Ці порожні обітниці

РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ДЕВ’ЯТИЙ

— Дякую, — каже Себастіан і відпускає руку гобліна.

— Я тут, щоб служити Вашій високості, — гоблін стискає губи, дарує мені останню багатозначну посмішку і зникає.

В Елорі є пляжі, але я бачила море лише раз. Це було в дитинстві. Я майже не пам’ятаю тієї подорожі. Ми з мамою їхали верхи на одному коні, й тато був поруч із нами. Пам’ятаю свої перші невпевнені кроки у воді та як я сміялася, коли мене збивали хвилі.

Біле волосся Себастіана розвівається за вітром. Він дивиться на горизонт, де сонце опускається за море.

— Прогуляємося? — питає він.

Я відриваю погляд від палацу й дивлюся на хвилі.

— Залюбки.

Ми йдемо пляжем. Себастіан притискає мою руку до себе, наче боїться, що я зникну.

— Це моє улюблене місце, — каже він, неспішно ступаючи. — Шурхіт хвиль завжди заспокоював мене. У Золотому палаці постійно повно слуг і челяді. Ще з дитинства я більше полюбляв бути тут. Але, на жаль, не міг приїжджати сюди так часто, як хотів.

— Тут красиво. Дуже спокійно.

Себастіан киває:

— Я кілька разів бував тут, відколи ти з’явилась у палаці, — він надовго затримує на мені свій погляд. — Мені треба було багато всього обміркувати.

Я важко ковтаю, очі печуть від сліз.

Я так близько до порятунку Джас, але більше, ніж будь-коли, боюся, що, врятувавши її, втрачу все інше. Або ще гірше, що Мордей знайде спосіб не виконувати нашу угоду, і я втрачу сестру.

Хіба не про це говорила Ларк, коли я бачила її уві сні? Я сказала їй, що не хочу бути королевою і володіти незліченними багатствами, коли в інших нічого немає. А вона сказала, що я втрачу все. Чи справді Ларк явилася мені, щоб попередити, чи то був просто сон?

— Ну-у, — шепоче Себастіан. — Чому ти плачеш?

Я схлипую.

— Джас тут би сподобалося.

Він опускає голову.

— Вибач, що не зміг її знайти. Мордей… Він використав свою сутність, щоб заховати Джас, — він вимовляє це з такою інтонацією, ніби це жахлива новина.

— Що це означає?

— Що поки він живий, ми фізично не зможемо до неї дістатися. Що єдиний спосіб урятувати твою сестру — вбити короля.

— Але ти не можеш цього зробити, — не стримуюсь я. — Милостивий фейрі не може зашкодити Немилостивому. — Очі Себастіана округлюються, і тільки тепер я розумію, що бовкнула. — Хіба це неправда?

Його подих частішає, і він облизує губи.

— Розкажи мені, що ще ти знаєш.

Чи нашкодить, якщо я розповім Себастіанові? Я ненавиджу обманювати його, та й безглуздо вдавати, ніби мені нічого не відомо, після того, як уже бовкнула зайвого.

— Я знаю, що Немилостиві втратили свою магію та безсмертя через прокляття, яке наклала на них твоя матір.

Я спостерігаю за ним, поки кажу це, але він не реагує. Не спростовує, але й не підтверджує. Він не може говорити про прокляття.

— Я завжди вважала Немилостивих лихими фейрі, — продовжую я, — але більше в це не вірю. Бувають злі фейрі Тіней, а бувають добрі. Як і Золоті фейрі бувають злі, а бувають добрі. Але можливо… можливо, Немилостиві здаються злими просто тому, що намагаються отримати найкраще у цій паскудній ситуації?

Себастіан зупиняється й задивляється на море.

— Я не розповідав тобі, але в ніч на Літу на мою матір було скоєно замах. Це зробив придворний моїх дідуся та бабусі, який відрікся нашого Двору, коли моя мати посіла трон. Зрадника схопили до того, як він встиг поранити її, але якимось дивом… якось люди Фінна змогли проникнути в замок, пройти повз вартових і наші захисні заклинання та звільнили зрадника, який планував встромити лезо в серце його королеви.

Я опускаю голову. Мені страшно, що Себастіан відчуває запах моєї провини.

— Але… Підозрюю, ти про це знала, — продовжує він. Я чую біль у його голосі, й мене гризе сумління. — Ти знала, що Джалек хотів убити мою матір, і нічого мені не сказала.

— Я не знала про плани Джалека, — це правда, але… — Але я не буду вдавати, що зупинила би його, якби він це зробив. — Я підіймаю голову й дивлюся йому просто в очі. — Я знаю, як це — працювати безупинно, залишаючись у полоні обставин. Табори твоєї матері? Важко не бажати смерті тому, хто прирікає на таке невинних.

— Я не захищатиму ці табори, — каже Себастіан, і голос його тремтить. — Але наш Двір переповнили Немилостиві, які тікають від правління Мордея. Наш народ страждає, а королева ставить своїх підданих на перше місце й захищає їх від фейрі Тіней.

— А якщо захист потрібен саме для фейрі Тіней?

— Отже, Фінн розповідав тобі про табори, та чи розповідав він тобі про сотні Милостивих, яких холоднокровно вбили, щоб утікачі з його Двору заволоділи їхніми домівками?

А через прокляття королеви Золоті фейрі не можуть захиститися від Немилостивих. Це жахливо.

— Я не стверджую, що всі Немилостиві добрі, — не погоджуюсь я, — або що жахливі ситуації не виявляють найгірших якостей у людях, проте…

— Вони все ж мають свободу волі. Вони щоразу свідомо роблять свій вибір, і цим вибором довели, ким є насправді.

— Але не можна скласти думку про увесь Двір за діями найгірших із них. Я вірю, що Фінн хороший.

Очі Себастіана палають, коли він обертається до мене.

— Якщо вважаєш, що він такий хороший, то використай ці свої здібності й знайди його катакомби в землях Диких фейрі. Подивишся, що він там зберігає, а тоді скажеш мені, чи й далі вважатимеш його таким великодушним.

Що такого може зберігатися у Фіннових катакомбах, щоб переконати мене в його лихій натурі?

— Мене бентежить, як він запаморочив тобі голову і змусив думати, ніби йому можна довіряти.

— Він став мені… другом.

— Він хоче, щоб ти так думала. Благаю, не вір йому.

— Я не розумію. Чому ти проти Фінна та його народу, якщо твоя мати — причина їхніх страждань?

— Я не проти Немилостивих, — хитає головою він. — Зовсім ні, Брі. Те, що відбувається з ними за правління Мордея — жахливо. Фейрі не можуть існувати без світла і темряви, сонця і тіні. Моя мати це знала, і якби не вона, тисячі фейрі продовжували б щодня гинути у Великій війні фейрі.

— Це вона закінчила війну?

— Завдяки її самопожертві війна припинилася.

Себастіан хоче вірити, що королева хороша.

Чи можу я винуватити його за це? Вона ж його матір. Але він занадто розумний, щоб закривати очі на все, що вона накоїла.

— Я бачу це дещо інакше.

— Ти не знаєш усієї історії.

— Тоді розкажи мені — розкажи, що можеш.

Він важко ковтає.

— Колись моя мама була Золотою принцесою фейрі. Молодою і недосвідченою. Її спокусив король Оберон. Вона закохалася в нього, але між їхніми королівствами сотні років точилася війна, а її батьки були заклятими ворогами короля та його королівства. Поки Золота королева та Золотий король правили Милостивим Двором, принцеса не могла вільно бачитися з королем Тіней. Але часом вони тікали зі своїх Дворів, перетворювалися на людей і зустрічалися у світі смертних. Там ніхто не засуджував їхнього кохання. Ця сила була такою великою, а магія такою сильною, що їхня любов могла рухати сонце та місяць, створюючи те, що люди назвали затемненням.

Я знаю цю історію. Мама розповідала нам казку про короля Тіней і Золоту принцесу. Себастіан замовкає, і я продовжую за нього.

— Якось Оберон прийшов у світ людей, але Арія не змогла туди пробратися. Її батьки дізналися про таємні зустрічі закоханих і об’єднали свої магічні сили, щоб закрити всі портали між світом людей і фейрі, аби їхня донька не могла зустрітися з коханим, а король Тіней — повернутися додому. Люди приносили в жертву невинних, намагаючись задобрити своїх богів і повернути сонце.

Чи не це мав на увазі Бейккен, коли згадував про довгу ніч? Це та сама довга ніч, про яку я слухала казки в дитинстві?

Себастіан чекає і поглядом заохочує мене продовжувати.

— Та ні людські молитви, ні жертвоприношення не змогли закінчити довгу ніч. Люди не мали влади над порталами, тож король Тіней застряг за межами свого світу і був змушений шукати інший шлях додому. Його магія слабшала з кожним днем, і невдовзі він уже не міг приховувати свою справжню подобу. Без магії, яка б захистила його від людей та їхніх упереджень, він терпів побої та знущання. Йому відрізали кінчики вух і розбили обличчя до крові. Саме тоді він зустрів людську жінку. Вона знайшла його біля свого будинку й пожаліла, дала йому цілющий еліксир. Ця жінка не могла витримати страждань жодної живої істоти. Вона дала Оберонові прихисток, доглядала за ним і готувала зілля, щоб зцілити його. Поки тривала довга ніч, вони закохалися. Король ніколи не забував Золоту принцесу фейрі, але його любов до жінки була надто сильною, щоб опиратися їй. Коли портали знову відкрилися, Оберон знав, що має повернутися додому, але людська жінка відмовилася приєднатися до нього. Вона не хотіла залишати свій світ. Але і з принцесою король Тіней більше не міг бути. Його серце належало людині.

Очі Себастіана гнівно палахкотять, і він підхоплює історію далі:

— Тим часом у Дворі Місяця брат Оберона, скориставшись його відсутністю, захопив владу в королівстві. Коли справжній король Тіней повернувся, виявилося, що його брат здобув прихильність половини Двору Немилостивих, тож Оберон не міг знову сісти на трон, не ризикуючи розпалити громадянську війну. Його Двір не міг собі цього дозволити, оскільки саме вирувала Велика війна фейрі. На іншому кінці королівства моя мати посіла престол королеви Золотих фейрі. Вона благала короля Тіней одружитися з нею, як вони колись планували, якщо не заради кохання, то заради блага для їхніх королівств. Вона пообіцяла, що після весілля допоможе йому скинути брата з трону. Вони могли б об’єднати свої Двори та припинити кровопролитну війну. Але Оберон відмовився. Навіть заради миру між їхніми народами. Він більше не кохав Золоту принцесу і надалі вірив, що колись зможе переконати свою смертну кохану піти за ним у його світ.

На цьому місці Себастіан зупиняє свою історію, тож я закінчую за нього.

— І тоді королева прокляла Немилостивих.

Я чекаю, що він це підтвердить, але Себастіан стоїть незворушно.

— Ти знаєш про прокляття, — кажу я, — але не можеш про це говорити.

Він навіть не може кивнути, щоб підтвердити це.

— Наймогутнішою магією у Фейрії володіють її правителі, — каже він натомість. — Моя мати — наймогутніша королева, яка коли-небудь посідала трон. Але ціна за володіння такою магією значно гірша, ніж ненависть цілого Двору.

— Як же їм не ненавидіти королеву? — питаю я, намагаючись говорити якомога м’якше.

— Зрештою, вона поклала край війні та врятувала цим тисячі життів, — не погоджується Себастіан. — Оберон більше дбав про себе, ніж про свій народ. Він міг закінчити війну, одружившись із моєю матір’ю. Така незначна жертва, але він відмовився. У той час жертва моєї матері була величезною і врятувала тисячі фейрі. Але тепер вона розплачується за це і помирає…

Себастіан здригається і судомно ковтає.

За те, що прокляла Немилостивих і зробила власний народ безсилими проти них, подумки додаю я, але мовчу. Королева — мати Себастіана, і вона вмирає. Я не можу звинувачувати його в тому, що він закриває очі на її помилки. Він відчуває, що втрачає її, і не в змозі відвернути цього.

— Чому вона тоді не зніме прокляття?

Він дивиться на мене й нічого не відповідає. Я згадую, що він не може так прямо говорити про прокляття. Страждання в його очах пригнічує мене, і я обіймаю його за талію.

Руки Себастіана гладять моє волосся, та щойно його пальці намацують коротші пасма, які я ховаю під своїми густими кучерями, він відсторонюється від мене.

— Що трапилося з твоїм волоссям? — я опускаю погляд, але він підіймає моє підборіддя, щоб я дивилася на нього. — Ти не повинна нічого від мене приховувати.

Я вже розповіла йому, що знаю про прокляття, то чому б не пояснити, звідки я про все це довідалась?

— Я віддала пасмо Бейккену, щоб він розповів мені про прокляття.

Він знову здригається, почувши слово «прокляття», ніби воно для нього — ніж у спину.

Себастіан ковзає рукою по моєму обличчю і бавиться з пасмами коротшого волосся.

— А це?

— То ще в Елорі. Тоді Бейккен розповів мені, що це Мордей купив Джас.

Себастіан насуплено дивиться на мене, але я лише знизую плечима.

— Є речі, про які ти не можеш мені розповісти, а є речі, які я хотіла б тримати від тебе в таємниці, — і їх ой як багато. — До того ж я довіряю Бейккену.

— Секрети гоблінів зазвичай не так легко купити. Він повинен… повинен вірити, що може отримати якийсь зиск, лишаючись на твоєму боці. Але будь обережна, не надто покладайся на йому подібних. Якщо гоблін виявить твої слабкості, то буде брати і брати, доки ти не віддаси йому все.

Я грайливо щипаю його за бік.

— Не хвилюйся, Себастіане. Поглянь, скільки в мене ще волосся.

— Не всі секрети можна купити за пасмо волосся, Брі.

Наші пальці переплітаються, я смикаю пасмо і сумно всміхаюся:

— А як би це було добре.

Себастіан вдивляється в горизонт. Над водою низько тягнуться золоті й червоні мазки сутінків.

— Нам треба йти до замку, — квапить він.

— Чому?

Він киває на пляж, і я помічаю зграю ворон, що кружляє в небі.

— Тлум? — запитую я.

— Так. Вони бродять вночі пляжем. Це одна з причин, чому мама так рідко приїжджає сюди.

— Звідки тут тлум? Хто помер на пляжі?

Щось промайнуло в його очах. Але Себастіан не відповідає.

Я розумію: це не тому, що він не знає, а тому, що не може або не хоче мені сказати. Між нами досі багато секретів, але принаймні тепер зрозуміло, що деякі він зберігає не за власним бажанням.

— Ходімо. — Себастіан тягне мене до палацу, і я поспішаю за ним. Я знаю, що краще не зустрічатися з тлумом.

* * *

Себастіан повідомляє слугам, що покаже мені замок, доки вони готуватимуть вечерю.

— Королю Мордею не місце на троні Тіней, — каже Себастіан, коли ми залишаємося самі, ніби продовжує розмову з того ж місця, де ми зупинилися. — І вся Фейрія страждає через це. Але він ладен піти на все, щоб надіти корону, щоб трон прийняв його.

Себастіан бере мене за руку і веде вниз яскраво освітленими сходами. Він штовхає важкі двері, й ми опиняємось у зброярні. Коли я розглядаю зібрану тут зброю, у мене аж очі розбігаються: розмаїття ножів і мечів, ряди обладунків, стійки дерев’яних луків.

Себастіан прямує до дальньої стіни, бере блискучий чорний кинджал і показує мені.

— Його зроблено з адаманту й заліза, — каже він, простягаючи мені зброю. — Його заточив алмазними лезами особистий коваль королеви. Його магія лишить свої залізні сліди на кожному, проти кого його буде використано.

Я беру його до рук. Він важкий, але зручний. Я обхоплюю пальцями руків’я кинджала, і мене пронизує дивне відчуття сили. Таке враження, ніби він створений спеціально для моєї долоні.

— Тільки ним можна вбити короля Мордея, — каже Себастіан. — Завжди тримай його при собі.

Я здивовано дивлюсь на нього. Якщо він не знає, що я працюю на короля, чому думає, що мені потрібен кинджал, щоб убити його?

— Ріаан розповів мені, про що ви говорили минулої ночі, — тихо каже він. — Сказав, ти зізналася, що маєш секрет. Секрет, який змушена зберігати, інакше ризикуєш втратити сестру. — Себастіан дістає із шухляди піхви для кинджала й розстібає припасований до них маленький ремінь. — Можливо, саме вони змусили тебе підсунути мені підробку й залишити Дзеркало Виявлення собі.

Я хапаю ротом повітря.

— Ти знав?

— Так. І чекав, що ти довіришся мені й усе поясниш, але тепер розумію, що ти просто не можеш.

— Я… — (То він знав.) — Не можу повірити, що ти нічого не сказав.

— Я вірю тобі, Брі. Незалежно від того, чи довіряєш ти мені.

З важким серцем я дивлюся, як Себастіан опускається переді мною на коліна й підіймає поділ моєї спідниці. Його пальці торкаються моєї шкіри, коли він обмотує ремінець піхов навколо моєї литки й міцно застібає його. Він простягає долоню за кинджалом, я обережно віддаю його руків’ям уперед.

— Завжди тримай це при собі для захисту. Якщо можеш, використай свою магію, щоб заховати його.

— Я… — (Що відомо Себастіану про мою магію? Про мої секрети?) — Я можу. Трохи навчилася.

Себастіан вкладає кинджал у піхви. Є щось заспокійливе в міцному обхваті ременя, у вазі леза на моїй литці. Себастіан підводиться і з урочистим виразом обличчя каже:

— Цей кинджал діє і проти Фінна.

Я важко ковтаю. Можливо, саме тому він дав мені його. Себастіан не думає, що зброя знадобиться мені для захисту від Мордея, але сподівається, що я використаю її проти Фінна.

— Ти сказав, що не хочеш бачити Мордея на троні Тіней, але хто, як не Фінн, міг би зайняти його місце?

Себастіан хитає головою.

— Фейрія занадто довго була розділена, тож настав час ворожим Дворам об’єднатися під одним правителем.

Я покусую нижню губу. Не хочу сперечатися щодо Фінна або щодо того, хто повинен бути на троні Тіней. Мій єдиний клопіт — урятувати сестру.

Тільки тепер це вже не повна правда. Можливо, це вже давно стало неправдою.

Мені не байдужий світ, який я колись зневажала, й істоти, котрі тут живуть, а тепер я розриваюся між ворожими королівствами, хоча ніколи не прагнула бути вірною жодному з них.

— Хочеш, я покажу тобі решту палацу? — запитує Себастіан.

Я киваю, та впродовж усієї прогулянки думаю про холодне лезо, прив’язане до моєї ноги, і тихі слова Себастіана: «Цей кинджал діє і проти Фінна».

Я досі розгублена й геть не очікую опинитися перед дверима бібліотеки.

— Це — перлина палацу Спокою, — каже Себастіан перед дверима бібліотеки. — Особливо гарно тут, коли сонце світить крізь мансардні вікна, тож ми повернемося сюди завтра.

Мене захоплює, як сріблясте сяйво місяця нерівними смугами пробивається крізь шибки й ледве освітлює центр кімнати. Я воліла б досліджувати стоси книг у темряві.

Здається, це було схоже до відчуття безпеки та нескінченних можливостей, яке сповнювало мене в дитинстві, коли я приходила з мамою до бібліотеки.

Я заходжу в кімнату й озираюся навколо, не зосереджуючись на помості, що в центрі бібліотеки. Не хочу виявляти надмірної зацікавленості, але Себастіан все-таки відчуває мій інтерес.

— Це — «Ґриморикон», — каже він. Себастіан бере мене за руку і веде до центру кімнати — до книги. Я стою так близько, що можу простягнути руку й торкнутися її.

— Що таке «Ґриморикон»? — вдаю, що не знаю.

— Це велика книга нашого народу. Колись Двір Місяця проголосив, що «Ґриморикон» належить їм, але страшно навіть уявити, який хаос приніс би в наш світ Мордей, якби заволодів ним.

Моє серце завмирає.

Нехай я не розумію багатьох речей у світі фейрі, але натура Мордея мені очевидна. Він злий, жорстокий і лицемірний. Якщо такий негідник, як він, здобуде ще більше сили, не бачити Фейрії процвітання.

Моя мета — за будь-яку ціну врятувати Джас, і водночас я розумію, що в обмін на життя сестри маю поставити під загрозу долю цілого королівства. Та хіба в мене є вибір? Це немислимо.

Я опановую себе і зосереджуюся на книзі.

— Про що в ній написано?

— Тут зібрані заклинання Прадавніх і вказівки, як користуватися їхніми силами. Коли я зійду на трон, ця книга допоможе мені справедливо правити своїм королівством. Мої бабуся й дідусь доклали чимало зусиль, щоб повернути її, і втратили через неї багатьох добрих фейрі. А зараз ця книга, можливо, єдине, що підтримує життя в моїй мамі.

Я з нерозумінням дивлюся на Себастіана.

— Тобто?

— Магія — це життя. А книга — частина нашої наймо-гутнішої магії. Моя мати вже багато років на порозі смерті. Імовірно, вона досі жива лише тому, що її життя пов’язане магією із цією книгою.

Я повільно простягаю руку, але Себастіан зупиняє мене, перш ніж я встигаю торкнутися книги.

— Не чіпай, — він дуже схвильований, вена на шиї пришвидшено пульсує.

— Це небезпечно?

— Не знаю, що з тобою станеться, якщо твоя смертна шкіра торкнеться такої великої магії. До того ж якщо книгу потривожити… — він затинається. — Я боюсь, якщо книгу потривожити, з моєю матір’ю щось станеться.

Це тому Мордей хоче, щоб я її викрала? Не лише через могутню магію, а й тому, що йому відомо — ця книга пов’язана з життям королеви?

Тому і Фінн хоче, щоб я її вкрала.

Я ковтаю важкий клубок у горлі.

— Ти дуже любиш свою маму, правда ж?

Себастіан кліпає, на його обличчі вираз болю. Запеклих внутрішніх суперечок.

— Я не закриваю очі на її недоліки, але ж вона моя мати. Вона багато чим пожертвувала заради нашого Двору… і, можливо, ще більшу жертву принесла заради мене.

Якщо я віддам книгу Мордею, Арія помре, прокляття спаде і Джас буде в безпеці. Але Себастіан ніколи мені не пробачить. А якщо Мордей використає книгу, щоб згубити невинних фейрі, я собі ніколи цього не пробачу.

* * *

Слуги подають нам вечерю, а я усе ще в думках про Фінна, трон Тіней та про слова Себастіана, що Фінн зберігає у своїх катакомбах дещо, що викаже його справжню природу.

— Брі!

Я підводжу голову, почувши своє ім'я, і бачу, як Себастіан дивиться на мене через стіл. Як довго він чекав на мою відповідь? Судячи з його напівпорожньої тарілки, я вже певний час сиджу, занурившись у себе.

— Про що ти думаєш?

Я видихаю.

— Вибач, Себастіане. Сьогодні я занурена у свої думки.

Я роззираюся їдальнею і розумію, що навіть не зауважила деталі романтичної вечері, яку, мабуть, приготували, щоб вразити мене.

На столі стоять свічки, а в кожному кутку кімнати вази, повні пишних лілій. Я більше длубаюсь у тарілці, ніж їм, і відчуваю до себе огиду. Колишній мені теж було би бридко від себе. Я смакую апетитні страви, доки діти в людському світі перебиваються без них, і сиджу в товаристві Себастіана. Скільки разів, перш ніж зайти в портал до Фейрії, я мріяла, щоб ми могли більше часу проводити разом? Тоді здавалося, що ми ніколи не бували наодинці. Якщо з нами не було Джас, десь поруч вешталися мої кузини, готові донести тітці все, що почують чи побачать.

— Про що ти зараз думаєш?

— Про те, як швидко я звикла до цієї розкоші, — вказую я рукою на тарілку. — Знаю, що не варто нехтувати можливістю добряче попоїсти. Проте минуло всього кілька тижнів, і от я тут, вечеряю чудовими стравами, уже й байдужа до розмаїття смаків. А тим часом моя сестра… — останні слова застрягають у моєму горлі.

Себастіан тягнеться через стіл і бере мене за руку.

— Хоч як король Мордей намагається зберегти свою владу, зараз він слабший, ніж будь-коли. Питання часу, коли ми підберемося до нього достатньо близько, щоб діяти. Я не здамся.

Але що буде з нами після того, як Джас буде в безпеці? Я не наважуюся поставити це запитання вголос. Себастіан, без сумніву, теж хоче знати відповідь на нього, але я поки не маю що сказати. Чи хочу я залишитися із Себастіаном? Чи хочу жити в замку з королевою, яка відповідальна за прокляття та жахливе поводження з Немилостивими в таборах? Якщо Себастіан говорить правду і вона помирає, то це може означати, що прокляття скоро буде розірвано. Якщо «Ґриморикон» — єдине, що підтримує її життя…

Щоб покінчити з прокляттям і вижити, ти повинна вбити королеву. Я згадую слова Бейккена, і всередині мене все стискається. Якщо, окрім усього іншого, я ще й уб’ю матір Себастіана, то назавжди втрачу його.

— Я бачу, як ти знову поринаєш у думки, — усміхається Себастіан. Він витирає рот серветкою, потім тягнеться до графина з вином і наповнює наші келихи.

— Випий зі мною і розслабся хоч на годину.

Коли Себастіан піде спати, мені доведеться піти в бібліотеку і вигадати, як вкрасти «Ґриморикон». Спочатку я планувала взяти його негайно ж — ненавиджу чекати, — але Себастіан може запідозрити щось, якщо завтра ми прийдемо до бібліотеки, а книги там не буде. Оскільки в мене немає дублікату цієї реліквії, доведеться почекати.

Я можу подарувати Себастіанові годину. Після всього, що він для мене зробив, усього, що пережив і, ймовірно, ще переживе, він заслужив на це і навіть більше. Можливо, і я заслужила. Лише одна година.

Я підношу келих до губ і п'ю. За кілька хвилин мої турботи зникнуть.