Ці порожні обітниці

РОЗДІЛ ТРИДЦАТЬ ПЕРШИЙ

— Дихай! — руки на моїх плечах струшують мене, владний голос Себастіана наповнює кімнату. — Правильно, Абріелло, дихай!

Я роблю вдих, і він обпікає легені, ніби я вдихаю воду чи тону в повітрі. Але я роблю ще один вдих. І ще один. Біль потроху минає.

Себастіан пригортає мене до грудей і гладить моє волосся.

— Я чув її, — шепоче він. Його руки надто міцно стискають мене, але я відчуваю його страх, і не можу відмовити йому в цих обіймах. — Я чув, як вона співає твоє ім’я.

Банші. Це був не сон.

— Себастіане, — мій голос крихкий, як розбите скло.

— Ш-ш-ш, ти зі мною, — він гойдає мене, але я відчуваю, як він тремтить. Відчуваю, як його охоплює смуток. Ніби він мене вже втратив. — Ти зі мною. Я не дозволю, щоб смерть стала кінцем. Обіцяю тобі.

— Що? — я відштовхуюсь від його грудей. — Що це означає?

— Ти бачила її?

Я киваю.

— Це ж не завжди означає, що… Іноді вона помиляється.

Ми врятували Джалека. Він не помер.

Себастіан хитає головою.

— Не знаю. Я просто… — в його очах мовчазне страждання. — Не знаю.

— Ти сказав, що не дозволиш смерті стати кінцем. Що ти мав на увазі?

Він відводить погляд.

— Себастіане?

Коли він зустрічається зі мною очима, його плечі понуро опускаються.

— Я ніколи не міг уявити, наскільки безпорадним почуватимуся, покохавши смертну. Але я страждаю, Брі. Щоразу, коли не знаю, де ти, щоразу, коли не знаю, чи ти в безпеці. Я можу так легко втратити тебе. А щойно я прокинувся від голосу банші, коли вона співала твоє ім'я, і… — він міцно заплющує очі. — Якщо ти помреш, я не зможу тебе повернути. Коли ти підеш, я не зможу дати тобі зілля життя.

— Хочеш сказати, що не зможеш перетворити мене на фейрі, — мій голос втомлений і крихкий.

Себастіан гладить моє обличчя.

— Я чув, як вона співала твоє ім’я, — шепоче він. — Єдине, про що я міг думати, це те, що зілля не спрацює, тому що ми не пов’язані.

Я напружуюсь.

— Людині потрібен зв’язок із фейрі, щоб зілля життя подіяло?

Себастіан зітхає.

— Той, хто створив зілля, вірив, що без цього зв'язку люди можуть викрасти магію.

— Я… — просто хочу бути собою. Щоб йому було добре зі мною, яка я є. Я не хочу ставати фейрі. Ніколи не хотіла. І не думала, що колись захочу. Але від голосу банші мої погляди на світ трохи змінилися. — Басті, я боюся.

Він заплющує очі.

— Зв’язку?

Того, що мені доведеться зробити. Того, що можу втратити тебе. Того, як звучить моє ім’я на вустах банші. Того, що ніколи не зможу пов’язати з тобою своє життя так, як ти цього хочеш.

Себастіан не чекає відповіді. Ми знову опускаємося на подушки. Він гладить мої руки і пригортає мене до себе дедалі міцніше. Заспокоює нас обох.

Коли моє серцебиття стишується, я обертаюся до Себастіана.

— Розкажи мені, як відбувається церемонія зв’язування.

Він довго дивиться на мене, перш ніж відповісти. Мені здається, після почутого співу банші ця розмова дається йому нелегко.

— Церемонія елегантна, — нарешті говорить він. — Вона підкреслює чистоту наших намірів. Усе починається з того, що ми вибираємо руну, яка буде символізувати наш зв’язок, потім я кажу кілька слів, а ти їх повторюєш.

— Гості присутні на церемонії?

— Зазвичай ні. Хоча мої батьки влаштували церемонію й обмін весільними обітницями перед цілим натовпом, — Себастіан усміхається, — Мені тоді було п’ять, і я пам’ятаю свою зніяковілість, коли вони цілувалися й цілувалися, чекаючи, поки зв’язок зміцниться.

— Тобі було п'ять років, коли твої батьки одружилися й уклали зв’язок?

Він перестає всміхатися.

— Мій батько завжди казав, що йому знадобилися роки, аби переконати мою матір, що він гідний її. Останнім часом я співчуваю його тяжкому становищу.

Я штовхаю Себастіана ліктем і ледь всміхаюся.

— Ти хотів би гостей на своїй церемонії?

— Ні. Я хотів би, щоб були лише ми, хоча б тому, що треба підтримувати… фізичний контакт, поки зв'язок зміцніє.

Я прикушую губу.

— Ти про секс?

Він сміється і щипає мене за бік.

— Не обов’язково. Магія вимагає фізичного втілення емоційного зв’язку. Деякі пари під час церемонії просто тримаються за руки, але коли зв’язок романтичний, більшість робить цю мить інтимнішою. Така магія… сильна. Потужна.

— Сподіваюся, колись я відчую це, — я сама дивуюсь тому, як сильно змінилося моє ставлення до укладання зв’язку, але я говорю цілком серйозно. Я просто хочу бути з ним і забути про все інше. Можливо, цього ніколи не трапиться. Коли я сказала, що погоджуюсь, якщо сьогоднішня ніч — все, що в нас буде, я говорила це щиро.

— Це моє найбільше бажання, — Себастіан цілує мене в маківку. — А доти… Залишайся поруч. Я захищатиму тебе.

Він обіймає мене міцніше. Я розумію: він думає, ніби я боюся, що смерть стане між нами. Та невдовзі він зрозуміє, що мої таємниці розлучать нас швидше, ніж спів банші.

* * *

Я більше не заплющую очей.

Переконавшись, що Себастіан міцно спить, вислизаю з його обіймів і встаю з ліжка.

Одягаю шовкові піжамні штани та відповідний топ. Інші наряди, які спакували служниці, мають спідниці, а мені потрібно рухатися якомога вільніше.

Щоразу, як я заплющую очі, бачу цю примарну жінку в пошарпаній білій сукні, її волосся, що обрамляє обличчя. Навіть із розплющеними очима я чую її голос.

Звук мого імені — моторошна пісня, що застрягла в моїй голові.

Себастіан заснув, тримаючи мене в обіймах. Він хоче захистити мене, але я не можу підпустити його достатньо близько.

У моїй голові цокає годинник під ритм пісні банші.

Я знаю, що треба зробити, але мені ще ніколи не було так страшно.

Зараз, як ніколи, виникає спокуса довірити порятунок Джас Себастіанові. Якби він міг найняти когось для вбивства Мордея, його люди змогли б повернути Джас. Я хочу вірити, що він зможе це зробити, хоча тепер знаю, що Милостивий фейрі не може зашкодити Немилостивому. Мені пора діяти, і без того минуло занадто багато часу.

Мені прикро, що через мої дії Себастіан може втратити матір, але я не відчуваю докорів сумління через те, що королева постраждає. Лише, що це стане горем для її сина. Вона поневолює і катує цілий народ фейрі.

її прокляття — основна причина продажу та вбивства багатьох людей. І все це через те, що один чоловік розбив їй серце. Себастіан горюватиме, і мені дуже шкода, але я розумію, що повинна зробити.

Дістаю з тіньового сховку Дзеркало, повертаю йому тверду форму й підіймаю його.

— Покажи мені Джасалін.

Я маю побачити її. Мені потрібне нагадування, чому я зраджую Себастіана. Чому неухильно йду назустріч власній смерті.

Я бачу сестру. Вона лежить на кам’яній підлозі, її голова схилилася набік уві сні, губи потріскані. Я міцніше стискаю Дзеркало, і зображенням, ніби гладенькою поверхнею ставка, розходяться брижі. Коли зображення вирівнюється, я бачу Джас у великому ліжку. Вона спить на боці, закутавшись у пухнасті ковдри, одну подушку обіймає руками, доки її голова лежить на іншій.

Яке зображення справжнє? Якому можна вірити?

Хай що там було, мені потрібна книга. Я відкладаю Дзеркало й ховаюся в тіні, щоб пробратися до бібліотеки. Якщо мені пощастить, я повернуся до того, як Себастіан прокинеться, і зможу вдати, що ніяк не пов’язана зі зникненням книги. Якщо мені не пощастить, я незабаром зрозумію, що пророчив мені спів банші.

Я виходжу зі своєї кімнати й прокрадаюся повз вартових, які охороняють кінець коридору.

Знову і знову прокручую у голові свій план. Будь ласка, не підозрюй мене, Себастіане. І коли дізнаєшся правду, вибач мені, будь ласка.

Двері до бібліотеки замкнені й, без сумніву, охороняються, але я тінню прослизаю крізь них і потрапляю всередину. Чи знає Себастіан, що я на таке здатна? Чи зрозуміє він, що до зникнення книги за зачиненими дверима причетна я?

Холодне місячне сяйво освітлює прекрасну кімнату. Я не чую тут співу піксі, але знаю: якщо заплющити очі, пригадаю ту, що лунала в бібліотеці Золотого палацу. Пригадаю, як ми із Себастіаном обіймались і погойдувались під цю ангельську мелодію.

Я не заплющую очі.

Не дозволяю собі згадувати.

Одразу прямую до книги.

Перш ніж я встигаю засумніватися, простягаю руку й кладу долоні на розгорнуті сторінки книги. Я пригадую попередження Себастіана, але нічого не відчуваю. Ніякого магічного імпульсу в моїй крові, жодної небезпеки. Я обережно згортаю книгу з тихим шурхотом. Заховаю її в тінь і вирушу до Мордея.

Але тієї миті, коли я забираю книгу з підставки, вона починає ворушитися — звивається і вигинається. Інстинктивно я ледь не жбурляю її подалі від себе.

Книга в моїх руках перетворюється на величезну змію і сичить. Вона така велика, що ледь вміщається в моїх долонях. Я відчайдушно хочу втекти геть від цих ікол і цього меткого язика, але думаю про Джас і тільки міцніше стискаю руки. Я знала, що книга може змінити форму. Слід було продумати, якої подоби вона може набути, якщо спробувати викрасти її.

Змія кидається мені в обличчя, але я не послаблю хватку. Це книга. Просто книга. Книга не може зашкодити мені.

І тієї ж миті це стається. Ікла змії впиваються в моє плече, й оглушливий біль пронизує моє тіло. Отрута потрапляє в кров, і кожна вена на моїй руці палає.

Двері до бібліотеки відчиняються, приміщення заливає світлом, і до мене кидається з пів дюжини вартових. Мабуть, я активувала безшумну сигналізацію.

— Кинь книгу! — кричить один із вартових, виймаючи меч.

Змія випускає моє плече зі своєї масивної щелепи. Не знаю, чи можливо це, але укус починає боліти ще сильніше. Ігноруючи біль, я обертаю істоту навколо своєї шиї і кидаюсь до тіні, щоб зникнути. Та навіть у темних рядах між стелажами книг магія підводить мене.

Я обертаюсь назад, готова втікати, і ледь не напорююся на кінчик меча.

— Негайно киньте книгу, міледі.

Я помічаю розгубленість на обличчі вартового. Очевидно, принц наказав йому захищати мене, а королева наказала захищати книгу.

— Я не можу, — намагаюсь пригадати те відчуття, яке викликав у мене Фінн, коли я занурила кімнату в темряву. Ігнорую сліпучий біль у плечі й зосереджуюсь на темряві. На прохолоді заспокійливої непроглядної ночі.

У кімнаті темнішає, а вартові розгублено кричать. Навіть місячне світло з мансардних вікон не пробивається крізь мій щит мороку

Я біжу до вікна і зненацька відчуваю, що падаю. Все, що я можу зробити — це міцно тримати руками змію та розслабити коліна. Коли я приземляюся на пісок, мої зуби клацають, а голова смикається назад. Я не зважаю на біль і якнайшвидше тікаю з палацу, залишаючи позаду переполох у замку.

Коли біля моїх ніг починають розбиватися хвилі, змія ворушиться. Я хочу стиснути її міцніше, але вона вже не на моїй шиї.

Маленький хлопчик смикає мене за руку. У нього сріблясті очі й темне волосся — дитина Двору Тіней. Сльози стікають по його щоках. Я ледь стримую бажання впасти перед ним на коліна й обійняти його печаль.

— Відвези мене додому, Вогнянко. Будь ласка, відвези мене додому, — він притискає вільну руку до своїх грудей, я бачу, як між його пальцями сочиться кров. Ти вбиваєш мене.

Книга. Це книга. Не дозволяй їй маніпулювати собою.

Легше сказати, ніж зробити. Біль пульсує у моєму плечі й доводить, що все не так просто. Я висмикую нитку зі свого гоблінського браслета. Бейккен не встигає повністю матеріалізуватись, як я кричу йому:

— Відведи мене до Немилостивого Двору.

— Я казав тобі, що не можу врятувати від смертельної небезпеки.

Вартові вже штурмують пляж. Вони йдуть просто на мене, і я бачу серед них Себастіана. Випускаю свою силу із самих глибин, накриваю вартових ковдрою темряви.

Гоблін посміхається.

— Оплата, Вогнянко.

Скривавлений хлопчик щохвилини блідне:

— Вона мене вбиває, — ридає він.

Я не наважуюся відпускати його, але знаю, що Бейккен нічого не зробить без оплати, тому вільною рукою хапаю пасмо волосся.

— Відрізай.

Бейккен радо це робить. Вартові вириваються з моєї темряви саме тієї миті, коли ми зникаємо, — і ось я вже стою перед королем. У руках я стискаю не руку маленького хлопчика, а важку старовинну книгу.

Сріблясті очі короля широко округлюються від здивування і захвату. Я тицяю йому книгу:

— Бери.

Він підіймає книгу за допомогою магії і гладить її обкладинку. Мордей заплющує очі, глибоко вдихає. Його шкіра світиться.

Я відчуваю силу, яку він випромінює. У мене був такий самий вигляд, коли я торкалася книги?

— Нумо вип’ємо, — каже Мордей. Він клацає пальцями, і книга зникає. Вмить у його руці з’являється пляшка вина, а в моїй — келих. Король посміхається мені, наповнюючи наші келихи, і підносить свій у повітря. — За мою прекрасну злодійку.

Мої руки тремтять, плече смикається від болю, я цокаюся з Мордеєм, але не п’ю.

Мій адреналін потроху спадає.

— Та годі тобі. Знаєш, я не скажу тобі про наступну реліквію, доки ти не вип’єш зі мною. Це наша традиція.

Я не бажаю грати в його гру, тож одним махом випиваю половину келиха.

— Назви мені третій предмет, який тобі потрібен. Я маю повернутися до Себастіана.

Повернутися — і що далі? Вартові палацу Спокою бачили мене з книгою. Навіть якщо на пляжі Себастіана не було, вартові вже доповіли йому. Я опускаю голову, згадуючи, як він дивився на мене минулої ночі, коли ми кохалися. Смуток на його обличчі, коли він почув, як банші співає моє ім’я. Щирість у його очах, коли він говорив про свою матір.

Вона багато чим пожертвувала заради нашого Двору… і, можливо, ще більшим заради мене.

Моє плече боляче пульсує. Розбите серце змушує мене відчувати, що всьому кінець. Я допиваю вино, але воно не тамує мого болю.

— Ти так близько до завершення своїх завдань, — говорить король. — Чому ж у тебе такий вигляд, ніби тобі розбили серце?

Гордовито задираю підборіддя. Я вже дозволила Мордеєві побачити забагато.

— Принц, напевно, не дозволить мені повернутися до замку. Я зроблю все можливе, щоб дістати третю реліквію, проте…

Мордей розпливається в посмішці, його очі сяють.

— Немає потреби повертатися до замку, моя дівчинко. Третя реліквія, яка мені потрібна, — це корона короля Оберона. Без неї я ніколи не виправлю шкоди, яку королева Арія завдала моєму Двору.

Я мало не сміюся. Це ж те, чого всі хочуть, — те, чого всі так відчайдушно потребують. І як я маю дістати йому корону, якщо навіть Фінн — Немилостивий принц і законний король — не може її знайти?

Я вже стільки втратила, що, здається, починаю божеволіти.

— Гаразд. То скажи мені, де корона, і я мигцем її принесу.

Просто покінчи із цим. Просто віддай мені сестру і відправ нас додому.

— Корона Оберона — певно, єдина річ, яку тобі не доведеться красти. Вона вже у тебе. Бо, як гадаєш, звідки взялася твоя сила?

Тепер я сміюся. То корона в мене?. Як кумедно. З мене ллється сміх. Я регочу й регочу, аж доки згинаюся навпіл від сміху, уявляючи, що і Мордей, і Фінн увесь цей час були на відстані витягнутої руки від корони.

— Якби тільки Фінн знав, — кажу я крізь сміх.

— О, він знає. Як і принц Ронан. Як гадаєш, чому вони обидва так піклуються про тебе? А чому обидва аж зі шкіри пнуться, щоб завоювати твоє серце?

Я піднімаю руки.

— Ну і нехай. То де ж вона?

Я так втомилася.

Моє серце розривається, коли уявляю, як Себастіан повертається в Золотий палац до своєї матері, котра помирає.

А можливо, вона вже мертва.

Як швидко крадіжка цієї книги могла би вбити королеву? Я ніколи нікого не вбивала. Але тепер мене можна вважати вбивцею?

Я більше не хочу ні про що думати. Я просто хочу, щоб усе закінчилося.

Очі короля палахкотять.

— Де ж іще бути короні, як не на голові?

Я вже не стримуюся і регочу гучніше.

— У такому разі, — я театрально знімаю з голови уявну корону й простягаю Мордею, — ось, тримай.

— Якби це було так просто, — він клацає пальцями, і мій сміх застряє в горлі, коли тронна зала потопає у темряві. — Подивися на себе в Дзеркало Виявлення.

— У темряві?

Мордей не відповідає, тож я корюся і дістаю Дзеркало, очікуючи побачити темну кімнату. Але коли я дивлюся на своє тьмяне відображення, мої руки холонуть від побаченого. У моє волосся вплелася стрічка зоряного світла й утворює сяйливу… сяйливу корону.