Ці порожні обітниці

РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ПЕРШИЙ

Коли ми повернулися до будинку Фінна, мене охопила така втома, якої я не відчувала, відколи моя мама пішла. Я ніколи не використовувала стільки магії за раз, а події сьогоднішнього вечора виснажили мене емоційно.

Поки Джалек святкує повернення до друзів, я виходжу на вулицю й падаю на один зі стільців у патіо, що тягнеться вздовж усієї задньої стіни будинку. Скоро настане світанок, тож мені треба повернутися до палацу, доки ніхто не помітив моєї відсутності. Але я не можу змусити себе піти. Ще ні.

Підіймаю обличчя до зір і заплющую очі. Я вже знаю, що Немилостиві — не такі вже й демони, якими вони змальовані в міфах. А сьогоднішній вечір відкрив мені очі на жорстокість Двору Себастіана. Спалити заживо невинну, щоб покарати її брата? Мене нудить від самої думки про це.

Чую клацання задніх дверей і, не обертаючись, знаю, що це Фінн. Я відчуваю його… і ще дещо, про що не хочу думати.

— Ти тут як? Нормально?

Нормально? Що тут може бути нормального?

— Так. Просто втомилась, — я розправляю плечі. — Як гадаєш, я ризикувала вичерпати сьогодні всі свої сили? Почуваюся повністю виснаженою.

Фінн хитає головою:

— Ти заледве почала розуміти, на що здатна. Тобі просто потрібна практика. Ти не звикла використовувати стільки енергії. Ти можеш кілька днів почуватися… виснаженою. Я скажу Преті, що завтра не буде уроку. Тобі треба відпочити.

Я розглядаю місяць, який котиться до горизонту.

— Ти хотів сказати «сьогодні»?

— Саме так. Сьогодні, завтра… відпочивай стільки, скільки треба. Ти чудово впоралася. Щойно ми зможемо подолати цей блок, ти…

Я прикипаю до нього поглядом:

— Я — що?

Фінн дивиться просто мені в очі, на його обличчі урочистий вираз:

— Ти станеш непереможною.

— Чому Джалек покинув Милостивий Двір? — запитую я. — Якщо він дозволив їм спалити свою сестру, то міг би…

— Нічого він їм не дозволяв. Він не знав, що зробили з Поппі. А коли дізнався, вже було надто пізно, — я не зводжу з Фінна погляду, досі чекаючи відповіді на своє запитання. Фінн зітхає: — Джалек покинув Милостивий Двір, бо не хотів служити королеві. Він пішов на знак протесту, а ще тому, що хотів допомогти мені позбавити її трону.

— Як давно це було?

Фінн опускається на стілець поруч із моїм і відхиляється назад, закинувши обличчя до неба.

— Двадцять років тому.

— А вона й досі на троні, — шепочу я. Це не засудження, і коли Фінн киває, я думаю, він це розуміє. — Не знаю, як я маю бути щасливою в тому палаці, коли бачу, якою жорстокою є королева.

Фінн фиркає:

— Ти майже нічого не бачила.

— Коли Себастіан погрожував Джалеку, Джалек сказав, що королева нізащо не віддасть йому корону, якщо той його вб’є. Але королева наче й сама планувала вбити Джалека. Я не розумію.

Нарешті Фінн відриває погляд від неба й дивиться на мене.

— Ти впевнена, що він говорив про Арію?

— Так, він…

Фінн вигинає брову, чекаючи, поки я згадаю.

Стривайте. Джалек говорив «вона», а не «королева».

— Тоді кого він мав на увазі?

— Знаєш, ти вразила всю мою команду тим, що зробила сьогодні ввечері, — говорить Фінн, — на який ризик пішла.

Слід було би змусити його відповісти на моє запитання, але я розумію, що це марно, а я надто втомилася для суперечок.

— Ви б усі вчинили так само, якби в тій в’язниці була я.

Фінн переводить подих і супиться.

— Я не знаю, чи було б це правдою до сьогодні, принцесо. Можливо, ти краща, ніж усі ми.

Я суплюся, згадуючи ніч, яку провела у в’язниці короля Мордея, та свій сон про Фінна. Це він приходив до мене? Це йому під силу?

Питання крутиться в мене на язиці, але я стримую його. Останнє, що мені зараз треба — це патякати про те, яке враження викликав у мене Фінн у ніч нашої першої зустрічі. Сподіваюсь, я помру із цією таємницею. Хоча б заради того, щоб уберегти себе від сорому, якщо виявиться, що це був не сон.

— Ги готова повернутися до палацу?

Я хитаю головою:

— Ще ні, якщо ти не проти. Я просто… — роблю глибокий вдих, видих. — Мені потрібно ще кілька хвилин.

— Звичайно.

Я очікую, що Фінн підведеться й повернеться до будинку, але він залишається. Дивлюся, як він куйовдить кучері на потилиці й розглядає нічне небо.

— Я часто сиділа вночі на вулиці з мамою, — говорю я. Не знаю, навіщо йому це кажу, але чомусь мені хочеться згадати її. — Мама любила темряву, місяць, сузір’я. Вона просила мене вибрати зорю і загадати бажання.

Фінн не дивиться на мене. Його очі заплющені, ніби він уявляє усе, про що я говорю.

— Здається, твоя мама чудова.

— Іноді мені шкода, що вона не поруч. Якби мама не була такою чудовою, можливо, не боліло би, коли вона пішла, — я зітхаю. — А твоя мама? Вона ще жива?

— Моя мати померла багато-багато років тому, коли народжувала мого молодшого брата. Думаю, вона була дуже схожою на твою, — його голос стає хриплим. — Вона теж любила ніч і ставила своїх дітей понад усе.

От тільки останнього моя мати не робила. Вона покинула нас. Але я не виправляю Фінна.

Він бере мене за руку і стискає мої пальці. Хоч би який був зв'язок між нами, але він якось впливає на мою магію. Мене пронизує відчуття сили, і зорі, здається, починають сяяти яскравіше.

— Обери зорю, — каже Фінн, — і загадай бажання.

Я хитаю головою. Навіть із новим припливом сили від дотику Фінна я збіса втомлена, і сльози починають душити мене. Та я не хочу плакати.

— Не впевнена, що вірю в це.

— Але ж ти знаєш, я — фейрі. У нас хист до таких речей.

— Коли я була маленькою дівчинкою, мала стільки причин вірити, стільки причин сподіватися. Але минув день, тиждень, рік, після того як мама покинула нас… — я важко ковтаю і вириваю свою руку з його. Хай що я відчувала до Фінна, кожен його дотик бентежить мене. Я не хочу сьогодні ввечері забивати голову ще й цим. — Після того, як мама пішла, я і надалі бачила зорі, але, здавалося, їх поменшало. Бажання загадували дівчата, які мали батьків, люди, які не зав’язли в непідйомних боргах. Якщо я втрачу Джас, на небі не лишиться жодної зорі для мене.

Але цієї миті, коли я сиджу тут і дивлюся на зоряне небо разом із чоловіком, котрий вчить мене опановувати силу, якої я навіть не розумію, силу, яка може допомогти мені врятувати сестру, — я відчуваю надію. Відчуваю, що можна загадати зорі бажання. Я навіть можу уявити, що так буде ще дуже довго.

Фінн підводиться, його погляд зупиняється на руці, яку я висмикнула з його долоні.

— Абріелло, кожна зоря на цьому небі світить для тебе.

Лише коли за Фінном зачиняються двері, я розумію, що він назвав мене на ім’я.

* * *

Після того, як ми врятували Джалека з підземної в’язниці королеви, дні тягнуться нестерпно довго. Фінн виконує свою обіцянку й дає мені перерву в навчанні. Щоправда, щоденне стирчання в палаці більше схоже на покарання, ніж на відпочинок. Особливо без Себастіана. Коли я знайшла Ріаана, який тренувався на даху, він сказав мені, що його принц «поїхав». Я не бачила Себастіана після Літи, тож не знаю, що він та королева думають про зникнення їхнього в’язня — все одно не думаю, що Себастіан щось би мені розповів.

Другого вечора після Літи я ходжу кімнатою, до знемоги знуджена й засмучена тим, що застрягла в пошуках книги. Цікаво, як зв’язатися з Претою? Я прошу Дзеркало знову показати мені Джас. Моє серце стискається, як і щоразу, коли бачу сестричку в Дзеркалі.

Вона шиє та розповідає історію про казкову принцесу, яка закохалася в короля Тіней.

— Коли батьки Золотої принцеси дізналися, що їхня донька зустрічається з королем Тіней у царстві смертних, вони об’єднали свої магічні сили й заблокували всі портали між світом людей і Фейрією, щоб донька не могла потрапити до свого коханого, а король Тіней не міг повернутися додому.

Зображення зникає, я опускаю Дзеркало, проте вирішую спробувати ще дещо.

— Покажи мені мою маму, — я так довго дивлюся на власне відображення, що вирішую: нічого з того не вийде.

Аж тут з’являється вона.

Я не бачила маму дев’ять років, але жінка в Дзеркалі точнісінько така, якою я її пам’ятаю: висока та витончена, з таким самим каштановим волоссям, що й у Джасалін. Волосся заплетене в косу і викладене віночком на голові. Жінка йде кладовищем, зупиняється біля одного надгробка й опускається на коліна. У призахідному сонці її волосся міниться червонуватими відблисками. Моє серце трохи болить від несподіваної туги. Вона була такою хорошою мамою. Ми разом сміялися, вона розповідала нам історії. Вона охоче з нами гралася, водила нас на довгі прогулянки. Ми завжди були для неї на першому місці.

Доки все не змінилось.

Це справжня причина, чому мені треба берегти своє серце від Себастіана. Через любов до фейрі можна втратити себе. Можна забути найважливіше. Що і сталося з мамою.

Чому вона на кладовищі? Може, там могила фейрі, якого вона любила? Я розглядаю зображення в Дзеркалі знову і знову. Щось у ньому видається мені знайомим. І нарешті я розумію що. Це те саме кладовище, куди мене водив Фінн, коли хотів показати, на що здатна моя сила. Це недалеко звідси.

Зображення в Дзеркалі зникає, проте я вже вирішила. Перекидаю шкіряну сумку через плече, ховаю в неї Дзеркало й біжу до цвинтаря. Від денного світла лишилася тільки золота смужка вечірнього сонця на горизонті.

Якщо мама так близько, можливо, вона допоможе мені повернути Джас. Я знаю, що фейрі, якого вона покохала, був важливим — знатним фейрі. Як казала мама: «Чоловік, який любив своїх підданих і піклувався про них так, що пожертвував власним щастям».

Можливо, він якось пов’язаний із Немилостивим королем. Можливо, мама вмовить його звільнити Джас іще до того, як я дістану всі реліквії. Навіть якщо вона нічим не зможе допомогти, було би добре просто знати, що вона поруч. Мати людину, якій можна довіритися, і знати, що я не одна.

Мої м’які туфлі не створені для бігу нерівною кам’янистою місциною. Камінці врізаються мені в ноги, але не зупиняюсь, доки не опиняюсь біля могил, які бачила в Дзеркалі.

Цвинтар порожній. Я роззираюся довкола, сподіваючись побачити, куди вона могла піти.

— Мамо! — гукаю я. — Мам! — мій голос надламується, і серце виривається з грудей.

Я знову дістаю Дзеркало.

— Покажи мені мою маму.

У віддзеркаленні виникає могила, гнилий труп, що лежить у темряві зі схрещеними на грудях руками.

Я впускаю Дзеркало, ніби воно обпекло мене.

— Ні, — я задкую від страшного образу. Ні. Себастіан попереджав, що Дзеркало може не спрацювати для смертних. Але ж досі воно працювало… Ні. Це нічого не означає.

Холодний вітерець віє крізь могильні плити, зникає останній промінь сонця, але я не готова повернутися до палацу.

Важко ковтаю, змушую себе підняти Дзеркало й заховати назад у сумку.

Це видіння нічого не означає.

— Брі! — хтось у лісі кличе мене. — Брі! Допоможи!

Я йду на крик і намагаюся переконати себе, що цей голос мені не знайомий, що це не той голос, який я знаю краще за свій власний.

Знову чую зойк, і цього разу його супроводжує жахливе ридання. Почувши відчайдушний крик своєї маленької сестрички, я з усіх сил вбігаю в гущавину лісу. Долівка лісу вкрита килимом із чагарників, гілок та листя. Моя спідниця чіпляється за кущ, черевики рвуться — та з них і так жодної користі, — але я продовжую бігти.

— Допоможи! Брі! Брі, допоможи мені!

Я лечу назустріч голосу Джас, оббігаю дерева, продираюся крізь кущі. Крики стають гучнішими, а я — наляканішою. Я так біжу, що аж ноги горять і пересихає горло. Чомусь зовсім не дивуюсь, коли бачу дім свого дитинства — той, звідки ми втекли майже десять років тому. Той, де помер мій батько.

Полум’я клубочиться по стінах, лиже дах і піднімається дедалі вище. Так, як тієї ночі.

Я роблю крок назад. Цього не може бути.

Вогонь тріщить і тріщить, і дим забивається мені в ніс, а жар полум’я обпікає щоки.

— Брі, благаю!

Не роздумуючи, я кидаюсь у будинок.

Джас знову кличе мене. Мої вуха закладає від гуркоту вогню, і я ледве чую, як вона вигукує моє ім’я. Я знаю, що її голос поступово стихатиме. Знаю, бо вже була тут раніше. І знаю, перш ніж я доберуся до неї, Джас зовсім замовкне. Вона знепритомніє і лежатиме на підлозі біля свого ліжка.

Підсвідомість говорить мені, що це ілюзія. Будинку немає. Його і не може бути тут. Але я не можу залишити Джас. Якщо я не та дівчина, яка біжить у вогонь, щоб врятувати свою маленьку сестричку, то я — ніщо.

Джас кричить знову, гучний тріск роздирає повітря, і балки стелі розсипаються.

Дим нестерпний. Він наповнює мої легені, не залишаючи місця для кисню, але я пробираюсь крізь обвали й ухиляюся від полум’я.

Мені на ногу падає балка, і я гепаюсь на підлогу, що палає.

— Джас, — шепочу я.

— Абріелло! — кричить хриплий голос із передньої частини будинку. — Абріелло!

— Сюди! — слова ледь чутні, в легенях надто багато диму. Мене не чутно через хаос, що вирує навколо.

Я намагаюся скинути балку, але вона не рухається. Мій ніс наповнює сморід горілої плоті. Не можу тримати голову піднятою. Більше не чую Джас.

— Ти — дурна смертна!

Непритомність навалюється на мене, як важка ковдра. Я намагаюся вибратися з-під неї, але не можу.

— Я мала врятувати її, — шепочу я. А потім усе темніє.