Ці порожні обітниці

РОЗДІЛ СІМНАДЦЯТИЙ

Минув тиждень, відколи Себастіан приніс мені Дзеркало. Тиждень очікування в замку і спроб відволіктися на Фінна та його шатію-братію. Тиждень побоювань, що Мордей забув про мене та нашу угоду. Тиждень нав’язливих прохань до Дзеркала показати мені сестру. Єдине, що робить моє очікування стерпним, — бачити Джас щасливою та доглянутою. У Золотому палаці повно народу, але я почуваюся самотньою. Єдина людина, якій я бодай трохи довіряю, — Себастіан, та навіть із ним не можу бути повністю відвертою.

Я починаю сумніватися, чи збирається король забирати Дзеркало, але не пропускаю жодного уроку з Претою. Ці дивні вміння можуть знадобитися мені для пошуку наступної реліквії. Хоча, якщо чесно, мені подобається проводити час у товаристві Немилостивих відступників. Коли Прета повертає мене з будинку Фінна до палацу, я закінчую свій день з усмішкою на вустах і почуваюсь менш… безнадійною.

Увесь ранок сьогодні я тренуюся ховатися в тіні та проходити крізь захисні обереги й стіни. Мені вдається краще контролювати свої сили, але коли Прета наказує перетворити її на тінь, ми впираємося в глухий кут. У переносному і прямому сенсах.

— Зробімо перерву на обід, — пропонує Прета й виходить із бібліотеки. — Джалек готує бутерброди.

Коли ми заходимо на кухню, Джалек, Тінан і Фінн уже сидять за столом. Я помічаю ще три тарілки, але не бачу ані сліду їхнього червоноокого друга.

— Не знаю, куди Кейн завіявся із самого ранку, — бурмоче Джалек, помітивши, що я зиркаю в бік коридору. — Але я надто голодний, щоб чекати на нього, тому сідайте їсти.

Прета кидає на мене швидкий погляд.

— Не зважай на нього. Він такий роздратований, бо голодний.

— Я роздратований, — гиркає Джалек, — бо Літа вже так близько, а стара паскуда досі на троні. Я роздратований, бо принц, якому я присягнув на вірність, страждає від гарячки і не лікується.

Я рвучко повертаю голову до Фінна. Коли ми приїхали вранці, я запитала, як його самопочуття, але він відмахнувся від мене і сказав не панькатися з ним. Тепер я бачу на його чолі краплини поту, яких не помічала раніше.

— Ти нічим не зарадиш, якщо будеш голодним, — каже Джалекові Прета й сідає біля Фінна. — Тому їж, — вона витирає Фіннові чоло, але він відштовхує її руку геть.

— Я в порядку, — бурмоче він.

— Тебе лихоманить? — питаю я Фінна. — Ти користувався маззю?

— Вона не допоможе, — він міцно стискає зуби, йому набридло повторювати те саме. — Це звичайна лихоманка.

— Як гам шви? — допитуюся я. — Не почервоніли, не набрякли?

— Я сама оглянула їх сьогодні вранці, — відповідає Прета, уникаючи мого погляду. — Ми із цим розберемося. Сідай уже.

Я неохоче опускаюся поруч із Претою, Тінан передає тарілку з бутербродами, а Джалек наповнює наші келихи газованкою, яка на смак нагадує сонячне світло та лимони. До того, як я потрапила у Фейрію, такий опис напою здався би мені смішним, бо я просто не розуміла, наскільки він… пасує.

Я майже доїла свій бутерброд, а хлопці вже закінчували другий, коли раптом до кухні заходить Кейн із незнайомою жінкою поруч.

Усі змовкають і припиняють їсти.

Фінн відштовхується від столу і встає. Вовчиці, яких я навіть не помічала, виходять із тіні й зупиняються по обидва боки від нього.

— Це ще хто? — його голос звучить загрозливо тихо.

Кейн опускає голову:

— Я знайшов для тебе офіру.

Я чула це слово раніше. Людям в Елорі добре платять, щоб вони ставали офірами для фейрі. Мої кузини гигикали про те, що, на їхню думку, це означало, але напевно я знала одне — додому офіри ніколи не поверталися. Я відсуваю стілець і хочу підійти до дівчини, але Прета хапає мене за руку й міцно тримає.

— Брі. Не треба.

— Я не просив клятої офіри, — гаркає Фінн. Кожне його слово просочене гнівом. — Поверни її, де взяв.

— Фінне, — голос Кейна не менш категоричний, ніж Фіннів, — не дуркуй.

Дівчина робить крок уперед. Вона трохи старша за мене і дуже красива. Її довге світле волосся зачесане назад, щоб підкреслити високі вилиці та сяйливі блакитні очі. Цікаво, як її звати.

Цікаво, чи є в неї родина, яка сумуватиме за нею.

Я знову смикаюсь уперед, але Прета міцно тримає мене за руку.

— Абріелло, її ніхто не примушує робити те, чого вона не хоче.

Дівчина схиляє голову:

— Благаю, мій принце. Я втекла з Двору Мордея. Я прожила у Фейрії все своє життя, і я… Я бачила достатньо, щоб зрозуміти, на що погоджуюсь, — вона падає на коліна, і здається, кланяється. — Благаю…

Фінн довго й пильно дивиться на неї, потім на Кейна. Різко хитає головою і вилітає з кімнати, вовчиці слухняно слідують за ним.

Прета супиться.

Кейн тихо лається.

А дівчина затуляє обличчя руками і заходиться плачем.

— Я поговорю з ним, — каже Джалек.

Та Прета зупиняє його, поклавши руку йому на груди:

— Ні. Це зроблю я.

Вона йде слідом за Фінном до бібліотеки і зачиняє за собою двері.

— Вибач, — звертається до дівчини Кейн. — Просто дай йому хвилинку.

— Хтось мені пояснить, що тут відбувається? — я пильно дивлюся на Джалека й Тінана.

Джалек хитає головою і починає прибирати зі столу. Тінан допомагає дівчині підвестися й намагається її заспокоїти, повторюючи, що Фінн передумає.

— Я буду на задньому дворі, — говорю я, хоч ніхто й не звертає на мене уваги. Іду коридором до тильного боку будинку. Двері позаду мене з гуркотом зачиняються, і я відчуваю на обличчі приємний літній вітерець.

Мені так набридло, що мене тримають у незнанні. Так набридло, що люди, яким я змушена довіряти, не довіряють мені нічого.

Вікна бібліотеки відчинені. Я перетинаю патіо, щоб підслухати розмову всередині, але не можу розібрати слів. Прета, ймовірно, захистила кімнату від підслуховування… від мене.

Я розправляю плечі. Що ж, я хочу знати, про що вони говорять, тож дізнаюсь. Я заплющую очі й відчуваю, як розчиняюся в тіні, в темряві, в порожнечі. Не розтуляю очей, доки повільно не проходжу крізь стіну, крізь захист навколо будинку, крізь захисний щит Прети й не опиняюся в бібліотеці.

Фінн розкинувся на дивані, одна його рука звисає зі спинки, а іншою він масажує скроню.

— Абріелла ще не готова. Якщо я запитаю зараз, вона може щось запідозрити.

Прета крокує бібліотекою.

— Гаразд. Але тоді тобі доведеться погодитися на офіру.

— Чому? Через незначну інфекцію? Думаєш, ця дрібниця завадить мені виграти війну?

— Ні. Думаю, нам завадить перемогти твоя вперта гордість.

Прета проводить рукою по щоці, я розумію, що вона плаче.

— Ти хоч уявляєш, наскільки важко мені було спостерігати, як згасав Вексій?

Вексій? Чи чула я це ім’я раніше?

— Ти хоч уявляєш, як це — проживати кожен день, знаючи, що все мало бути інакше?

— Ти так говориш, ніби це так просто, — відповідає Фінн. — Але якщо я прийматиму офіру за офірою, чим я тоді кращий за нього?

За нього? За Мордея? Він теж отримує офіри? І що це за ритуал такий? І для чого?

— Мені здається, ти досі горюєш за Ізабель і… — Прета обертається просто до мене й уважно розглядає стіну з книжковими полицями, що ховається в тіні.

Фінн сідає на дивані.

— Що таке?

— Мені чомусь здається, що ми не самі.

От лайно.

Прета робить оберт зап’ястям, і на кінчиках її пальців з’являється куля світла. Ще один оберт, і куля повільно пливе до мене.

Я виринаю зі стіни, перш ніж мене встигли помітити.

— Нічого не бачу, — чую я наостанок голос Фінна. — Ти певна в цьому?

— Тобі варто уникати темних приміщень, коли вона поруч.

* * *

Я не повинна знати, що дівчина ще тут. Не повинна бачити, як вона заходить у бібліотеку, де засів на цілий день Фінн, занурившись у роздуми. І я точно не повинна використовувати своє вміння зливатися з тінню, щоб скрадатися за її спиною та шпигувати за ними.

Відколи завдяки Преті я вивчила все про захисні заклинання та щити, я зрозуміла, що мимоволі проходила крізь них, коли ковзала в тіні.

Тепер я вмію відчувати цю додаткову магічну стіну. І зараз, прослизаючи до бібліотеки, я відчуваю щит, який хтось поставив навколо.

Дівчина стоїть перед Фінном, похиливши голову.

— Будь ласка, не відсилайте мене назад.

Фінн підводить її обличчя і вивчає його:

— Ти не розумієш, що пропонуєш.

— Розумію. Я народилася й виросла у Фейрії і знаю, як це працює. Я не звичайна людина.

— А що як ми відправимо тебе до Диких фейрі? — питає Фінн. схиливши голову набік. — Там твоє життя було би не таким поганим?

Дівчина важко ковтає.

— Я роблю це заради свого брата — свого зведеного брата. Він був Немилостивим і єдиним, хто справді піклувався про мене.

— Де він зараз?

Дівчина опускає голову:

— Він помер, мій принце. Не мав би, але через прокляття…

— Я розумію.

Дівчина витягає жменьку каменів із кишені.

— Благаю.

— Що я можу дати тобі натомість?

Дівчина хитає головою:

— Я бачу, скільки ви робите для Немилостивих. А я хочу допомогти вам. І зроблю це задля вас і задля них.

— Але ж має бути хоч щось? — голос Фінна низький і дряпучий.

Дівчина злегка усміхається йому.

— Нічого.

Вона торкається Фіннового обличчя, тягнеться до нього, ЇЇ губи зупиняються за кілька сантиметрів від його. Не заплющуючи очей, Фінн повільно нахиляється до неї.

Тієї миті, коли їхні губи торкаються, щось невиразне й болісне шарпає моє серце.

Я повертаюся до них спиною і виходжу з бібліотеки. Переконую себе, що засмучена через Прету. Я ж навіть не знаю, чи уклали вони… зв’язок. Але це єдина причина, чому я маю щось відчувати, побачивши, як Фінн цілує іншу дівчину.

Сиджу в саду, дивлюся на сонце, яке заходить за горизонт. Уперше за весь день мені хочеться повернутися до палацу. Я не хочу бути тут, доки Фінн робить цю свою… офіру.

Намагаюся ігнорувати відчуття у грудях, яке поки не можу назвати. Це ревнощі?

Ні, з якого дива мені ревнувати якогось понурого принца фейрі?

Я не ревную його.

Тож чому мені так боляче, коли бачу, як ніжно він торкається іншої дівчини?

Я могла би сприйняти свої почуття за вдячність тому, хто допоміг мені, коли я так відчайдушно цього потребувала. Але як бути з тим особливим зв’язком, який відчуваю між нами? Як бути з тим, що моя сила зростає, коли він поруч? Як бути з тим, що я відчуваю, коли ми торкаємося?

Раптом усе це щось означає? Що як Фінн для мене більше, ніж вчитель і друг?

Сама лише думка про це видається мені зрадою Себастіану, і я хочу будь-що викинути її з голови.

— Ти готова повернутися? — запитує Прета, яка з’явилася на порозі. Вона весь день умовляла мене повернутися до палацу.

— Тобі байдуже, що він там торкається тієї дівчини?

Прета здивовано витріщається на мене, її плечі опускаються, здається, вона відчула… полегшення.

— Я навіть не помітила, як ти пройшла повз мій щит, — бурмоче вона. — Вражає.

— Він цілував її. Гадаю, тебе це має хвилювати, — я розумію, що поводжуся так само жорстоко й уїдливо, як мої кузини. Тому хитаю головою й намагаюся пом’якшити тон: — Тобто я думала, ти захочеш знати.

Вона супиться, та за мить розуміє, до чого я веду, і розпливається в усмішці:

— То ти думаєш, я з Фінном? — вона вже відверто сміється. — Як, в ім’я богів, ти до цього додумалась?

Мої щоки заливає багрянцем. Намагаюся приховати збентеження, але марно. Я висловила помилкове припущення, і тепер видаюся повною дурепою.

— Але ж у Ларк його очі.

Прета хитає головою.

— У Ларк очі батька. Фінн — її дядько, і він вільний цілувати, кого забажає.

Вона ще бурмоче собі під ніс щось схоже на «…і думати при цьому про когось іншого».

— Хто такі офіри? Навіщо вони потрібні й що з ними відбувається? Навіщо тій дівчині жменя каміння в кишені?

Прета схрещує руки.

— Брі, ми намагаємося бути твоїми друзями. А друзі не шпигують.