Ці порожні обітниці

РОЗДІЛ ТРИДЦЯТИЙ

Себастіан розвертає мене й притискає спиною до високих дерев’яних дверей.

— Це твоя кімната, — шепоче він просто мені в губи.

Моя шкіра тепла, щоки почервоніли від вина, а серце по самі вінця повниться від нашої розмови. Одна година перетворилася на дві.

Усе було як у старі добрі часи — ми лише вдвох, розмовляємо і сміємося.

— Зараз я маю побажати тобі доброї ночі.

Його руки повільно ковзають униз моїм тілом, кінчики пальців залишають за собою палкий слід. Коли він досягає моїх стегон, то ніжно стискає їх.

Я закидаю руку на його шию і вдивляюся в обличчя. Мені подобаються чіткі лінії його вилиць, пронизлива краса цих очей кольору моря, злегка розкриті пишні губи.

— Уже?

Усміхаючись, він торкається своїми губами моїх. Раз, вдруге. На третій раз його язик облизує мою нижню губу, і я тану.

— Дякую тобі за це. Я знаю, що зараз все трохи складно, але я радий, що ми тут.

Я також. Знаю, що це на мене так подіяло вино, але зараз тішуся всьому: від тепла його тіла до того, що по той бік цих дверей є ліжко.

— Мені треба розповісти тобі секрет, — шепочу я.

Себастіан відступає, дивиться в мої очі, обличчя його стає урочистим.

— Слухаю.

— Я не заслуговую на тебе, — я хотіла сказати це жартома, але на очі навертаються сльози. — І колись ти це зрозумієш.

Ти зрозумієш, що я використала тебе, щоб дати Мордею те, чого він хоче. Зрозумієш, що я ослабила твоє королівство, щоб врятувати свою сестру. І зрозумієш, що хоч як мені неприємно завдавати тобі болю, якщо це необхідно для порятунку Джас, я пішла б на це знову.

— Заспокойся, — Себастіан погладжує великим пальцем мою щоку. — Нічого подібного не трапиться. Ми добре провели час, але твої сльози мене спустошують. Насправді це я не заслужив на тебе, але я надто егоїстичний, щоб відпустити тебе.

Я ховаю обличчя на його грудях і хитаю головою.

— Не відпускай мене. Тримай мене, будь ласка.

Я чую, як він ковтає — це єдиний звук у тихій залі.

— Я думав, що зможу піти, поки це безпечно, але я помилявся.

Я підводжу голову.

— Поки безпечно?

— У моєму світі ти щохвилини в небезпеці, але я не можу змусити себе… — він вивчає мій погляд. — Ти ще не розумієш, але ти мені потрібна.

— Басті… — я стаю навшпиньки і притискаю свої вуста до його. Я хочу затягнути його до свого ліжка і благати так, як благала Фінна під наркотиками. Від дотику Себастіана я почуваюся так, ніби після тижня в підвалі мадам Ві вийшла прогулятися на сонці. Забуваю про свої суперечливі почуття до Немилостивого принца. Про таємниці Фінна та його офір. Про королеву та її книгу. Про пророцтво маленької дівчинки та радість гобліна, який сповістив, що я маю вбити королеву, якщо хочу зруйнувати прокляття Немилостивих і не померти.

Себастіан цілує мене у відповідь ще пристрасніше. Його руки занурюються в моє волосся, він не відриває свої вуста від моїх. Я хочу смакувати цю мить. Насолоджуватися нею, доки вона не поглине мене. Хай що станеться після того, як Себастіан дізнається правду, я хочу запам’ятати це почуття — почуття, що Себастіан кохає і захищає мене. Не принц Ронан, не наступний король Милостивих, а мій Басті.

Себастіан відриває вуста і важко дихає. Він притуляється своїм чолом до мого.

— Я можу піти до своєї кімнати або залишитися з тобою, — він важко ковтає. — Але якщо я залишуся, ти повинна сама про це попросити. Я маю знати, що ти хочеш цього. Що ти готова.

Я проводжу кінчиками пальців по його підборіддю, насолоджуюсь поколюванням короткої щетини.

Мої почуття можуть бути такими самими складними, як і мої прив'язаності, але те, чого я хочу від нього зараз, зовсім просте.

— Я хочу, щоб ти зайшов до моєї кімнати. І залишився.

Від важкого дихання його груди надимаються й опадають. Можливо, Себастіан, як і я, має заплутаніші емоції, ніж повинні бути в історіях про кохання. Я беру його за руку і веду до своєї кімнати.

Себастіан змахує рукою, і легенький вітерець зачиняє двері позаду нас.

— Ти впевнена?

— Так, — нехай я егоїстка. Нехай коли Себастіан дізнається правду, стане ще гірше, але… — Я хочу цього.

Себастіан робить крок уперед, обіймає мене й повільно розв’язує мою сукню. Я дозволяю їй впасти з моїх плечей. Нерухомо стою перед Себастіаном. З одягу на мені лише тонка мереживна комбінація, нижня білизна в тон і кинджал, закріплений на моїй литці. Я дозволяю йому дивитися на мене. Коли наші погляди зустрічаються, очі Себастіана темні й пристрасні. Я почуваюся красивою. Десь у далекому закутку свідомості мене продовжує діймати провина, та я не звертаю на неї уваги, щоб зосередитися на цій ночі.

— Ти ідеальна, — шепоче Себастіан. — Ти не уявляєш, як давно я цього хотів.

— Тоді чому не зробив?

Щойно промовивши це, я помічаю вразливість у його очах і ненавиджу себе за таке дурне запитання. Він не цілував мене до останнього дня у Фейрскейпі, бо знав, що я ненавиджу фейрі. Він вірив, що я зненавиджу його, коли дізнаюся правду.

У мене немає часу, щоб обміркувати все це, тому що він обіймає мене й бере моє обличчя у свої руки. Він цілує мене довго й палко. Його руки рухаються то вгору, то вниз моєю спиною, пестять мої плечі, груди, живіт. Грубі долоні стискають мої сідниці, доки він цілує мою шию, покусуючи та посмоктуючи чутливу плоть. Моя розігріта вином шкіра палає від кожного поцілунку, кожного укусу й доторку язика.

Його шорсткі пальці згрібають мою комбінацію. Себастіан смикає її, і тоненькі лямки на плечах рвуться, оголюючи мене перед його ротом і нещадним язиком. Я заплющую очі, закидаю назад голову. Зараз ніщо не має значення, окрім його поцілунків, його рук на моєму тілі, його зубів, що покусують мою чутливу шкіру. Моє серце напружується від задоволення, від бажання. Я притискаюся ближче до Себастіана, вигинаючи спину. Тихі стогони, що зриваються з моїх вуст, мають підказати йому, чого я хочу.

Я тягну його за волосся, поки його вуста знову не знаходять мої і наші язики не сплітаються. Він ніколи мене так не цілував. Грубо, дико, нестримно. Я розстібаю його сорочку і знімаю з плечей. Я хочу відчувати його поціловану сонцем шкіру. Але Себастіан відхиляється, і я скиглю на знак протесту.

Його губи викривлює зухвала посмішка.

— Я далеко не піду. Обіцяю.

Він притискає вказівний палець до моїх грудей, коли його рука спалахує світлом, моїм тілом пробігають мурашки. Він проводить пальцем між моїх грудей вниз, по животу, по обох стегнах, залишаючи сяйливий слід свого дотику. Коли світло тьмяніє, тканина розпадається. Залишки мого одягу й кинджал падають на підлогу, залишаючи мене повністю голою.

Погляд Себастіана поглинає кожен сантиметр мого тіла. Він розтуляє губи, його подих стає нерівним.

— От чванько магічне, — усміхаюсь я і простягаю йому руку.

Його спритні пальці гладять мою спину, мої сідниці.

— Яка користь від магії, якщо її не можна використати, щоб порадувати кохану жінку?

Моє серце стискається від цих слів, і я завмираю. Я давно знала, що кохаю Себастіана, але ніколи не вірила, що він може відповісти на ці почуття взаємністю. Не вірила, що гідна його любові, а він дарує її мені зараз. Зараз, коли всі мої вчинки доводять, що я не гідна його почуттів.

— Знаєш, я тебе кохаю, — його очі прикриті, коли він дивиться на мене згори вниз. — Тебе це лякає? Знати… хто… що я?

Почуття провини рветься на волю і роздирає мене на шмаття.

— Я була такою дурепою, Себастіане. Багато моїх упереджень виникли лише через те, що мати покинула нас і вирушила до Фейрії. Але ти… — пальцем я гладжу його вухо, затримуючись на гострому кінчику. Себастіан заплющує очі, я відчуваю, як він тремтить. — Я покохала тебе у Фейрскейпі, покохала учнем чарівника, який урятував мене від розпачу, і кохаю тебе зараз. Золотого принца фейрі, який любить свою родину і хоче повернути мир між двох ворожих одне одному королівств. — Я дивлюся йому в очі й, хоч як це не типово для мене, молюся всім богам: хай що станеться після цієї ночі, хай що трапиться між нами, нехай Себастіан ніколи не сумнівається у щирості цих моїх слів. — Мені так шкода, що я колись думала, ніби хочу, щоб ти був іншим. Я кохаю тебе таким, яким ти є.

Себастіан розкриває одну долоню, і в ній з’являється купа блискучих коштовностей. Потім розкриває другу, і шовковисто-червоні пелюстки троянд сипляться з неї на підлогу.

— Усе, що захочеш, Брі. Усе, що я можу дати, все буде твоїм.

Я змітаю дорогоцінності й квіти. Коштовні камені розсипаються підлогою, а пелюстки розлітаються навколо нас. Я роблю крок уперед і розвертаю його долоні до себе.

— Мені не потрібні ні квіти, ні коштовності. Я хочу тільки тебе, — я притискаю до його вуст свої, гладжу руками вгору його спину, насолоджуючись відчуттям теплої шкіри під своїми пальцями та на грудях. — Я хочу тебе.

Себастіан заривається обличчям у мою шию і глибоко вдихає.

— Ти робила це раніше?

Я киваю.

Це було вторік і лише кілька разів із хлопцем, який працював в одному з будинків, де я прибирала. Між нами не було жодних почуттів, лише фізична близькість. Спосіб утекти від жорстокої реальності. Це було добре, але із Себастіаном буде набагато краще.

— Це нічого? — стурбовано питаю я.

Себастіан сміється. Цей низький і теплий звук наповнює мій живіт бажанням.

— Звичайно. Тільки не розповідай мені жодних подробиць, гаразд?

Я киваю.

— Це більше неважливо.

Він обхоплює моє обличчя, але я відчуваю, як важко йому стримувати тремтіння.

— Себастіане, — я беру його руки у свої. Його долоні такі великі, широкі й шершаві. — А ти робив це раніше?

— Ні. Тобто так, тобто… — він хитає головою і глибоко вдихає. — Я робив це раніше, але ще ніколи з тією, кого кохаю. Я ніколи й ні до кого не відчував чогось подібного, і мене трохи лякає, що я відчуваю це до тебе. Те, як ти мені потрібна. Мене лякає… що все сталося саме так.

Я усміхаюся:

— Ми там, де маємо бути. Всупереч усьому.

Розстібаю ґудзик на його поясі, й наші руки сплутуються, коли ми разом намагаємося звільнити його від штанів.

Я не соромлюся, коли дивлюся на нього — на його засмаглу шкіру й міцні груди, на напружені м'язи живота й потужні стегна і… решту його тіла.

Я трохи червонію від цього, але не соромлюсь. Я знаю, чого хочу, і йду до ліжка. Не зводячи із Себастіана очей, я вмощуюся на м’якому, наче хмаринка, матраці й пальчиком кличу його до себе.

Себастіан знову і знову розглядає мене, і моя шкіра теплішає з кожним його поглядом. Коли він нарешті опускається на ліжко, то лягає біля мене й спирається на лікоть. Вільною рукою пестить моє тіло, опускається трохи нижче мого пупка. Мені перехоплює подих, але він повертає руку і грається моїми грудьми.

Я витримую його погляд і вигинаюся під його дотиком, направляючи його пальці, куди хочу.

— Я стільки разів уявляла це, — шепочу я, тягнучись до нього. — Уявляла тебе таким. Але ніколи не думала, що це станеться. Тільки не йди зараз, гаразд?

— Я не зміг би, навіть якби хотів.

Його очі темнішають, він перекочується й опускається на мене. Його рухи викликають неймовірне задоволення внизу мого живота. Я підтягую коліна й направляю Себастіана до моїх стегон, задихаюсь, коли він торкається мого чутливого центру.

— Тобі добре?

Я киваю, але добре — це не те слово. Я зневірена й нужденна. Я вдячна за цей момент і боюся того, що буде далі. Я закохана, кохана й негідна цього почуття. Мені не добре, але я так хочу, щоб було.

— А тобі?

Себастіан усміхається у відповідь.

— Краще, ніж будь-коли, — смуток затьмарює його усмішку, ніби він відчуває мої потаємні думки. — Я хочу більшого, але якщо сьогоднішня ніч — усе, що в нас буде, я згоден.

— Я теж хочу більшого, — шепочу я, а потім повторюю його слова йому і богам, які дарували мені цю мить щастя. — Якщо сьогоднішня ніч — усе, що в нас буде, я згодна.

Я запускаю руки в його волосся і дивлюся на нього, рухаючись стегнами, щоб направити його всередину себе. Моє тіло напружується, його дихання стає уривчастим. Його руки гладять моє обличчя, і він починає повільно рухатися. Я відчуваю, як він стримується, але мені потрібно більше, ніж ці обережні дотики. Притискаю його губи до своїх і цілую його доти, доки він більше не в змозі контролювати себе. Себастіан відпускає контроль і дає нам те, що обом потрібно. Досить швидко мої провина і смуток зникають. Я відчуваю між нами із Себастіаном насолоду, зв’язок. І в мені зроджується зернятко надії, що цієї любові буде достатньо.

* * *

Не можу. Дихати.

Я розплющую очі, й просто на мене дивиться привид жінки. Я розтуляю рота, щоб закричати, хапаю повітря, але вона сидить у мене на грудях, і мої легені відмовляються працювати.

Примара тягнеться вперед, ніби коханка, яка схиляється для поцілунку. Я не можу її зупинити. Мої руки не рухаються. Я хочу вирватися, змахнути її, зіштовхнути ногами, але не відчуваю свого тіла. Я паралізована. У пастці.

— Абріелло, — кличе жінка, її дихання торкається моєї щоки. На її вустах моє ім’я звучить ніби пісня, а її срібне волосся пливе навколо її обличчя, наче вона у воді. — Абріелла, Абріелла, Абріелла.

Пісня мого імені жаска і прекрасна. Я зачаровано слухаю і забуваю, що мені потрібне повітря. Забуваю, що не можу рухатися. Я невідривно стежу за її губами і дозволяю мелодії наповнити мої вуха.

Я відчуваю, як свідомість покидає мене, але я не опираюся цьому. Жінка продовжує співати моє ім’я, і світ поринає у пітьму.

* * *

Ларк дивиться на мене великими сріблястими очима. Ми під водою у глибокій темній безодні. Волосся пливе навколо її обличчя, як у банші. Єдине джерело світла — її сяйливі срібні очі. Дівчинка торкається мого обличчя. Я досі не дихаю і не впевнена, чи мені це потрібно. Хтось в іншому світі називає моє ім’я. Не банші. Себастіан. Гукає моє ім’я, кличе мене назад із цієї безодні, благає повернутися. Я дивлюся вгору, але поверхня надто далеко, щоб я могла розгледіти її.

Маленькі пальці Ларк прокладають шлях від моїх скронь до підборіддя і назад. Вона зазирає мені в очі. Я радше відчуваю її слова, ніж чую їх.

— Я бачу перед тобою три шляхи. У кожному з них чутно крик банші. Не бійся.

Моє тіло здригається у воді, ніби якась невидима рука смикає мене. Ларк зводить погляд догори. Тепер я бачу брижі світла, ми наближаємося до поверхні.

— Пам’ятай про свою угоду з фальшивим королем. Він дотримає свого слова. Обирай шлях мудро, принцесо, — її очі сяють від захвату. Вона нахиляється вперед і шепоче мені на вухо: — Тепер дихай.