Ці порожні обітниці

РОЗДІЛ ДВАДЦАТЬ ТРЕТІЙ

Я опритомнюю на великому ліжку під балдахіном у кімнаті, яку не впізнаю. Штори запнуті, навколо темно, але, коли мої очі звикають, бачу Фінна, який сидить у кріслі з протилежного боку кімнати, обабіч нього розляглися вовчиці.

Я глибоко вдихаю і, попри біль, сідаю на ліжку.

— Що сталося? — мій голос звучить хрипло. Я пам’ятаю вогонь. Пам’ятаю, як іду на крик Джас. Старий будинок, якого не могло там бути, бо він згорів, коли мені було вісім. Усе це здавалося таким реальним. У мене дуже дере в горлі, тож вогонь точно був справжнім.

Відкидаю ковдри, щоб подивитися на свої ноги, готова побачити пов’язки, опіки чи щось іще гірше, але цього всього немає.

Я хитаю головою, намагаючись відділити ілюзію від реальності.

— Тлум заманив тебе в ліс біля цвинтаря Золотих солдатів.

Я важко ковтаю, щоб полегшити печіння в горлі.

— Як?

— Ігри розуму. Ілюзії, — каже Фінн. Він згортає книжку, яку я спершу в нього не помітила, кладе її під пахву і підводиться. — Тлум віднаходить наші найгірші спогади і полонить нас усередині них.

Фінн запалює свічку на нічному столику й вивчає мене — не менш уважно, ніж я його. Смаглява шкіра здається надзвичайно блідою, і коли він повертається до крісла, я помічаю, що Фінн шкутильгає.

Невже він постраждав, рятуючи мене? Відчуваю, що він не хотів би, щоб я про це запитувала.

— Як довго я була непритомна?

— Увесь день. Прета зцілила тебе як могла, а потім ми знайшли справжнього цілителя, який зробив решту. Ти зламала ногу, а все тіло було в опіках — переважно поверхневих, хвала богам. Такий рівень магії надто потужний для людини, тож цілитель занурив тебе в глибокий сон, щоб ти якнайшвидше одужала.

Прета зцілила мене, а не він. Йому бракує магії чи він просто хоче, щоб інші виконували роботу за нього? Важко уявити, щоб у фейрі, який має стільки влади над магічними істотами, не було власних сил.

— Як ви мене знайшли?

— Дара і Луна відчули, що ти в біді. Вони і привели мене до тебе.

Я киваю, наче все це має сенс. Наче я ледь не щодня зустрічаю монстрів, які можуть оживити мої найгірші спогади. Наче це цілком нормально, що пара вовчиць стає моїми ангелами-охоронцями.

— Тобі пощастило. Ще кілька хвилин і…

— Я знаю, — уриваю Фінна. Не хочу чути решту. Я знаю, що було б. Можливо, мамин друг-цілитель і врятував мене від опіків дев’ять років тому, та він не стер пам’ять про полум’я, що лизало мою шкіру, про дим, що сповнював мої легені.

Я дуже добре знаю, як це — загинути у вогні. Хитаю головою. — Але ж… Це все було насправді? Чи ні?

— Ілюзія тлуму стає реальною, коли починаєш із нею взаємодіяти. Вогонь був таким реальним, бо щойно ти повірила в нього, тлум став вогнем. І ти кинулася в саме полум’я.

— Я почула крик.

— Своєї сестри? Тому ти побігла в полум’я?

Я киваю.

— Усе здавалося… справжнім, — на щастя, зараз я лежу в ліжку на м’яких подушках, але мої руки все одно тремтять. — То пожежа була справжньою, а Джас — ні?

— З тобою в лісі більше нікого не було. Коли ми розігнали тлум, ти була сама.

— А моя сумка? — запитую я і намагаюся підвестись.

— Не вставай, — Фінн нахиляється і дістає щось з-під крісла. Коли він знову обертається до ліжка, то обережно кладе мені на коліна мою сумку. — Я ж попереджав тебе не використовувати це Дзеркало.

— Попереджав, — я рішуче задираю підборіддя, хоча зараз уже сумніваюсь у правильності своїх рішень. Дзеркало заманило мене на цвинтар, привело просто до пастки тлуму.

— Цьому Дзеркалу не можна довіряти, — повторює Фінн.

— Знаю, — сичу я. Хоча насправді й не знаю. Не зовсім. Іноді Дзеркало спрацьовує, але, очевидно, не завжди. Я бачила в ньому маму — живу і здорову, а потім — ніби її труп у якійсь могилі. І те, й інше не може бути правдою.

— Тоді чому ти вешталася там? — Фінн не зводить з мене очей і чекає на відповідь. — Що ти шукала?

— Нічого. Це… це неважливо, — я відводжу погляд. Я виставила себе необачною мантелепою зі світу людей. З одного боку, я хочу, щоб Фінн пішов, і я могла сховатися під ковдрою. З іншого, готова закричати, якщо він піде. Фінн врятував мені життя. Знову.

— Дзеркало роками не працювало належним чином, — каже Фінн. — Його створили багато років тому, коли правителі Милостивих і Немилостивих уклали союз. Об’єднавши сили, вони створили кілька магічних реліквій і на знак доброї волі розділили їх між Дворами. Але магія Дзеркала зіпсувалася, коли його викрав Милостивий Двір.

— Іноді воно все ж працює, — наполягаю я, мов уперта дитина.

Фінн хитає головою:

— Можна попросити Дзеркало показати когось або щось, але не можна довіряти побаченому. Користуватися зіпсованою магією ризиковано. Образи, які показує Дзеркало, можуть заманити тебе в пастку.

— А ти не міг сказати про це раніше?

— Вибач, не знав, що «не використовуй Дзеркала» — це прохання, — Фінн зітхає і пом’якшує тон. — Дзеркало небезпечне для таких, як ти.

Я закочую очі.

— Тобто для людей?

— Ні. Для тих, у чиєму серці так багато надії.

Багато надії? Та він мене зовсім не знає. У мені менше надії, ніж в інших.

Раптом мене, немов блискавкою, ошелешує розуміння, де я. У ліжку. У його будинку.

— Це… твоя кімната? — я ледь не бовкнула «твоє ліжко», але стрималася. Чомусь мені соромно вимовити ці слова.

— Так. Тут найпростіше наглядати за тобою. Та й ліжко доволі просторе, і цілителю буде зручно працювати. Але тепер, коли ти отямилася й більш-менш одужала, я можу перенести тебе у вільну кімнату.

Чому він такий добрий до мене? Здається, спочатку він ненавидить мене, а тоді… Я не хочу думати про почуття між нами.

— Мені треба повернутися до палацу, — я примушую себе встати на ноги, проте кімната пливе перед очима. Я опускаюся на ліжко й падаю на подушки.

— Лишайся в ліжку, — каже Фінн. — Ти одужала, але ще кілька днів відчуватимеш слабкість.

— Я не можу просто так зникнути з палацу. Мене шукатимуть.

— Прета подбала про все.

Мені це не подобається. Я могла пропустити якусь важливу подію і розлютити королеву. А що як вона не дозволить мені залишитися в палаці й змусить повернутися додому, перш ніж я відшукаю останні реліквії для Мордея?

Фінн пояснює:

— Як твоя наставниця Прета отримала дозвіл забрати тебе з палацу на кілька днів навчання. Зараз ви відвідуєте місто на півдні, яке відоме своїми музичними виступами.

— Он воно що. — Я тону в подушках. Я справді зовсім виснажена. Не думаю, що змогла би повернутися до палацу і вдавати, що зі мною все гаразд. — Прета розповіла мені про твого брата. Його звали Вексій? Я… Мені шкода.

Фінн киває, але уникає мого погляду.

— Мені теж.

Що там казала Прета, коли Фінн наказував їй зцілити мене? «Тобі час припинити вчиняти тих самих зарозумілих помилок, через які я стала вдовою». Я хочу дізнатися, що саме вона мала на увазі, але знаю, що Фінн не відповість.

— У тебе є ще брати чи сестри?

— Ні. Принаймні рідних немає, — він розправляє плечі, ніби раптом усвідомлює, що задерев’янів від сидіння в кріслі. — Відпочинь, принцесо, — каже він. — Твої проблеми почекають до завтра.

Я не хочу виконувати його команди, як слухняне цуценя, але вмощуюся на подушках, і мої очі злипаються.

— Ти, мабуть, голодна. Я попрошу принести тобі чогось.

— Фінне! — У дверях він зупиняється й озирається. — Дякую тобі. За те, що врятував мене. Знову.

Я бачу, як напружується його шия і він важко ковтає.

— Сподіваюся, те, що ти шукала, було того варте, — його погляд падає на сумку в мене на колінах. — Не вір цьому Дзеркалу.

* * *

— Ти вже натрапила на слід «Ґриморикона?» — запитує Фінн наступного ранку. Ми сидимо в бібліотеці, а його вовчиці сплять на підлозі по обидва боки від нього; здається, це їхнє улюблене місце.

Фінн щойно врятував мене від неприємностей, у які я втрапила через Дзеркало, тож не хочу розповідати йому про бібліотеку, яку воно мені показало.

— Не зовсім. Маєш якісь ідеї?

— «Ґриморикон» лякає королеву, тож не думаю, що вона триматиме його біля себе. Мої джерела подейкують, що він ніколи не був у Золотому палаці.

Чудово.

— То передай своїм джерелам, що було б корисно, якби вони дістали більш конкретну інформацію.

— Так і зроблю, — бурмоче він.

Я почуваюся достатньо добре, щоб використовувати свою силу, хоча Фінн не дозволяє мені надто напружуватися. Поки що я навчилася загортати предмети в тінь, щоб ховати їх на собі. Хочу потренуватися перетворювати на тінь інших людей, але Фінн вважає, що це виснажуватиме мене, тож я просто вправляюсь на великих предметах. Вкладаю меч у піхви, загортаю його в тінь, а тоді підводжу погляд на Фінна.

— Молодчинка, — каже він, хоча не видається надто приголомшеним. Принца Тіней не вражає жодна з опанованих мною магічних здібностей. Не скажу, що мене це непокоїть.

— Як до тебе ставиться твій хлопець? Має час позалицятися?

Я суплюся.

— Який ще хлопець?

— Принц Ронан, Золотий хлопчик — здається, ти називаєш його Себастіаном?

Я пирхаю.

— Чому ти називаєш Себастіана «хлопчиком»? Йому двадцять один, — Фінн ігнорує моє запитання. Я замислююсь і заходжу з іншого боку: — Скільки тобі років?

— Я старший за нього.

— Це не відповідь.

Фінн відсторонено чухає за вухом сплячу вовчицю.

— Я достатньо старий, щоб воювати у Великій війні фейрі, але достатньо молодий, щоб не пам'ятати часів, коли наші Двори не хотіли знищити один одного.

Це означає, що йому десь від п’ятдесяти до п’ятисот років. Хоча зрозуміліше не стало, все ж більше інформації, ніж було. Я схиляю голову набік і вивчаю Фінна. Він явно старший за Себастіана, хоча на вигляд вони ровесники. Але ж Арія і Мордей видаються значно старшими. Якби вони були людьми, я припустила б, що вони однолітки моєї мами. А ще є Ларк, яка, здається, дорослішає, як звичайна людська дитина.

— Як старіють фейрі?

Фінн зітхає.

— Усе залежить від виду. У декого дуже короткий термін життя. Більшість спрайтів, наприклад, живуть менше п’яти років. А деякі фейрі можуть жити тисячі років.

Чому він завжди вдає дурника?

— Я запитую про таких фейрі, як ти, і ти це знаєш.

Здається, Фінн не збирається відповідати, тож я кажу:

— Якщо не відповіси, я просто попрошу Себастіана розказати мені.

— Зазвичай ельфійські фейрі, такі, як я, — озивається він, — до статевої зрілості дорослішають так само, як люди, а потім цей процес уповільнюється. Кілька сотень років для нас — як для людей десятиліття.

— Зазвичай? А бувають нетипові випадки?

Фінн знизує плечима.

— Арія, наприклад, за віком ближча до мене, ніж до Мордея.

— Джалек казав, що вона помирає. Це тому вона здається старшою?

— Твоя черга відповідати на запитання, — зауважує Фінн. — Як до тебе ставиться Золотий принц?

— Себастіан? Та нормально, — кажу я. Мені стає сумно, бо я раптом усвідомлюю, що не знаю, як він проводить час. — Щоправда, він зайнятий, але якщо ти очікуєш, щоб я сказала тобі щось, що можна використати проти нього, — ти мене зовсім не знаєш.

— О, зате я точно знаю, що ти будеш захищати його, хай там що, — його сріблясті очі примружуються. — Ти дуже чітко дала це зрозуміти. Якщо вже бути чесним, то і він тебе захищає, — Фінн киває на моє зап’ястя, де лишається невидимим мій зачарований шрам. Спершу мені було незвично без нього, але зараз я здебільшого навіть не думаю про це.

— Як приховування шраму захищає мене?

Фінн напружується, а потім хитає головою:

— Я мав на увазі атаку барґеста.

О, та невже?

— Він уже зміг вмовити тебе передумати і стати його королевою?

— Ні. Чому б я мала передумати?

— Бо ти закохана в нього.

— І як одне пов’язане з іншим?

Я формую на долоні м’яку кулю тіні й кидаю йому на груди. Фінн хапає її, тримає на долоні, а тоді змушує обертатися. — Зазвичай, коли так сильно кохаєш когось, знайдеш спосіб бути з ним.

— Байдуже, коли Себастіан дізнається, що я обікрала його Двір, впевнена, він більше не захоче бачити мене.

Куля тіні, що оберталась, розпадається.

— Ага. От ми й докопалися до правди. Річ не в тім, що ти не хочеш бути з ним. А в тому, що думаєш, ніби він може не пробачити тобі все те, що ти робиш заради порятунку сестри.

— Чому ти так акцентуєш на цьому? Хочеш, щоб я була його королевою?

— Просто не хочу жодних сюрпризів, — уривчасто відповідає він, підводиться і прямує до дверей. — Прета супроводить тебе до палацу.

— Чому ти ніколи не використовуєш свою магію? — швидко запитую я, перш ніж він встигає піти.

Фінн повільно обертається до мене і схиляє голову набік, темне волосся спадає йому на очі.

— Я використовую свою магію.

— Я ніколи цього не бачила.

— Мій дар не призначений для твоєї розваги, принцесо.

Я закочую очі. Він знову ухиляється від запитання. Фінн не хоче розповідати, чому не використовує свої сили. Та й навіщо це йому? Якщо з якоїсь причини він справді не може ними скористатися — це його найбільша слабкість. І вона згубить його, якщо про це дізнаються вороги.

Я досі не можу позбутися думок, що це якось пов’язано з короною його батька та незаконним правителем Двору Місяця.

— Фінне, ти заслуговуєш посісти трон свого Двору. Щойно я знайду сестру й безпечно поверну її додому, я хотіла би допомогти тобі знайти корону твого батька.

Фінн робить крок назад, його очі блищать. Він розтуляє рота, і я думаю, що зараз він на мене накричить, але натомість стуляє його, різко розвертається на каблуках і прожогом вилітає з бібліотеки.

Його вовчиці теж підводяться з місця, де спали, але, перш ніж піти за своїм господарем, вони дивляться на мене і, присягаюсь, у їхніх очах я бачу огиду.

Я опускаюся в крісло й намагаюся стримати сльози. Я хочу допомогти, але вони не довіряють мені достатньо, щоб прийняти мою допомогу. Звісно, я збираю реліквії, які в довгостроковій перспективі нібито зміцнять його королівство. Але мені зовсім нічого не пояснюють, тож я навіть не розумію, як це допоможе.

Я дістаю Дзеркало й дивлюся на своє відображення. Знаю, що корона зникла, то чому б не запитати про це у Дзеркала?

Тому що не можна довіряти йому.

Але іноді воно все ж показує правду. І, можливо, це буде один із таких випадків.

— Покажи мені корону короля Оберона, — тихо кажу я. Але відображення в Дзеркалі не змінюється, і хай скільки запитую, бачу лише своє відображення.