Ці порожні обітниці

РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ДРУГИЙ

— Що з нею сталося?

Низький голос заледве проникає у мою свідомість, яка повністю потонула в такому сильному болю, що я подумки волаю.

— Тлум напав на неї у лісі. Вона була охоплена полум’ям і димом. Її нога в поганому стані, а розум…

— Вона відбивалася від нас, навіть коли ми розігнали тлум, — каже інший голос. — І весь час повторювала, що не покине сестру.

Я змушую себе розплющити очі, вхопитися за реальність.

— Джас? — мій голос зовсім сиплий. У легенях забагато диму. Це все було насправді. — Ви врятували мою сестру?

— Ш-ш-ш-ш. Не говори, — срібні очі вивчають моє обличчя. Фінн. Він відвертається. — Зціліть її.

— Ти геть знущаєшся? — запитує інший чоловічий голос. Кейн? — Це благословення. Дарунок прадавніх богів. Прийми його.

Фінн крізь зуби про щось попереджає, але я не можу розчути.

— Як хочеш, але я не стоятиму тут і не спостерігатиму, як ти все зводиш на пси.

Кроки. Гупання дверей.

— Я теж не хочу бачити, як вона страждає, — каже Прета. Намагаюся розплющити очі, але для цього потрібно більше сил, ніж я маю. — Після того, що вона зробила для Джалека, ніхто з нас цього не хоче. Але тобі час припинити повторювати зарозумілі помилки, які зробили мене вдовою.

— Я — не Вексій.

— А вона — не Ізабель.

— Не смій, — гарчить Фінн.

— Невже не розумієш, твоє королівство без тебе приречене? А її травми…

— Не розповідай мені про моє королівство, Прето. Дозволити їй померти, коли ми можемо врятувати її, — те саме, що вбити. Чи ти хочеш, щоб магія обернулася проти нас? — запитує Фінн. Западає тиша. Така гнітюча, що мені майже вдається розплющити очі. — Зціліть її. Вже.

Я через силу розплющую очі. Прета стоїть на колінах біля мого ліжка. Одна її рука лежить на моєму чолі, інша — на грудях.

— Спи, — просить вона. — Коли прокинешся, тобі покращає.

* * *

Голоси вриваються в мій сон. Фінн. Прета. Вони знову сперечаються.

— З нею все буде гаразд, — каже Прета. — їй лише треба відпочити.

— Дякую тобі, — відповідає Фінн. Його голос уривчастий, кожне слово просякнуте виснаженням.

— Нам треба поговорити про рішення, яке ти прийняв сьогодні ввечері.

— Ні, не треба, — заперечує Фінн. — Що зроблено, те зроблено.

— Ти спиш із нею?

— Ні, — гиркає він.

— Але ти закохуєшся в неї. Я бачила, як ти дивився на неї, коли повернувся з Джалеком. Я спостерігала за вами двома на патіо і все бачила.

— Нічого ти не бачила.

— Ти в цьому впевнений? Тому що ти маєш зосередитися на…

— Я свій обов’язок знаю. Може, настав час і тобі згадати про свій.

Сон починає затягувати мене назад, я чую останні слова Прети:

— Ти не єдиний, хто ризикує, Фінне.

* * *

Мені сниться дитина-фейрі з великими сріблястими очима й пустотливою усмішкою. Ми посеред квіткового поля. Малеча смокче льодяник і стрибає поруч зі мною. Сонечко приємно зігріває, а квіти пахнуть раєм. Дівчинка-фейрі схожа на пухкеньке янголя. То це таки сталося? Я загинула у вогні, як і попереджала Ларк?

— Я померла? — запитую я.

— Тільки один раз, але це не він, — дівчинка дарує мені сяйливу усмішку. Її губи рожеві й липкі від цукерки. — Я рада. Інший шлях кращий для всіх.

— Інший шлях?

— Ну один із них. Деякі шляхи погані. Іноді ти вмираєш назавжди, а Золота королева радіє. Але іноді ти стаєш фейрі. А іноді навіть королевою.

Малеча відкидає льодяник убік, і в її руці з’являється пухка рожева кулька солодкої вати.

— Якою ще королевою?

Дівчинка всміхається, ніби чекала цього запитання.

— Новою королевою. Яких іще не було, — на мить вона заплющує очі, і її обличчя серйознішає, ніби вона намагається на чомусь зосередитися. — Іноді ти погана королева. Коли гнів стає надто сильним, і ти дозволяєш йому спотворити свою душу. Не роби так. Ти мені така не подобаєшся. Фінн зможе пояснити, якщо ти йому дозволиш.

Дівчинка говорить загадками, і я нічогісінько не розумію.

— А якщо я не хочу бути фейрі чи королевою?

— Але чому б не стати фейрі? — вона зосереджено відкушує солодку вату. — Невже ти хотіла би померти?

Не уявляю, як відповісти на це запитання.

— Я не знаю, як це — бути королевою. Мені не подобається мати стільки багатств, коли в інших немає нічого.

— Це ж чудово, — відповідає дівчинка. — Тому що ти втратиш усе, — вона відриває шматочок солодкої вати і пропонує мені.

Я відмовляюсь, хитаючи головою, і вона радісно кидає солодкий шматочок собі до рота.

— Твої передбачення завжди правдиві? — запитую я.

— Це неможливо. Майбутнє інколи помиляється щодо нас, — дівчинка обертається. — Я мушу йти. Не кажи мамі, що я була тут.