про батьків? — запитую я. За цим стоїть щось більше, ніж горе, якщо Еммалін і Тесс не можна про це говорити.

Еммалін хитає головою.

— Ми не знаємо, міледі. Ми лише десять років у неї на службі. Батьки королеви померли двадцять один рік тому.

Близнючки знову обмінюються стурбованими поглядами. Впевнена, вони знають більше, але бояться про це говорити, тож я вирішую не тиснути на них.

* * *

Вночі ми із Себастіаном гуляємо в садах.

— У мене є ідея, — кажу я йому. — Обіцяй, що не сміятимешся з мене?

Із заходом сонця спекотний день став прохолодним. Я тремчу, вбрана в сукню без рукавів.

Себастіан пригортає мене до себе, зігріває теплом свого тіла.

— Усе залежить від ідеї, — усміхається він.

Сьогодні вранці Себастіан сказав мені, що їздив на важливі зустрічі. Здається, я йому вірю, але досі замислююся над тим, що він думає про зниклого в’язня. Не хочу вірити, що він справді міг би вбити Джалека, але ця невизначеність мене непокоїть.

— Розкажи мені про свою ідею, — заохочує Себастіан.

— Служниці згадували про прекрасний приморський палац, яким твоя мати рідко користується. Десь на південному березі. Я подумала, нам із тобою було би добре відпочити від тиску і вимог Двору. Ми могли би провести там кілька днів, щоб побути лише вдвох.

Себастіан усміхається і грайливо підіймає брови.

— Лише вдвох?

Я штовхаю його ліктем у бік.

— Я не про це, ти ж знаєш.

— Дуже прикро, — сміється Себастіан.

— І це каже людина, яка навіть не хоче мене поцілувати, — дражнюсь я. Веселість зникає з його обличчя, і я враз згадую, що Себастіан насправді не людина. Так дивно: коли ми наодинці, я легко про це забуваю. — Тобто я хотіла сказати — чоловік. Вибач, — я усміхаюсь, щоби згладити цей неприємний момент.

Він зітхає:

— Людина, чоловік, та хто завгодно. Я два роки прожив як людина, тож усі ці ярлики для мене — порожнє місце. Мене більше турбує друга частина…

Я нічого не розумію, і Себастіан пояснює:

— Чому ти вирішила, що я не хочу тебе поцілувати?

— Ну-у… — я прикушую нижню губу, очі Себастіана невідривно стежать за мною.

— Часто я не можу більше думати ні про що інше.

— Але ж ти мене не цілуєш, — тихо кажу я, згадуючи розмову з Фінном. Він здогадався, що я справді хочу Себастіана, але боюся, що він зречеться мене, дізнавшись правду. Фінн мав рацію, хоч я і не бажаю цього визнавати.

Себастіан усміхається:

— Хіба ти не помітила, що я вдаю із себе недоторканого?

Я сміюся.

— Ще й як помітила. Здається, я вже два роки граю в цю гру.

Він бере моє підборіддя і проводить великим пальцем по моїх губах.

Цей дотик, як перший ковток ігристого вина — солодкий, п’янкий, і мені хочеться ще.

— Це рахується?

Я важко ковтаю.

— Можливо.

— Ти справді хочеш поїхати зі мною? Тільки ми удвох?

— Хіба не було би добре поїхати туди, де навколо трохи менше очей?

— Брі, така вже реальність мого життя, що я завжди на виду. Я хотів би пообіцяти, що зможу дати тобі все, що ти забажаєш. Але правда про життя королівської особи в тому, що ти втрачаєш будь-яку приватність.

То якщо я збираюся залишитися з ним, мені доведеться прийняти цю реальність. Ох Басті, це найменша з наших проблем.

— Було би добре принаймні втекти від навали придворних, — кажу я. — Я завжди любила океан, тож мені цікаво подивитись, який він у вашому світі.

Погляд Себастіана пом’якшується, і він цілує мене в маківку.

— Якщо чесно, ідея усамітнитися з тобою на кілька днів неймовірно приваблива. Подивимося, що я зможу зробити. Вранці мені треба відлучитися у справах, і, можливо, мене не буде весь день.

У мене стискається серце, і я не знаю, чи це тому, що я дуже хочу дістати книгу, чи тому, що не хочу, щоб він знову пішов.

— Куди цього разу?

— У нас виникли проблеми на східному кордоні, — спохмурнівши, відповідає Себастіан. — Безпека нашого королівства значно ослабла.

— Це через табори? — вираз його обличчя враз хмурнішає, і я вже шкодую, що спитала про це. Але слова назад не повернути, тому я продовжую. Це занадто важливо. — Ти ж не допомагаєш відправляти в табори тих невинних фейрі, правда?

— Що ти знаєш про табори?

— Я… небагато. Лиш те, що Немилостиві намагаються втекти від жорстокого правління Мордея і… Басті, вони просто шукають кращого життя, — по його очах я бачу, що не повинна знати навіть половини цього. — Я не вірю, що ти також до цього причетний. Я впевнена, ти хочеш допомогти всім фейрі — байдуже, з якого вони Двору.

— Звісно, я хочу допомогти. Але ти маєш зрозуміти, що… — він хитає головою. — Це неважливо. Тобі не потрібні деталі. Скажи, а хто тобі розповів про табори?

— Я просто… почула розмову.

— Чию розмову?

Гнів у його очах непокоїть мене. Я хвилююся не за себе, а за інших, кого це може зачепити.

Побачивши його з Джалеком, я більше не впевнена, з ким маю справу.

— Не знаю.

— Я можу довіряти тобі, правда ж, Брі?

Ніколи не довіряй злодійці, яку впускаєш, у свій дім.

— Звісно. — Гірка брехня обпікає мій язик.

Його плечі розслабляються.

— І, знаєш, я тобі довіряю. Добре це чи погано, але вже як є, — він підносить мою долоню до своїх губ і цілує, а потім проводить мене назад до моєї кімнати.

Я пів ночі лежу без сну, мене нудить від гіркого присмаку в роті.

* * *

Після сніданку Прета виводить мене з покоїв, і почуття провини переслідує мене на кожному кроці до карети, чатує на мене за кожним поворотом до Фіннового будинку.

«Я можу довіряти тобі, правда ж, Брі?»

Він не може довіряти мені. Я мушу берегти свою таємницю, доки Джас не повернеться додому. Якщо обирати між почуттями Себастіана та свободою Джас, вибір очевидний. Це легко. То чому ж мені так паскудно?

— Що з тобою? — запитує Прета, коли карета зупиняється.

— Нічого. — Я вилізаю за нею з карети, і ми мовчки йдемо до будинку.

Прета зупиняється біля вхідних дверей.

— Не бреши мені, Брі. Ти лише марнуєш свій час.

— Я просто хочу, щоб моя сестра повернулася. Хочу знайти цю кляту книгу, щоб Мордей сказав мені, що робити далі. Мені набридло, що всі поводяться так, ніби в нас є весь час світу. Я хочу покінчити із цим, забрати сестру та повернутися додому, — мій голос зривається на останньому слові. Додому? А що таке дім? Ми не зможемо лишитися у Фейрскейпі. Ґорст ніколи не припинить полювати на мене через ту крадіжку. Повернутися до Елори, в будь-яку її частину, — означає попрощатися із Себастіаном… і Фінном, Претою та їхньою ватагою фейрі-невдах.

Коли я підводжу погляд, Прета уважно вивчає мене. Можливо, це особливість набутої нею форми Юрелоді, але вираз її обличчя здається майже співчутливим.

— Ви із Себастіаном сваритесь?

— Зовсім ні. — Я хитаю головою і відводжу погляд. На іншому боці брукованої вулиці фейрі з ангельськими напівпрозорими крилами та закрученими рогами підмітає свій ґанок. — Проблема в тому, що він довіряє мені, він мені потрібен, але я почуваюся останньою паскудою щоразу, як користуюся його довірою.

Прета серйознішає.

— Ти в безвихідній ситуації.

Я чекаю, доки вона дасть мені якусь мудру пораду, що допоможе у згаданій нею безвиході, але Прета просто заходить до будинку й жестом просить мене зачинити за нами двері. Вона повертається у свою справжню форму й веде мене до бібліотеки.

Двері в глибині темної зали зачинені, Кейн стоїть на варті, схрестивши руки на грудях. Його червоні очі світяться в темному коридорі.

Прета дивиться на нього, на зачинені двері й супиться.

— Мій брат прийшов так рано?

— Король і королева зараз розмовляють із Фінном і Тінаном, але королева очікує, що ти приєднаєшся до них на обіді, — кривиться Кейн. — Хочеш, я перепрошу від твого імені?

Прета хитає головою.

— Я знала, що так буде. Обід, вечеря. Хіба це має значення?

Її тон логічний і спокійний, але хода, коли вона розвертається на каблуках і кидається до вітальні, зовсім не така.

Я безпорадно переводжу погляд із Кейна на темні двері, за якими зникла Прета.

— Краще залишити її одну чи…

Кейн розводить руками.

— Ти що, геть не знаєш оцих ваших жіночих штучок?

Я запитально вигинаю брову:

— Жіночі штучки?

— Ну знаєш, коли ти говориш щось приємне, щоб вона почувалася краще, навіть якщо в неї розбите серце, а любов — цинічна гадина?

— О, я… Чому ти вирішив, що це жіночі штучки?

— А ти думаєш, я підхожий кандидат для цього завдання? — бурмоче він. — Навіть коли я кажу «Гарного дня!», це звучить так, ніби я бажаю комусь здохнути.

Тут Кейн не бреше. Я замислююсь.

— У Прети розбите серце? Через кого?

Кейн нервово похитується:

— Як хочеш знати, то піди й поговори з нею.

Він так дбає про Прету, що я відчуваю, як його дратує те, що він не може допомогти їй. Але я також не впевнена, що впораюсь із цим.

Та попри все, я прямую до вітальні. Прета стоїть біля вікна й дивиться на вулицю. Її обличчя зовсім байдуже, а погляд холодний.

— Хочеш поговорити про це?

Вона напружується.

— Зізнатися, що є про що говорити, означає зрадити мого чоловіка.

Ого. Гараздоньки…

— Коли помер Вексій?

— Чотири роки тому. Його поранили, коли він перевозив групу Немилостивих біженців до порталу на землі Диких фейрі. — Прета важко зітхає. — Він не одужав.

Не дивно, що вона так розхвилювалася, коли Фінн постраждав за схожих обставин.

— Чотири роки — це чимало часу. Гадаю, ти можеш пробачити собі за те, що в тебе з’явилися почуття до іншого.

Прета переводить погляд із вулиці на мене. Я ніколи не бачила її такою старою і втомленою.

— Мої почуття до Аміри з’явилися задовго до того, як я зустріла Вексія. Задовго до того, як ми одружилися.

Я згадую, де чула це ім'я. Зустріч, якої так боялася Прета.

— Аміра — королева Диких фейрі?

Прета киває і знову відводить погляд.

— І дружина мого брата.

— Ох, — усередині мене все стискається, коли я намагаюсь уявити, що зараз відчуває Прета. — Ох Прето, мені так шкода.

— Так, мені теж, — від її дихання на вікні з’являється кружальце туману. — Ми з Амірою були твого віку, коли її привезли до палацу моєї родини. Її готували стати нареченою Міші, але я з першого погляду закохалася в неї.

— Це прекрасно, — мій голос тремтить від смутку. Я вже знаю, чим закінчиться ця історія. — Тоді вона вибрала його, а не тебе? — мені самій гидко від цього запитання. Добре, що Кейн не бачить моєї недолугості, він би впорався краще.

Прета насмішкувато гмикає:

— Навряд. Жоден із нас ніколи насправді не мав права вибору. Дикі фейрі легше сприймають таких, як Аміра і я, ніж Милостиві. Батьки виховували нас у вірі в те, що любов прекрасна в усіх її проявах, але я завжди знала, що таке розуміння й прийняття закінчуються перед дверима палацу. Бути членом королівської родини означає жити за іншими правилами.

— Чому? — не стримуюсь я. — У чому різниця?

— Мої батьки сказали б, що це пов’язано із силою роду, але насправді більше з публічним осудом. І дискомфорт від думки, що їхня донька любить іншу жінку. — Прета зітхає. — Але всі три роки, що Аміра готувалася стати королевою, ми з нею були разом. Міші до цього байдуже. Він одружився на ній не з любові, а лише для того, щоб зміцнити союз між нашими родинами. Але коли наші батьки дізналися… — її губи смикаються. Це сміх? Роздратування? Стара образа?

Можливо, усе разом. — Уяви собі мій жах, коли мене відіслали до Немилостивого Двору, щоб видати заміж за молодшого брата принца Фінніана.

— За Вексія, — тихо здогадуюся я. Не уявляю, як це — вийти заміж за когось із політичних міркувань. Не уявляю, що кохання так мало важить у списку причин, через які можна провести з кимось усе життя. Але саме це чекатиме на Себастіана, якщо я прийму рішення не залишатися з ним. — Але зрештою він став тобі небайдужий?

— Часом мені хочеться, щоб це було не так. — Прета притискає кулак до грудей, ніби намагається втамувати біль. — Але Вексія було з біса легко любити.

* * *

— Ти робиш успіхи, — каже Фінн.

Я здивовано витріщаюся на нього.

— Невже це був комплімент?

Ми займаємося нагорі, поки Прета обідає зі своїм братом і королевою Диких фейрі.

Я й не очікувала, що мене запросять на той обід, та припускала, що принаймні Фінн буде там і морально підтримуватиме свою невістку. Але ні. Король і королева зажадали усамітнення.

— Просто зосередься, — каже Фінн.

Тінан схрещує руки і високо підіймає голову, ніби кидає мені виклик.

Моє завдання — загорнути його в тінь. Не так, як я роблю, щоб провести когось із собою крізь стіну. Я повинна зловити його в тенета своєї тіні. Джалек присягається, що цей захисний маневр — єдина моя надія в бою, оскільки мечем я володію препаскудно.

Я відпускаю свою магію, зосереджуюся на Тінані й загортаю його в тінь, але вона вмить зникає, варто йому повести плечима.

— Має спрацювати, — каже Тінан, в його очах танцюють бісики, — принаймні доки твої вороги залишатимуться цілковито нерухомими.

Я показую йому вульгарний жест, але сміюся. Нехай вдається ще поганенько, та я роблю успіхи.

— Фінне, — у дверях спальні з’являється Кейн. — У нас проблема. Припхався принц Ронан.

Одного цього імені достатньо, щоб мій гарний настрій безслідно зник. Усередині все перевертається. Цього я і боялася. Зараз він дізнається, що я його зраджую. Як він знайшов мене тут?

Схоже, у Фінна таке саме запитання.

— Ти сказала йому, куди їздиш?

Я хитаю головою.

— Ні. Він знає лише те, що я проводжу час зі своєю наставницею.

— Ми були готові до цього, — каже Фінн Кейнові. — Тому ми тут, правда ж? Відправте Юрелоді поговорити з ним. Аміра і Міша пробачать, що ми перервали їх.

— Ми б так і зробили, але… — Кейн відкашлюється. — З ним справжня Юрелоді. Він розшукав її, і вона зізналася, що залишила королівську службу багато років тому.

Фінн тихо лається.

Тінан супиться.

— Треба витурити його звідси, доки він не зрозумів, що тут Міша та Аміра.

— Я можу піти поговорити з ним, — пропоную я, хоча не знаю, що скажу. Просто хочу позбутися цього неприємного відчуття всередині. Що станеться з Джас, якщо Себастіан відправить мене додому?

Фінн так високо здіймає брови, що вони зникають у його кучерях.

— Ти хочеш, щоб він напевне знав, що ти тут? Що працюєш із нами?

Я здригаюся.

— Я так і думав. Лишайся на місці. — Фінн із Тінаном виходять з кімнати і зачиняють за собою двері.

Я слухаю приглушені звуки їхніх голосів унизу.

Чую низькі голоси Фінна та Себастіана, але не можу розібрати слів.

Якийсь тихий гул, а потім зненацька тиша. Не можу це терпіти.

Двері спальні скриплять, коли я відчиняю їх. Від цього звуку я здригаюся й безшумно пробираюся до сходів.

— Впусти мене… — від гарчання Себастіана трясеться увесь будинок.

Він упритул наблизився до Фінна, біля якого стоїть Тінан. Два принци поряд — грізне видовище, обидва широкоплечі й могутні, сердито дивляться один на одного. — Я знаю, що вона тут, у вас.

— Можливо, твоя магія дала збій, принце. Певен, ти швидко це виправиш, зважаючи на всі ті сприятливі можливості, які є у твоєму палаці.

Я не бачу обличчя Фінна, але чую насмішку в його голосі.

— Замовкни, — гарчить Себастіан. — Не поводься так, ніби ти кращий за мене.

— Іди додому, хлопче. Вертайся до замку і люблячої матусі. До свого стада людських жінок, які відчайдушно хочуть віддати тобі своє життя.

Фінн робить два кроки назад, відступаючи до будинку, але Тінан залишається на місці, виставивши вперед груди, ніби готовий до бою.

— Фінніане, ти ще більший мерзотник, ніж я пам’ятаю.

Фінн глузливо вклоняється, а Себастіан розвертається на каблуках і йде геть. Тінан зачиняє двері, дивиться на Фінна і цідить крізь зуби:

— Я думав, ми можемо їй довіряти.

— Можемо, — спокійно відповідає Фінн.

— Тоді як ти це поясниш?

Фінн хитає головою.

— Не будемо гадати. Зараз я усе з’ясую.

Я розумію, що Фінн прямує до сходів, і кидаюся назад до спальні, зачиняючи за собою двері. Визираю з вікна, шукаючи на вулиці Себастіана, але його немає. Мабуть, сюди його перемістив гоблін і вже повернув назад у замок.

Двері спальні зі скрипом відчиняються.

— Намагаєшся бодай краєм ока побачити своє справжнє кохання? — запитує Фінн.

Я не обертаюся.

— Ти не звик стукати?

— Не у власному домі.

— То, можливо, мені варто просто… — я не встигаю закінчити свою порожню погрозу, як він рвучко розвертає мене й витягає захисний амулет, який я ховаю у декольте сукні.

— Чому ти не розповіла мені про це? — Фінн часто буває роздратованим і похмурим, але таким я його ще ніколи не бачила. Лють палає у його погляді так, що здається, ніби сріблястий колір очей розжарюється до білого.

— Це тебе не стосується.

— Чорта з два. Я впустив тебе сюди і задля твого захисту ризикую своїми людьми, тож мене це притьмом стосується. Звідки він у тебе?

Я не ризикую розповісти правду.

Відколи я потрапила у цей проклятий богами світ, уже двічі ледь не померла. Будь-який захист, який може дати амулет Себастіана, мені потрібен.

— Це мені подарувала мама.

Фінн стискає амулет у кулаці й щосили смикає. Ланцюжок рветься. Фінн розвертається і йде до дверей.

Я кидаюся за ним:

— Якого біса ти робиш? — Нехай Фінна бояться його друзі, а я не буду. — Це моє. Ти не маєш права…

— Не маю права знищити відстежувальний амулет принца Ронана? Не маю права завадити йому та королеві знати, де ти проводиш свій час?

Він так міцно стискає амулет, що кісточки пальців біліють.

— Ти не знаєш, про що кажеш. Це амулет для захисту.

— О, та невже? І як же добре він захистив тебе, коли ти потрапила в пастку тлуму? Думаєш, як твій принц знайшов тебе тієї ночі, коли в лісі напав барґест?

— Я… — бажання сперечатися зникає. Я тремчу й сідаю на ліжко. Я ніколи не запитувала, як Себастіан знайшов мене тоді. Я відчула таке полегшення, коли мене врятували, і подумала… Подумала, що він, ну, чарівна істота, тож йому не так уже й важко мене вистежити.

Фінн розкриває долоню й показує мені амулет. Коли Фінн зірвав його з моєї шиї, колись блискучий кристал набув кольору брудної води.

— За допомогою цього він стежив за тобою, і ти привела його просто до моїх дверей.

— Вибач, — шепочу я. Себастіан стежить за мною. Він говорив, що цей амулет захистить мене, але насправді хотів лише стежити за мною. Дещо спадає мені на думку, і я налякано дивлюся на Фінна. — Немилостивий Двір. Обидва рази, коли я говорила з Мордеєм, на мені був цей амулет.

Якщо Себастіан зрозуміє, що я обманюю його, якщо дізнається, що я працюю на Мордея і краду з його Двору…

— Цей амулет надто слабкий і не працює на такій відстані, — хитає головою Фінн. — Він не дізнається, що ти була в Мордея — принаймні не через амулет. — Фінн підходить до вікна. — Я незабаром накажу Преті відвезти тебе назад до палацу. Себастіан шукатиме тебе. Він підозрює, що ти була з нами. Не можна, щоб він дізнався про нашу співпрацю. Прета зачарує одну з наставниць і змусить повірити, що вона працювала з тобою весь цей час.

Я киваю. Звичайно.

Ми повинні розв’язати цю проблему. Але чи вистачить цього, щоб переконати Себастіана?

— Не шукай нас. Нам слід переїхати. Прета сама прийде до тебе, коли буде безпечно.

Йому доведеться переїхати. Зірвати з місця своїх людей і Ларк. Усе через мене.

— Пробач мені.

Фінн знизує плечима, але я помічаю втому на його обличчі.

— Все одно це був тимчасовий дім. Таке вже життя у вигнанні. Ми до цього звикли.

— Ти і Себастіан… ви не билися.

Коли Фінн обертається, здається, що важкий тягар втоми лежить на його плечах і тягне їх донизу.

— Вважаєш, це була дружня зустріч?

— Ні, але мені видалося, що між вами взаємна ненависть. Я думала, ви спробуєте вбити один одного, якщо опинитесь в одному місці.

Фінн розглядає амулет на долоні.

— Не знаю, що він наговорив про мене, але я не бажаю твоєму принцові зла. А от його матері… — він нахиляє голову з боку в бік, розминаючи м’язи шиї. Гнівний вираз з’являється на його обличчі, але швидко зникає. — Себастіан мені не ворог.

Мені легшає, коли я чую це. Дорогою до палацу мені майже вдається переконати себе, що все буде гаразд.

Проте коли я відчиняю двері своєї кімнати, бачу, що біля вікна стоїть Себастіан.

— То як поживає принц Фінніан?