Ці порожні обітниці

РОЗДІЛ ДЕВ'ЯТНАДЦЯТИЙ

Після відвертої розмови із Себастіаном сьогодні вдень на мене тиснуть почуття провини й необхідність поквапитися з другою реліквією. Тож я дістаю Дзеркало, щоб розпочати пошуки «Ґриморикона». Якщо Себастіан повинен обрати наречену до молодого місяця, у мене лишилося кілька тижнів, щоб знайти другу та третю реліквії для Мордея і повернути Джас.

Я вдесяте перевіряю, чи замкнені двері, а потім підіймаю Дзеркало й дивлюся на своє відображення.

— Покажи мені «Ґриморикон», — намагаюся говорити не надто голосно.

Дзеркало показує велику, яскраво освітлену бібліотеку, якої я раніше не бачила. Вона гігантська, з купольною вітражною стелею та рядами книг, що розходяться віялом від помосту в центрі кімнати. Там, на ньому, на підставці лежить товстелезна книга у шкіряній палітурці.

Зображення зникає, я запитую знову, і Дзеркало показує мені те саме.

Чому королева ховає священний фоліант у бібліотеці? Якби вона була посеред книг на поличці, я подумала б, що це спосіб заховати річ у всіх на виду, але ж «Ґриморикон» лежить на підставці, просто в центрі кімнати.

Я ховаю Дзеркало і смикаю дзвоник біля дверей, щоб покликати служниць. Я обшукала кожен закуток цього палацу, але ніколи не бачила приміщення, подібного до того, що показало Дзеркало. Можливо, бібліотека в потаємній кімнаті або ж у добре захищених сонячних покоях королеви. Зважаючи на цінність такої реліквії, це було би логічно, але й ще більше ускладнило би моє завдання.

— Леді Абріелло, — Еммалін схиляється в реверансі, заходячи в кімнату. — Що ми можемо зробити для вас?

Я ніколи ще не кликала їх сама, тому здивування на її обличчі цілком очікуване.

— Принц сказав мені, що сьогодні ввечері якесь особливе свято.

— Так, міледі. Сьогодні ми святкуємо Літу.

— Я хотіла би піти на святкування. Ви допоможете мені одягнутися?

Еммалін розгублено кліпає. Не можу її звинувачувати. За два з половиною тижні мого перебування тут я ніколи не цікавилася, здавалося, нескінченними танцями в замку. Я ходила кудись лише тоді, коли моя присутність була обов'язковою. Зазвичай у мене знаходилося так багато виправдань, що близнючки перестали переконувати мене.

— Звичайно. Вибачте. Ми повинні були запитати.

Я відмахуюся від її вибачень:

— Я лише кілька хвилин тому вирішила піти.

Еммалін сяє, і я змушую себе відповісти їй усмішкою.

— Мені раптом захотілося потанцювати.

Я багато часу згаяла на Дзеркало, але більше не припущуся такої помилки. Не можу собі цього дозволити. Глибоко заховаю свою провину й витягну із Себастіана будь-яку інформацію про «Ґриморикон». Можливо, він назавжди зненавидить мене, коли дізнається, що я використала його… Але якщо це ціна порятунку Джас, я готова її заплатити.

* * *

Служниці одягають мене в сукню з рукавами-дзвіночками найсвітлішого бузкового кольору, збирають та заколюють моє волосся. Музика й веселі вигуки такі гучні, що я легко можу відшукати святкування на галявині.

Я виходжу з палацу й зупиняюся на вершині сходів, вражена видовищем, що відкривається внизу.

Я дізналася від своїх служниць, що Літа — це свято, яке триває від сутінків до світанку в ніч перед літнім сонцестоянням. Навколо замку запалюють багаття, щоб вшанувати сонце та найдовший день у році. Менші святкування, подібні до цього, трапляються і в людському світі, але вони ніколи не цікавили мене. Я щиро не розуміла, навіщо люди вшановують благословення у світі, який боги так сильно цими благословеннями обділили. Але під прохолодним сяйвом півмісяця, з невичерпною кількістю їжі та вина, серед моря музики й сміху, я майже розумію потребу в такій показовій вдячності.

Я повільно спускаюся сходами замку й виходжу на галявину. Від величезних вогнищ струменіє тепло. На моєму лобі виступає дрібний піт, хтось зі слуг вкладає мені в руку келих холодного вина і йде геть, перш ніж я встигаю відмовитися.

— Ти прийшла, — чується тихий голос Себастіана позаду.

Я напружуюся й обертаюся до нього, надто добре усвідомлюючи, якого болю завдала йому раніше.

— Я можу повернутися до своєї кімнати, якщо хочеш.

— Я майже впевнений, що моя проблема якраз у тому, що я зовсім цього не хочу, — він повільно ковзає по мені поглядом. — Хоча, здається, ти зібралася катувати мене своєю красою, — у його словах не чутно злості, він усміхається, коли наші погляди знову зустрічаються. — Я радий, що ти прийшла.

— Я рада, що ти радий. — Дивлюся на нього і важко зітхаю. Він не єдиний, хто зазнає тортур. Волосся Себастіана зачесане назад і низько зібране на потилиці. У золотій сорочці його плечі видаються неймовірно широкими. Мій погляд на мить опускається, але я не дозволяю йому довше затриматися на могутніх стегнах у шкіряних штанях.

— Вибач за те, що було сьогодні. Я не мав права…

— Ні. Це ти мені вибач, — кажу я. І це правда. Нехай це не змінить моїх почуттів або того, що я маю зробити, але я ненавиджу завдавати йому болю. Мене роздирає від розуміння, що зараз я своїми вчинками розчарую його ще сильніше. — Я знаю, що прийшла сюди з упередженнями, але тепер бачу, наскільки вони були несправедливими. Я розумію, що Фейрія — зовсім не така, як я думала.

Себастіан уважно вдивляється в моє обличчя.

— Це добре?

— Здебільшого, — я намагаюся дібрати слова, щоб описати, як саме змінилося моє ставлення, але не можу. — Мені важко довіряти людям тут, хоча й удома довіра не давалася легко. У фейрі можуть бути свої недоліки, але вони не жорстокіші й не егоїстичніші за людей.

Себастіан не зводить прискіпливого погляду з мого обличчя, ніби аналізує, чи я брешу й приховую щось.

— І що це означає для нас?

Я підходжу до нього ближче. Коли я беру його руку, то відчуваю себе зрадницею.

— Це означає: я сподіваюся, що ти ще не покинеш мене.

Його очі розширюються, він різко вдихає.

— Я не знаю, як покинути тебе, Абріелло.

Я занадто боягузлива, щоб витримати цей прекрасний погляд, тому відпускаю його руку й дивлюся на своє вино.

— Отже, це Літа? — питаю я, щоб заповнити тишу.

— Вона. Хоча, як ти помітила, ми використовуємо будь-який привід, щоб танцювати та пити вино без міри.

— Можна запитати, чому святкування на честь дня влаштовують уночі?

Себастіан окидає поглядом натовп, багаття, музикантів.

— Тому що найдовшого дня в році не може бути без най-коротшої ночі. Ми вшановуємо сонце, несучи вогонь у ніч. Багаття запалюють до заходу, а горітимуть вони аж до світанку, символічно освітлюючи навіть короткі години темряви.

— А що символізують вино і танці?

— Нашу спрагу до життя. — Себастіан усміхається, його погляд падає на неторкане вино в моїй руці. — Не смачне?

— Я ще не скуштувала. — Та, здається, зараз найкраща мить, щоб зробити це. Бульбашки осідають на стінках келиха й виблискують у світлі вогнища. — Хіба від чарівного вина смертні не втрачають голову?

Себастіан сміється.

— Не більше, ніж від людського. Усе залежить від того, скільки його випити. — Він тягнеться до мого келиха, і, коли бере його, наші пальці торкаються. Єдиний дотик — і я подумки повертаюся до своєї кімнати: його рука на моїй талії, його вуста притиснуті до моїх, і мене мурашить. Себастіан збовтує вино, нюхає і повертає мені келих. — Це безпечно. Можеш скуштувати, якщо хочеш.

Настала моя черга понюхати золотисту рідину. Пахне достиглою на сонці вишнею. Під пильним поглядом Себастіана я підношу келих до своїх губ. Солодкий смак вибухає на моєму язику, а тепло відразу наповнює груди. Я задоволено прицмокую і випиваю половину склянки.

— Нічого собі. Воно таке смачне, що я хотіла би пірнути в нього.

Себастіан сміється.

— Вино літнього сонцестояння — моє улюблене.

Доки я допиваю келих, ми спостерігаємо за вогнями і гостями.

Побоюючись, що моя цікавість видасться підозрілою, я вирішую запитати про бібліотеку. Мені приємно проводити час із Себастіаном, і, як не дивно, нас ніхто не турбує, навіть коли музика сповільнюється і пари починають кружляти всією галявиною.

Я раптом насуплюю брови.

— Я очікувала, що інші дівчата спробують відволікти тебе від мене.

Сьогодні ввечері, коли служниці одягали мене, то розповіли, що з дванадцятьох дівчат, запрошених лишитися в замку, шістьох відправили додому. Чи цікавлять Себастіана ті, які залишилися? Щойно він виявить мій обман, то із задоволенням обере одну з них.

Себастіан відриває погляд від групи танцюристів і дивиться на мене.

— Я зробив нас невидимими, щоб ніхто не бачив, що ми тут, — він усміхається мені. — Я не збираюсь пропустити нагоду провести сьогоднішню ніч тільки з тобою.

Хочу струсонути його і сказати, що я не заслуговую на обожнювання, яке бачу в його очах. Я жахлива. Брехуха.

Крадійка. Маніпуляторка. Та натомість віддаю свій порожній келих слузі, що проходить повз, і закидаю руки за шию Себастіану.

— Тоді, можливо, потанцюємо, поки є така можливість?

Руки Себастіана ковзають униз моєю спиною, він пригортає мене. Я кладу голову йому на груди, і ми гойдаємося під музику. У мою першу ніч у Фейрії музика була рвучким, п’янким ритмом, який заманив мене у свій полон. Але ця мелодія інакша. Вона нагадує мені дім. Нагадує маму, яка грає на піаніно, доки ми з Джас бавимося ляльками. Нагадує танці, на які ходили мої кузини, доки я була зайнята прибиранням і намагалася розплатитися з мадам Ві. Нагадує про життя, яке я могла би створити із Себастіаном, якби мені не довелося обманювати його заради порятунку сестри.

Це дорогоцінний спогад і втрачена можливість. Від цього мені гірко й солодко.

Відчувши зміну мого настрою, Себастіан відступає, щоб поглянути на мене.

— Скажи мені, про що ти думаєш.

Твій вихід, Брі. Я вагаюся, хочу побути Басті й Брі ще трохи. Але часу на роздуми немає.

— Я подумала, що після такої ночі могла би цілий день провести в ліжку за читанням, — ненавиджу себе за те, що використовую цей момент, але змушую себе вичавити усмішку. — Як гадаєш, ти міг би показати мені бібліотеки? Наступного разу, коли тобі доведеться залишити мене на кілька днів, я зможу з головою зануритися в читання.

У його очах танцюють веселі вогники.

— Ти ж знаєш, що я насправді не хочу тебе залишати, але не можу уникнути своїх обов’язків, — веселість зникає з його обличчя. Себастіан ніжно гладить мою спину. — Навіть якщо наш час разом обмежений.

Обмежений, тому що я не хочу виходити за нього заміж. Обмежений, тому що йому потрібно вибрати наречену до наступного молодого місяця.

Я схиляю голову й заплющую очі від болю. Я ніколи не могла подумати, що моє серце страждатиме через фейрі, але так воно і є.

— Я не дозволю, щоб ти була такою сумною під час Літи. Так не буде.

Навіть не встигаю заспокоїти його хвилювання і вдати, що зі мною все добре, як він бере мене попід руку і веде назад до палацу.

— Куди ми йдемо?

— За весь час, що ти тут, ти мало про що просила мене. Якщо хочеш побачити бібліотеку, я негайно відведу тебе туди.

Моє серцебиття пришвидшується, і я навіть не намагаюся приховати усмішку.

Я не очікувала, що він відведе мене туди вже сьогодні. Можливо, мені вдасться взяти книгу, поки всі інші зайняті вечіркою.

— Знаєш, — каже Себастіан, поки ми йдемо, — коли я вперше побачив ту жахливу комірчину, яку ви називали кімнатою у Фейрскейпі, ти читала.

— Ти це пам’ятаєш? — Я точно пам’ятаю. Я тоді ще не так добре знала Себастіана і була присоромлена, що Джас привела симпатичного учня чаклуна до нашої халупи. Не хотіла, щоб він бачив реальність нашого життя.

— Ти тоді лежала калачиком у кутку ліжка, повністю поринувши в книгу, ніби твоє важке існування і крихітна кімнатка, яку ти навіть не могла називати своєю, нічого не зна-чили. Байдуже, що тобі доводилося так багато працювати. Коли ти читала, ти ніби опинялася в іншому місці. Ти ставала кимось іншим.

Себастіан помічав про мене значно більше дрібниць, ніж я могла уявити.

— Мама навчила нас читати і цінувати силу історій, — пояснюю я. — Коли вона пішла, історії були єдиним, що допомагало Джас менше сумувати за мамою. Історії допомогли нам обом подолати це.

Себастіан запитально дивиться на мене:

— Я здивований, що ти останнім часом не питаєш про сестру.

— Я… — опускаю погляд на свої ноги і спостерігаю за кроками. Слушне зауваження. Себастіан думає, що я повернула Дзеркало, і не здогадується, що я, наче одержима, постійно перевіряю, як там Джас. — Здається, я намагаюся не думати про це.

— Гей! — Себастіан стискає мою руку. — Я не хотів тебе засмучувати. Я лише хочу, щоб ти знала, я й далі над цим працюю. Мої шпигуни звузили можливу територію її місцезнаходження. Просто зараз туди прямують мої солдати. Не хочу давати тобі марні сподівання, але…

Я застигаю на місці. Не знаю, коли я втратила надію, що Себастіан зможе її врятувати. Так типово для мене.

— Це правда?

Себастіан супиться.

— Король хитрий. Він не купив би твою сестру, якби не вірив, що вона цінна, тому не відмовиться від неї так просто. Я відчуваю, що ми дуже близькі від того, щоб знайти її, та, поки Джас не буде вдома в безпеці, під моїм захистом, усе може змінитися миттєво. Король надто могутній.

Так, могутній. Я на власні очі переконалася в цьому. Хоча ніколи не бачила, щоб Фінн використовував свої сили. Чи магія Фінна якось притлумлена, тому що він не на троні, де йому належить бути? Тому він не зцілився після битви зі зрадниками Диких фейрі?

— Король черпає свої сили від трону?

Себастіан серйознішає.

— Сила короля належить йому.

— Якби хтось інший зайняв трон, ці сили перейшли би до нього?

Себастіан хитає головою.

— Ти маєш на увазі корону, але Мордей так і не зміг її знайти. Насправді без корони він навіть не може сидіти на троні. І доки не отримає її, не зможе скористатися ані силою трону, ані корони.

Загублена корона. Можливо, Фінн усе ж має сили, але не використовує їх? Береже до того часу, коли поверне корону? Це здається зовсім нелогічним, і я відчуваю, що пропускаю щось важливе.

— Сюди, — Себастіан штовхає високі дерев’яні двері, що ведуть до бібліотеки королеви. Але цю я вже бачила і не раз обнишпорила.

— У цій я вже була, — кажу якомога збайдужіло. — Вона прекрасна, але якщо ти вже зібрався балувати мене сьогодні, то, може, відведеш мене до тієї, що більша?

Себастіан хитає головою і тихо сміється.

— іншої бібліотеки в палаці немає — ні більшої, ні меншої. Але якщо ти так любиш книжки, можливо, я накажу архітекторам палацу прибудувати нове бібліотечне крило, — його усмішка тремтить, ніби він теж думає про те, скільки днів я ще залишатимусь тут.

Незважаючи на почуття провини, яке пронизує мене, я беру Себастіана за руку, ми входимо до бібліотеки, і я тягну його до стелажів. Я сказала, що хочу почитати, а оскільки тут зібрані тисячі книг, він може щось запідозрити, якщо не виберу бодай одну. На щастя, мені легко вдається розіграти зацікавленість. Я справді люблю читати й миттєво знаходжу з пів дюжини книжок, у які мені кортить пірнути з головою.

— Можна мені взяти кілька? — запитую я Себастіана, пробігаючи пальцями по корінцях.

— Бери скільки завгодно, — каже він трохи хриплим голосом.

Я обмежуюся чотирма. Коли я обертаюся до Себастіана, його погляд видається мені трохи здивованим.

— Чому ти так на мене дивишся? — усміхаюсь я.

Він важко ковтає.

— Раніше я навіть не уявляв, як би ти змогла пристосуватися до життя в палаці, але тепер, коли ти стала частиною цього світу, відпустити тебе буде набагато важче.

Я міцніше стискаю стос книжок. Не можу уявити життя без Себастіана. У Фейрскейпі він був єдиною яскравою барвою мого чорно-білого животіння. Він наповнював мене, коли я почувалася спустошеною.

Після виснажливої праці, крадіжок і невдач я щодня чекала зустрічі із Себастіаном.

— Я теж не хочу залишати тебе, — зізнаюся я. Просто хочу, щоб ми з тобою могли жити не в цьому світі.

Правда в тому, що я не зможу жити під одним дахом із королевою. Я не хочу бути людиною, яка закриватиме очі на її жорстокість. Байдуже, що я відчуваю до Себастіана, я не готова зрадити себе.

Себастіан забирає книжки з моїх рук і кладе на сусідній стіл. Він дивиться на мене згори вниз: його погляд безмежно м’який і ніжний.

— Заплющ очі.

Я роззираюся бібліотекою. Сподіваюсь, він не підготував для мене якийсь романтичний сюрприз. Провина вже майже паралізує мене.

— Навіщо?

— Просто зроби це.

Навіть не можу вичавити із себе усмішку.

— Гаразд.

Я заплющую очі й відчуваю, як Себастіан нахиляється ближче:

— Не розплющуй.

Він ніжно дмухає мені в одне вухо.

Я вигинаю спину від задоволення, але очі не розплющую. Він дмухає в інше, і тоді я чую — спочатку тихо, потім гучніше. Солодка мелодія заповнює мої вуха — заповнює всю кімнату.

— Чуєш?

— Звідки це? — запитую я.

— Бібліотечні піксі. Вони люблять книжки і живуть серед них. їхній спів можна почути, якщо знати, як слухати.

Бібліотечні піксі, які живуть серед книг і співають. Цікаво, чи змогла би я зненавидіти фейрі, якби знала, що існують і такі?

— Чому ми не чуємо їх із розплющеними очима?

— Я їх добре чую, але ти — смертна. Людські вуха не такі чутливі, як наші.

Він використав свою магію, щоб я змогла почути особливу частину його світу, яку мої людські вуха ніколи б не вловили.

— Потанцюєш зі мною? — запитує Себастіан, обіймаючи мене за талію.

Із заплющеними очима я опускаю голову йому на груди. Ми рухаємося під звуки невагомої пісні бібліотечних піксі. Можливо, це все їхня мелодія, але я чомусь почуваюся ближчою до Себастіана, коли ми ось так танцюємо. На мить дозволяю собі уявити, що можу прийняти його пропозицію, стати дружиною Себастіана і жити з ним, крадькома цілуючись і танцюючи в бібліотеці.

— Принце Ронане.

Себастіан завмирає, я неохоче вислизаю з його обіймів, а він повертається до Ріаана, який увійшов до бібліотеки.

— Перепрошую, Ваша високосте, але ви попросили повідомляти, якщо будуть якісь новини про… — він кидає на мене швидкий погляд, але знову зосереджується на обличчі свого принца, — про зрадника.

Усе моє тіло холоне. Зрадник.

Себастіан напружується. Мабуть, його власні емоції — те єдине, що заважає йому помітити мої. Коли він обертається до мене, я щосили намагаюся зберегти байдужий вираз обличчя.

— Мені потрібно відлучитися на кілька хвилин. Якщо хочеш, залишайся тут. Я можу повернутися за тобою, але це займе трохи часу.

Я оглядаю бібліотеку та стосик книг, які чекають на столі. Єдине, що я зараз хочу зробити, це з’ясувати, кого саме Ріаан називає зрадником.

— Гадаю, я піду спати.

— Твоя кімната мені по дорозі. Дозволь провести тебе.

Він простягає руку, і я вкладаю у неї свою. Ми йдемо зовсім поруч, я намагаюсь рухатися розслаблено, але все моє тіло скувала напруга. Ріаан тримається позаду нас, але не надто далеко.

Себастіан зупиняється біля моїх дверей.

— На добраніч, — він підносить мою руку до губ і цілує пальці.

— Добраніч, Басті. — Я відчуваю на собі недовірливий погляд Ріаана. Цікаво, чи вловили його чутливі фейрівські вуха, як сильно гупає моє серце? Принаймні Себастіан, здається, не звернув на це уваги, я усміхаюся йому, киваю головою на добраніч і додаю: — Ваша високосте.

— Солодких снів, — підморгує мені Себастіан.

Я повертаюся до своєї кімнати, але не зачиняю щільно двері й спостерігаю, як Себастіан і Ріаан йдуть розбиратися зі зрадником.

Щойно вони відійдуть достатньо далеко, то не помітять, як я обертаюся на тінь і крадуся за ними.