Ці порожні обітниці

РОЗДІЛ ЧОТИРНАДЦЯТИЙ

— Ще раз, — говорить Прета.

Ішла п’ята година третього дня мого навчання, і мене вже буквально нудило від цих слів. Увесь день, за винятком короткої перерви на обід, ми були в бібліотеці, де Прета змушувала мене створювати темряву. Ми почали з крапель на кінчиках моїх пальців, потім перейшли до кульки, яка міцно трималася на моїй долоні. Результат? Попри нескінченне терпіння Прети, я можу лише створювати темряву, але геть безнадійна в тому, щоб керувати нею, підтримувати її та робити з нею будь-що корисне.

Я глибоко вдихаю і фокусуюся на долоні, бажаю, щоб ця клята темрява нарешті з’явилась. Тієї ж миті на моїй долоні утворюється куля з тіні, але вона надто швидко росте, я не можу її втримати, і вона сиплеться крізь мої пальці, ніби пісок, а потім зникає.

— Як неохайно, — озивається позаду мене низький Фіннів голос.

Я рвучко обертаюсь, здивована його раптовою появою. Окрім короткої зустрічі з трьома фейрі першого дня, коли Прета привела мене до цієї бібліотеки, під час навчань тут завжди були лише ми з нею. Очевидно, сьогодні Фінн вирішив вшанувати мене своєю присутністю.

— Що ти сказав? — запитую я.

— Фінн, — говорить Прета. — Як мило, що ти…

Він уриває її різким помахом руки.

— Не зараз, Прето. Залиш нас.

Прета співчутливо всміхається мені:

— Не дозволяй йому командувати собою, — тихо каже вона.

— Залиш нас, Прето, — повторює Фінн байдужим холодним голосом.

Її погляд суворішає. Прета дивиться на нього, хоч і продовжує звертатися до мене:

— Не сприймай його поганий настрій особисто. Він уже двадцять років гризе себе.

Коли Прета йде, розумніша, відповідальна за самозбереження частина мого мозку волає мені йти за нею. Проте я цього не роблю. Фінн мене не лякає. Можливо, мав би, але… це не збіг, що темрява на моїй долоні виросла, коли він з’явився. Не знаю, чому або як, але моя сила реагує на нього. Навіть коли він просто стоїть поруч, я відчуваю, як вона поривається, благаючи мене скористатися нею.

Ми лишаємося наодинці, я вигинаю брову й гаркаю єдине слово:

— Що?

— Ти необережна зі своєю магією. Тобі бракує концентрації, і якщо ти цього не навчишся, твій обожнюваний принц спіймає тебе на шпигунстві в палаці.

Я гордо задираю підборіддя, але його слова дошкульно ранять мене. Він має рацію. Очевидно, я здатна на більше, ніж уявляла в людському світі, але в мене немає ані найменшого поняття, як контролювати це. Поки навчання лише виснажує мене. Але що як спробувати, поки він поруч…

— Цього ти хочеш? — запитує він. — Щоб тебе примусили покинути пошуки реліквій і ти нарешті могла влаштуватись у новому комфортному житті?

Нахаба.

— Чому ти сам не спробуєш навчити мене?

Фінн схиляє голову набік.

— Ти обрала дуже пасивно-агресивний спосіб просити про допомогу.

— Я… — стискаю кулак і розтискаю. Він такий самозакоханий мерзотник. — Саме ти наполягав на тому, щоб мені допомогти, а коли я прийшла сюди, лишив мене на Прету.

— Вона прекрасна вчителька. Ти повинна бути вдячна за її старання, принцесо.

— Чому ти називаєш мене так? — вибухаю я. — Я не принцеса.

— Лише кілька солодких обіцянок і сопливих сцен відділяють тебе від шлюбу з принцом. Усі це знають.

Доводиться прикусити язика, щоб не розпочати суперечки. Неважливо, що він там собі думає про наші стосунки із Себастіаном. Важливо лише знайти реліквію для короля і повернути Джас.

Але Фінн продовжує шпиняти мене:

— Хіба життя в розкішному Золотому палаці — не єдине, про що мріє твоє смертне серце?

Я не витримую:

— З якого дива ти вирішив, що моє смертне серце про щось мріє?

— Хіба не всі смертні дівчата хочуть побратися з прекрасним принцом фейрі?

— Ти такий самозакоханий гад! — Куля темряви формується в моїй руці, і я обхоплюю її пальцями. — Ця смертна дівчина ніколи про таке не мріяла. Я не хотіла приходити сюди. Мене змусили, коли король твого Двору купив мою сестру.

— То Прета помиляється? Ти не маєш почуттів до принца?

— Я… — мала. Маю. Але мої плутані почуття до Себастіана аж ніяк не стосуються Фінна. Куля темряви пульсує від моєї злості. — Я зовсім не хочу бути принцесою фейрі. Якби я знала, що Себастіан фейрі, ми б ніколи не стали друзями. Він це розуміє.

Фінн повільно обходить мене довкола. Я почуваюсь наче кінь на ринку, якого оцінюють з усіх боків.

— Звісно, ти пробачила йому його брехню, якщо сподіваєшся вийти за нього заміж і укласти з ним зв’язок.

— Я зовсім не сподіваюся вийти за нього, — різко відказую я. Мені доводиться широко розставити пальці, щоб утримати кулю тіні, яка продовжує збільшуватися на моїй долоні. — Я не хочу бути принцесою. Я не хочу укладати зв’язок із фейрі чи взагалі з будь-ким.

Фінн зупиняється просто переді мною і зазирає мені в очі: — То ти ні з ким не пов’язана?

Я закочую очі:

— Це тебе не обходить, але ні. Я б цього не допустила.

Фінн розслабляє плечі. Якби я не знала його, то могла би подумати, що йому полегшало від моїх слів. Але немає причин, чому б Немилостивий принц так турбувався за мене.

— Себастіан обов'язково захоче, щоб ви уклали зв’язок, — говорить нарешті Фінн.

— Він добре знає, якої я думки про вас, фейрі, та цей ваш зв'язок, який контролює людину. Тож цього не станеться.

Я б не пов'язала себе з ним, навіть якби хотіла. Я не можу дозволити Себастіанові знати про мене все, коли я нишпорю замком, щоб урятувати Джас.

— Мордей теж може просити про це. Пам’ятай, будь-хто може укласти з тобою зв’язок, тільки якщо ти сама дозволиш це. Якщо цінуєш своє смертне життя, то ніколи не погоджуйся на це — ніколи.

— Ти мені погрожуєш, Фінне?

— Застерігаю, принцесо.

— У нашій із Мордеєм угоді не йдеться про жодні зв’язки.

— Це поки що. Стережися підступів Мордея.

Підступів Мордея? А як щодо підступів Фінна?

Він лише зітхає:

— Я можу спробувати допомогти тобі. Але правда в тому, що ми з Претою анічогісінько не знаємо про смертних, які володіють магією, і про те, як магія впливає на вас.

— Думаєш, є різниця?

Фінн не приховує здивування:

— Так, бо ми різні.

Він підходить ближче і хапає мене за руку. Кінчиком пальця проводить від внутрішньої сторони мого ліктя до зап’ястя, зупиняючись трохи вище того місця, де я тримаю кулю тіні. Мене мурашить.

Фінн підводить погляд, його очі зустрічаються з моїми, вуста розтуляються. На мить мені здається, що він відчуває пульс цієї енергії між нами.

Це відчуття змушує мене почуватися більш пробудженою і живою, ніж будь-коли. «Це лише магія», — повторюю я собі, але брехуха з мене нікчемна.

Пальці Фінна знову ковзають моєю шкірою, я роблю повільний розмірений вдих і бажаю, щоб він відпустив мене.

Фінн так би і зробив, якби я попросила — я в цьому впевнена, — але я відмовляюся визнати, що він має на мене вплив.

— Що станеться, якщо я поріжу тебе? — запитує він.

— У мене піде кров.

Фінн киває.

— І якщо ти зцілюватимешся, твоє тіло виробить іще більше крові для одужання. Але якщо поріз буде надто великим або надто глибоким, якщо ти втратиш забагато крові, а твоє тіло не зможе забезпечити нову кров достатньо швидко, щоб вона наситила організм, ти помреш.

— Я, взагалі-то, все це знаю, — бурмочу я.

Обличчя Фінна прояснюється. Він знову проводить пальцями по тій самій лінії, і цього разу я не можу стримати тремтіння.

— Для фейрі магія як кров.

— Не розумію. У вас не йде кров?

Цього не може бути. Я сама бачила кров у Себастіана — колись сама обробляла його невеличкі рани.

— У нас є кров, але нас зцілює магія у нашій крові. Саме ця магія забезпечує нам життя, не сама кров. Твоя кров дає тобі життя. Наша магія дає життя нам.

Його погляд зупиняється на моїх губах, і мені перехоплює подих.

Фінн відпускає мою руку так само раптово, як схопив її, і відступає. Він визирає у вікно й запускає руку у волосся. Відкидає його з обличчя, ніби готується до бою.

— Аналогія не ідеальна, але іншої в мене немає. Магія не безкінечна. Вона — джерело нашого життя, тож ми повинні знати свої можливості, щоб не перевантажити себе. Як кров відновлюється після невеликої втрати, так і магія фейрі має відновлюватися. Скільки магії фейрі можуть втратити і відновити, не ослабнувши, залежить від їхньої сили.

— Що трапиться, якщо фейрі надто швидко втратять забагато магії?

— У більшості випадків ми непритомніємо без серйозної шкоди, але якщо магія витрачається через навмисне насильницьке виснаження… — Фінн відвертається, і я бачу в його прекрасних очах щось подібне до горя.

— Якщо її витрачають надто швидко, фейрі може померти від використання власної магії?

— Це вибір. Акт магії такий величний, такий дорогоцінний для фейрі, що така ціна вважається вартою.

— Хочеш сказати, я можу померти, якщо надто швидко використаю забагато магії?

Фінн обертається й уважно дивиться на мене.

— Ти ще навіть не почала шукати глибину своєї сили.

Куля тіні на моїй долоні лускає, наче бульбашка, і розпадається.

Фінн змірює мене поглядом і хитає головою, його обличчя кривиться від огиди.

— Дивовижно, що ти володієш цим даром і так мало його використовуєш. Твоя сила неосяжна, як океан, а ти обмежуєшся тільки тим, що можеш тримати в руці.

— Я робила те, що сказала Прета.

— Ти все спаскудила, — гаркає він, його ніздрі широко роздуваються.

— Чого ти хочеш від мене? — не стримую я свого роздратування. Мені значно комфортніше відчувати неприязнь між нами, ніж ці м-м-м… інші почуття, які він у мене викликає. — Ти прийшов допомогти чи просто позбиткуватися?

Фінн схрещує руки.

— Гаразд. Покажи мені, що ти вмієш. І не оці свої нісенітниці зі жменькою темряви. Здивуй мене.

Я повертаю до нього долоні, щоб продемонструвати, що я не знаю, як зробити бодай щось надзвичайне, і Фінн роздратовано зітхає.

— Ця кімната наполовину занурена в темряву. Тут вистачить роботи. Припини думати і просто покажи мені.

Я відходжу в тінь, фокусуюсь і намагаюся зникнути. Мої пальці то тануть, то знову з’являються. Але я відчуваю — як завжди це відчувала, — що сила закипає в моїй крові, починає вириватися на волю.

— Скажи мені як.

— Ти стримуєш себе. Просто дозволь магії статися.

Я витріщаюся на свої долоні й намагаюсь… не намагатися. Коли темрява знову зникає, я вию від розчарування.

— Здається, виходить тільки гірше.

— У мене є ідея, — каже Фінн, визираючи у вікно. — Йди за мною.

Не озираючись, він прямує до виходу. Але не до парадних дверей, крізь які ми з Претою щодня заходили, а до чорного входу, яким ніхто ніколи не користувався.

Прямую за ним. Ми минаємо мебльоване патіо, спускаємося тьмяно освітленою вулицею та обходимо кілька будівель. Нарешті зупиняємося на величезному кладовищі. Вечір ясний, тож добре видно охайні, хоч і дещо моторошні ряди поховань.

— Чому ми тут? — запитую я.

Фінн відводить погляд від зграї ворон, що кружляє над нами, і запитливо дивиться на мене.

— Ти скажи мені.

Тому що мені найкомфортніше в темряві. Бо коли насувається ніч, я почуваюсь, на подив, упевненішою.

— Ніч підживлює мою магію, так?

Фінн знизує плечима.

— Тільки тобі це відомо. Що ти відчувала тоді, коли використовувала свої сили?

— Злість? Відчай? Не знаю. — Я кусаю губу і дивлюсь на Фінна з-під вій. Ненавиджу почуватися дурепою. — Можна використовувати злість, щоб творити магію?

Фінн знову знизує плечима.

— Звісно. Це слабка емоція, вона може спрацювати як каталізатор для менш потужної магії. Але злості буде недостатньо, щоб осягнути глибину твоїх сил.

Це нестерпно.

— Хочеш сказати, для цього потрібна любов?

Срібні очі спалахують, і я дивуюся, коли бачу його усмішку. Здається, це вперше я бачу, як Фінн усміхається щиро, не саркастично. І він… приголомшливий.

Я не хочу помічати цього: його гострі вилиці й чарівливі очі, повні вуста, що трохи розтуляються, коли він дивиться на мене. Що ж, неможливо не помітити його красу.

— Можна сказати, що володіння магічними силами трохи подібне до відчуття любові. Проте це більше схоже… — Фінн перебирає пальцями повітря і глибоко вдихає. — Це більше схоже на надію.

— Тоді я приречена.

Фінн відхиляється назад, здивовано дивиться на мене:

— Чому?

Я хитаю головою.

— Я не хочу надіятися. Це марнування часу. І навіть може бути небезпечним.

Фінн схиляє голову набік:

— Ти помиляєшся. Насправді небезпечно надії не мати.

Я зітхаю:

— А що як мені немає на що надіятися?

Його вуста знову кривить роздратована посмішка.

— Ти брешеш і собі чи тільки мені?

— Я не брешу.

Фінн сміється. Цей гад сміється з мене.

— Ти живеш у палаці, шукаєш реліквії для Немилостивих і тримаєшся за той дволикий Двір. Ти прийшла сюди й навчаєшся з усіх сил. Навіщо ти це робиш?

— Щоб урятувати сестру.

Він розвертає обидві руки долонями догори, ніби каже: ось же воно!

— Це не одне й те саме. Я вчиняю логічно, а не відчайдушно.

— Хто сказав, що надія завжди відчайдушна?

Фінн підходить ближче й бере мене за руку. Загадковий зв’язок між нами спалахує з новою силою, а вечірнє небо темнішає і повниться зорями.

Я тамую подих. Темрява вгамовує мій гнів, заспокоює роздратування, навіть коли я розумію, що це не нічне небо, а лише бульбашка, що огортає нас.

— Ти занурив нас у темряву. Так гарно, — кажу я.

— Це все всередині тебе, — відповідає Фінн спокійно й навіть трохи сумно. — Ти бачиш не мою силу. А свою. Я всього-на-всього провідник, інструмент, щоб відчинити двері. А ти, уперта, продовжуєш робити все на свій триклятий розсуд.

Я підіймаю вільну руку, і вона зливається з темрявою. Я розчиняюсь у ночі, стаю пітьмою і знаю, що можу контролювати це.

— Відчуваєш? — запитує Фінн, привертаючи мою увагу. Його очі уважно вивчають моє обличчя, ніби шукають якийсь секрет. І я справді відчуваю дещо. Кожен порух цих срібних очей ніби глибокий дотик. Коли він знову починає говорити, його голос низький і хриплий:

— Ти відчуваєш, як сила стугонить у твоїй крові?

Я зустрічаюся з ним поглядом. То ось, що я відчуваю, коли він торкається мене? Силу? Бо більше схоже на… бажання. Але я радше проведу ще одну ніч у темниці Мордея, ніж визнаю це. Тому просто киваю.

Фінн відпускає мою руку, і бульбашка ночі спадає. На зміну їй приходить золоте сяйво призахідного сонця.

Увагу Фінна привертає зграя ворон.

— Нам час повертатися.

— Чому? — я не хочу повертатися. Не зараз.

— Бачиш цих птахів?

Ніби почувши його запитання, одна з ворон каркає, і цей різкий звук підхоплює сумирний вечірній вітерець.

— Так.

— Коли ворони так кружляють, це ознака того, що тлум наближається.

— Тлу — що?

— Тлум. Це духи померлих, які не змогли спочити з миром. Із певних причин вони застрягли між світами.

— Тобто це привиди?

Фінн супиться, спостерігаючи за воронами. Цікаво, що він бачить, коли дивиться на них? Здається, ніби він шукає якусь відповідь у їхніх рухах.

— У певному сенсі так. Це прокляті мерці, фейрі, вбиті надто рано, у яких залишилося забагато магії. Вони застрягли між світами, доки за їхні смерті не помстяться. Дехто заманює невинних на смерть, щоб заспокоїти свої розгнівані душі.

По спині пробігає холодок страху, і я важко ковтаю.

— Вони завжди затримуються на кладовищах?

— Вони затримуються там, де були вбиті, а якщо ти не хочеш отримати наочний урок на тему цих створінь, пропоную якомога швидше звідси забиратися.