Ці порожні обітниці

РОЗДІЛ ПЕРШИЙ

Холодні тіні огортають мою спітнілу шкіру. Вони радо приймають мене і ховають від усього світу. Я могла б зараз насолоджуватися темрявою — милуватися зорями, відчувати, як нічне повітря розслабляє мої затерплі, натруджені м’язи. Та я не гаятиму цю ніч на відпочинок чи хвилинну насолоду. Ніч — це час для шпигунів і крадіїв. Це мій час.

Я просовую дві шпильки в замок. Мої обвітрені пальці танцюють із ними, наче перебирають струни альта. Цю пісню я грала вже тисячу разів. Цей гімн я згадувала в найважчі миті свого життя. Ліпше молитися спритним пальцям, тіням і непримітності, ніж старим богам. Ліпше красти, ніж помирати від голоду.

Десь удалині кумкають жаби, і хор їхніх голосів майже заглушає приємне клацання замка, який я щойно відімкнула. Двері чорного входу до маєтку Крейтона Ґорста широко відчиняються переді мною.

У Ґорста сьогодні справи деінде. Я кілька разів це перевірила. Та однаково уважно роззираюся, чи немає в будинку господаря або слуг. Більшість багатіїв виставляють охорону, і лише дехто, як-от Ґорст, такий недовірливий, що навіть найближче оточення не підпускає до своїх сховищ. Сьогоднішньої ночі я чекала кілька місяців.

Я обережно спускаюся сходами до підвалу. З кожним кроком тут холоднішає, але мої м’язи досі палають від адреналіну після перелізання через огорожу. Тому мені приємно відчувати, як прохолода ковзає шкірою.

Я вже на останніх сходинках, коли світлокамінь вловлює мої рухи й починає блимати, тьмяно освітлюючи підвал. Я вирубаю його, встромивши ніж у м’яку серцевину каменю. Усе довкола занурюється в таку непроглядну темряву, що я не можу розрізнити навіть обриси власної долоні. То й добре. Мені звичніше рухатись у пітьмі.

Я йду навпомацки вздовж підвальних стін, аж раптом торкаюся холодних металевих дверей сховища. Наосліп досліджую їх кінчиками пальців — три замки, але всі не надто складні. Вони швидко піддаються моєму ножеві та шпилькам. Менш ніж за п’ять хвилин двері сховища відчиняються, і хвиля полегшення розливається моїм тілом. Ми зможемо внести оплату за місяць. Цього разу мадам Вівіас не вдасться здерти з нас іще більше відсотків.

Та моя переможна усмішка вмить згасає, щойно я помічаю викарбувані на порозі символи. Так само швидко гасне і мій запал.

Сховище Ґорста захищають руни.

Ну звісно.

Одержимий багатій, який відмовляється від охорони, швидко збіднів би, якби не зачаклував свої статки.

Тут небезпечно, і я ризикую втрапити в халепу, якщо бодай на мить забуду про це. Я краду лише в тих, хто має більше, ніж їм потрібно. Та з багатством приходить і влада — влада страчувати крадіїв, упійманих на гарячому. Таких крадіїв, як я.

Обходжу рунічні символи, дістаю із сумки зоряного черв’яка. Його гладенька шкіра волога і слизька. Черв’як ковзає по моїх пальцях, але мені вдається прикласти його до зап’ястка. Я здригаюся, щойно він прокушує шкіру. Черв'як повільно, по краплині, висмоктує мою кров і починає сяяти, освітлюючи землю переді мною. Ненавиджу світло, але треба роздивитися руни. Я присідаю і ретельно вивчаю кожну лінію і кожен вигин, зіставляю форму і значення. Розумна магія, нічого не скажеш.

Ці руни не завадять мені ввійти до сховища. Вони впустять мене, але замкнуть усередині. Я лишатимусь у полоні, доки господар маєтку вирішить, що зі мною робити. Звичайний крадій, який знає лише захисні руни, переступив би ці символи й подумав би, що заклинання не діє. І лише згодом допетрав би, що замкнений у сховищі. Добре, що я не звичайна крадійка.

Швидко перебираю у пам’яті можливі контрзаклинання. Я не чаклунка. Може, й хотіла би нею бути, якби моя доля склалась інакше, якби мої дні не заповнювали драяння підлог і прибирання за примхливими кузинами.

Для вивчення магії у мене немає ані часу, ані грошей. Я змирилася, що ніколи не відчуватиму магію на кінчиках пальців, не творитиму заклинань, не варитиму зілля, не проводитиму ритуали. Принаймні мені пощастило мати друга, який навчив мене всього, що сам умів. Тепер я знаю, як вибратися із цього сховища і прихопити все потрібне.

Я дістаю з-за пояса ніж і, прикусивши губу, розсікаю собі долоню. Від пронизливого болю паморочиться в голові. Усі думки займає тільки біль. Я тремчу.

Це триває надто довго. Моє тіло починає втрачати зв’язок зі свідомістю.

«Дихай, Абріелло. Треба дихати. Кисень не обміняєш на хоробрість».

Спогад про мамин голос змушує мене різко втягнути повітря в легені. Та що це зі мною сьогодні? Зазвичай я терпиміша до крові й болю. Але сьогодні я голодна і виснажена — працювала весь день без перерви. Мене мучить спрага.

Часу обмаль.

Я занурюю палець у кров, що цебенить із моєї долоні, й обережно малюю контрзаклинання на рунах, висічених на порозі. Витираю закривавлену долоню об штани, оглядаю свою роботу і лише потім підводжусь.

Без вагань переступаю поріг. Одразу ж починаю малювати різноманітні символи і переконуюся, що мої руни діють. Увійшовши до сховища, я освітлюю його зоряним черв’яком.

Сховище Крейтона Ґорста більше, ніж моя кімната. Уздовж стін тягнуться полиці, заставлені мішечками з раконами, прикрасами та блискучою зброєю. У мене аж руки сверблять забрати стільки, скільки зможу винести, але я цього не робитиму. Якщо дозволю почуттям взяти наді мною гору, Ґорст зрозуміє, що в сховищі хтось був. З іншого боку, це й так може трапитися. Раптом я недооцінюю цього п’яничку і він стежить за багатством, яке нажив, торгуючи насолодою і плоттю? Проте, якщо мені пощастить, він ніколи не дізнається, що хтось пробрався сюди повз його захисне заклинання.

Я знала, що Ґорст багатий, але не уявляла наскільки. На сутенерстві та продажі алкоголю можна нажити нічогенький капітал, але щоб такий? Я окинула поглядом полички й помітила єдине пояснення такого достатку. Моя рука інстинктивно потягнулася до стосика пожиттєвих контрактів, але я негайно відсмикнула її, щойно відчула магічний жар, що їх оточував.

Якби я могла переродитися, хотіла би стати в іншому житті могутньою чаклункою, хоча б для того, щоб знищувати такі контракти. Я б розплутала ті магічні вузли, що прив'язують ці невинні життя до таких паскуд, як Ґорст. Я зібрала всі свої сили і звільнила би стількох дівчат, скількох би встигла, перш ніж мене зловили і стратили б. Та я знаю, що не маю достатньо могутності, щоб розвіяти чари цих контрактів, тож лишаю їх на місці. Усе в мені аж кричить, що треба принаймні спробувати.

Ти не можеш урятувати їх.

Я змушую себе відійти від контрактів. Зосереджуюся на полицях і обираю найбільш захаращену, щоб зникнення мішечка помітили не відразу. Роззираюсь, шукаючи руни. Нічого. Ґорст мав би найняти мене, щоб навчила його як слід захищати свої скарби. Я знімаю один із мішечків і переглядаю вміст. Раконів у ньому більш ніж достатньо для нашої оплати. Можливо, цього вистачить і на наступний місяць.

У Ґорста тут так багато грошей. Чи помітить він, якщо я заберу ще трохи?

Оглядаю полички й обираю два більшенькі мішечки, сховані за зваленими в купу скарбами. Я знала, що Ґорст займається мерзенними справами, але такі багатства людина з Фейрскейпу може надбати, тільки якщо веде справи з фейрі. Щойно я це зрозуміла, контракти набули нового значення. Погано, звісно, що ті бідолахи змушені виконувати накази Ґорста, що все життя мають виплачувати йому немислимі відсотки. Та якщо в нього домовленості з фейрі, він може відправляти людей в інше королівство, де на них чекає вічне рабство. Або й гірше.

Усі контракти поділені на три стосики. Я не можу ризикувати й торкатися їх, але зазираю у кожен. Якось я викуплю свою свободу і, коли сестра вже не залежатиме від мене, повернуся сюди. Якось я знайду спосіб.

Мій погляд чіпляється за стосик, найближчий до дверей сховища, і за ім’я у контракті. Я перечитую ім’я і дату, коли треба внести повну оплату. Раз. Двічі. Тричі. Щоразу моє серце стискається дедалі сильніше. Я не вірю в старих богів, але посилаю їм молитви, коли бачу це ім’я, ці дитячі каракулі. Завтрашня дата підкреслена її власною кров’ю.

Наді мною лунають кроки. Важко гупають чоловічі чоботи. Я чую низький голос.

Там, де я стою, слів не розібрати, але мені й не треба. І так ясно, що пора вшиватися звідси.

Моя сумка, набита краденим золотом, поважчала. Я притискаю її до себе, щоб монети не дзенькали, й вилітаю зі сховища. Силою відриваю від себе зоряного черв’яка, який хоче ще крові.

— Терпіння, — шепочу я і кладу його на підлогу. Цей кровопивця повзе порогом, злизуючи з нього краплини моєї крові.

Згори чутно ще більше кроків. Сміх і дзенькіт келихів. Ґорст не сам. Якщо мені пощастить, усі там нагорі вже такі п’яні, що не помітять, як я вислизну.

— Швидше, швидше, — шепочу я черв’яку. Треба зачинити двері до сховища, але, якщо залишаться сліди моєї крові, Ґорст здогадається, що там хтось був. Або й гірше — віддасть її зразок якомусь чаклунові й відстежить мене.

Голоси наближаються. Кроки вже гупають на сходах.

Вибору немає. Я забираю черв’яка з його кривавого бенкету і ховаю назад до сумки.

Перш ніж замкнути двері сховища, поливаю камені на порозі водою зі своєї фляги.

— Я візьму нову пляшку, — гукає Ґорст, стоячи вгорі на сходах до сховища. Я надто добре знаю цей голос. Колись я прибирала в його борделі. Мила підлогу й вичищала туалети, доки місяць тому він не спробував примусити мене працювати на нього інакше.

Останні дев’ять років я живу за двома принципами: не красти в того, хто дає мені роботу, і не працювати на того, хто краде в мене. Тієї ночі я додала іще один: не працювати на того, хто намагається шантажем примусити мене до проституції.

З кожним ударом чобіт Ґорст ближчає, та я рухаюся легко й спритно.

Замикаю один замок. Клац.

Човг, човг.

Другий замок. Клац.

Човг, човг.

Третій…

— Що за чортівня?

Клац.

— Ці світлокамені ні на що не годні, — прогримів Ґорст.

Я ледь дихаю і втискаюсь у стіну, ховаючись у найглибшу пітьму.

— Ти йдеш? — кличе згори жіночий голос. Його супроводжує вибух сміху. — Крейтоне, ми знайшли ще одну пляшку. Ходи до нас!

—Іду.

Я відлічую його кроки у зворотному порядку. Ось він уже за кілька сантиметрів від сходів, ось важко підіймається вгору. Він п’яний. Схоже, сьогодні удача на моєму боці.

Я дослухаюся, стежу за пересуванням гостей у маєтку, доки в кімнаті слуг наді мною не стихає шум, а гомін не переміщується до передньої частини будинку. Не можна ризикувати і відчиняти сховище, щоб прибрати решту кривавих слідів. Не сьогодні.

Я безшумно підіймаюся сходами, повторюючи кроки, якими прийшла сюди.

Не помічаю напруги, що судомить мої м’язи, доки не виходжу з дому. Аж тоді вона все ж бере гору.

Під прохолодним нічним небом мене накриває хвиля виснаження. Не можна зупинятися зараз, але я надто втомилася за цей тиждень і не можу більше ігнорувати потреби власного тіла.

Мені треба поспати. Поїсти. А вранці, можливо, вдасться викроїти кілька хвилин, щоби бездумно спостерігати за тренуваннями Себастіана на задньому дворі мадам Вівіас. Це навіть краще, ніж сон чи їжа.

Від однієї думки про Себастіана в крові спалахує адреналін і примушує довести розпочате до кінця. Тіні виводять мене з маєтку. Я пробираюся звивистими стежками поміж дерев та кущів, ухиляючись від місячного сяйва, ніби граюся з ним у піжмурки.

Головні ворота досі широко відчинені. Мої втомлені м’язи благають скористатися легшим виходом. Я не можу так ризикувати, тож дістаю з торбинки мотузку й перекидаю через огорожу Ґорстового маєтку. Грубі нитки впиваються в потріскані руки, моя шкіра палає від кожного ривка вгору.

Зістрибую з огорожі й м’яко приземляюся по інший бік. Я можу сплигнути з будь-якого дерева чи даху й не травмуватися. За це сестра жартома називає мене кішкою. Та мені більше до вподоби порівнювати себе з тінню — такою непомітною, що звичайні люди навіть не здогадуються, на що вона здатна.

До будинку мені йти хвилин десять. Я ледь плентаюся під вагою награбованого. Так приємно буде віддати ці гроші мадам Вівіас, залізти в ліжко і проспати годин дванадцять.

Але я не можу. Не після того, як побачила контракт в останньому стосику.

Я звертаю з дороги, що веде додому, і йду вниз провулком, оминаючи крамницю одягу, де працює моя сестра Джас. Повертаю за ріг Ґорстової таверни, обходжу переповнені сміттєві баки й, непомічена, прослизаю в міську «резиденцію для сімей». Резиденція. Яка іронія. Насправді це чотириповерховий будинок, у якому туляться дванадцять двокімнатних квартирок зі спільною ванною і кухнею на кожному поверсі. У його мешканців бодай є дах над головою, тоді як більшість не має навіть цього. Та після пишнот Ґорстового маєтку мене аж трусить від несправедливості.

Двері до квартири моєї подруги Нік привідчинені. Звідти долинає схлипування. Крізь щілину я бачу Данію — маленьку доньку Нік. Крихітка згорнулася біля стіни, її плечі тремтять від плачу. У Данії така сама темна шкіра й кучерики, як у її мами. Колись Нік сказала, що після народження доньки весь її світ змінився. Відтоді єдине, чого вона бажала, — стати найкращою мамою для Данії, навіть якщо доведеться робити те, від чого вона хоче вберегти доньку.

Я штовхаю двері й заходжу. Данія наполохано здригається.

— Ш-ш-ш. Це я, маленька, — шепочу, сідаючи біля неї навпочіпки. — Де твоя мама?

Дівчинка підводить голову, сльози струмками котяться по її щоках. Схлипування гучнішає. Вона вся трясеться, ніби намагається стримати шалений шторм, що вирує усередині.

— У мене не лишилося часу, — белькоче Данія.

Я не запитую, що це означає. Уже знаю. Позаду чуються кроки. Я обертаюсь і бачу Нік. Вона стоїть, схрестивши руки на грудях, на її обличчі вираз жаху.

— Данія зробила це, щоб урятувати мене, — говорить Нік. Її голос звучить хрипло й уривчасто, вона з останніх сил стримує сльози. — Мала взяла гроші в Ґорста, щоб купити в цілителя ліки для мене.

— Бо ти помирала, — ображено відповідає Данія і витирає сльози. Дівчинка переводить на мене погляд: — У мене не було вибору.

— Був. Ти мала сказати мені. Я б нізащо не дозволила підписати той контракт.

Я беру подругу за руку й міцно стискаю її. У відчаї найпаскудніше те, що він завжди викреслює правильний вибір зі списку можливих. Нік знає це не гірше за мене.

— Я піду замість тебе, Лані. Зрозуміла? — каже Нік. Спокійна рішучість подруги крає мені серце.

— Але що тоді буде зі мною? — питає Данія.

Вона вже достатньо доросла і розуміє, що, віддаючи себе замість неї, мати, можливо, прирікає її на ще гіршу долю. У Фейрскейпі ніхто не хоче годувати зайвий рот. А товстосуми, яким це по кишені, надто жадібні для такого благодійництва.

— Брі, зможеш узяти її до себе? — запитує Нік. — Ти ж знаєш, я не просила б, якби мала вибір. Забери її.

Я хитаю головою. Я і хотіла б, але, якщо мадам Вівіас дізнається, що Данія живе в підвалі разом із нами, наслідки будуть жахливими. І не лише для нас із Джас. Для Данії теж.

— Попроси когось іншого.

— Нікого більше просити, і ти це знаєш, — відповідає Нік. У її словах немає докору, лише покірність.

— Скільки Данія заборгувала?

Нік супиться і відводить погляд.

— Надто багато.

— Наскільки багато?

— Вісім тисяч раконів.

Я здригаюся. Цих грошей вистачило б заплатити мадам Вівіас за два місяці, навіть з її «відсотками». Не знаю, скільки я винесла сьогодні з Ґорстового сховища, але є велика ймовірність, що в моїй сумці достатньо раконів, щоб сплатити борг.

Данія дивиться на мене величезними темними очима, за які й отримала своє ім’я, ніби благає врятувати її. Якщо не зроблю цього, Нік приречена, а можливо, і Данія. У кращому випадку дівчинка закінчить служницею якоїсь багатійки. А в гіршому? Навіть думати про це не хочу.

Нік мріяла про ліпшу долю для своєї доньки. Про шанс стати кращою, ніж ми, мати краще життя. Якщо я знову не заплачу мадам Ві, для мене нічого не зміниться. Наш борг надто великий, наші життя надто міцно прив’язані до старої відьми. Після смерті дядька Девліна ми застрягли у цієї карги. Крадені гроші не врятують нас із Джас, але можуть допомогти Данії та Нік.

Я тягнуся до сумки й дістаю звідти два мішечки.

— Ось.

Нік округлює очі.

— Звідки це в тебе?

— Неважливо. Візьми.

Нік здивовано витріщається на мішечки, а тоді хитає головою.

— Брі, ти не можеш.

— Можу і роблю.

Нік надто довго не зводить із мене очей. Я бачу, як її відчай бореться зі страхом за мене. Раптом вона щосили обіймає мене.

— Я поверну тобі ці гроші. Колись. Якось. Присягаюсь.

— Ти нічого мені не винна, — я вибираюся з обіймів Нік. Хочу якнайшвидше дістатися додому і вмитися. Нестерпно хочу спати. — Ти б так само вчинила заради нас із Джас.

На очі Нік набігають сльози. Одна солона краплинка зривається з вій і котиться щокою, розмазуючи макіяж. Та щойно Нік помічає мою закривавлену руку, її вираз обличчя з вдячного стає схвильованим.

— Що трапилось?

Я стискаю кулак, щоб приховати поранену долоню.

— Нічого. Просто поріз.

— Просто поріз? Та це надійний спосіб підчепити якусь заразу.

Нік киває у бік своєї спальні:

— Ходімо. Я допоможу.

Я знаю, що так просто вона мене не відпустить, тож слухняно йду до малесенької кімнатки. Усередині немає нічого, окрім хиткої шафи та ліжка, яке Нік ділить на двох із донькою. Присівши на край постелі, я спостерігаю, як вона зачиняє двері й дістає усе необхідне.

Нік опускається переді мною на коліна і змащує мій поріз цілющою маззю.

— Ти поранилася, дістаючи ті гроші.

Це не запитання, тож я навіть не хочу брехати.

— Усе гаразд?

Мазь проникає у шкіру. Я намагаюся лишатися незворушною. Поріз починає зростатись і нещадно свербить.

— Усе гаразд. Мені б тільки поїсти і подрімати.

Темні очі Нік скептично дивляться на мене.

— Подрімати? Брі, ти така виснажена, що тобі тільки кома допоможе.

Я сміюся, принаймні намагаюся вичавити із себе сміх. Щоправда, звук більше схожий на жалісливе квиління. Я так втомилась.

— Коли вам вносити наступну платню тітці?

— Завтра.

Від самої думки про це до горла підкочується клубок. Мені сімнадцять, але я прив’язана до магічного контракту, який, певно, триматиме мене в боргу перед мадам Вівіас до кінця життя. Коли дядечко Девлін помер, а матір покинула нас, ми із сестрою добровільно підписалися на це рабство. Ціна, яку тоді назвала мадам Ві здавалася цілком прийнятною, та й це було краще, ніж непевна доля бездомних сиріток. Але тоді ми були маленькими дівчатками і не розуміли таких речей, як складні відсотки та підступна боргова пастка. Як і Данія повністю не розуміла умов контракту, який підписувала з Ґорстом.

— І завдяки нам, — каже Нік, потягнувшись за бинтом, — ти знову в боргах.

— Це того варте, — шепочу я.

Нік примружує очі.

— Цей світ зовсім спаскудився.

Данія не могла почути нас, хіба що підслуховувала би за дверима, але Нік все-таки стишує голос.

— У мене є друг, який міг би підкинути тобі роботу.

Я насторожуюсь.

— І яка ж там робота?

Не існує такої роботи, яка допомогла б мені заробити потрібні кошти. Жодної, окрім…

— Так само я можу працювати на Крейтона Ґорста, якщо вже надумаю зовсім пуститися берега.

— От тільки Крейтон забиратиме собі половину твого прибутку, — сумно всміхається Нік, бинтуючи мою руку. — Деякі фейрі готові чимало заплатити за товариство прекрасної людської жінки. І ще більше, якщо погодишся укласти з ними магічний зв’язок. Це значно більше, ніж може запропонувати Крейтон.

— Фейрі? — я хитаю головою. Ліпше мати справу зі збоченими клієнтами Крейтона, ніж потрапити до рук фейрі. Раніше ми, люди, вірили, що фейрі — наші охоронці. Це сталося до того, як небо розкололося і між світами відкрились портали. Спершу фейрі були безформними духами й тільки в сутінках — легка тінь чи силует у кронах дерев, які лиш віддалено нагадували щось живе.

Люди називали їх янголами. Падали перед ними навколішки і молили не полишати їх, захищати, дбати про хворих дітей. Та коли портали повністю відкрилися і ці янголи нарешті опинилися в нашому світі, виявилося, що вони зовсім не збиралися нас захищати.

Фейрі — ніякі не янголи. Вони — демони, і прийшли, щоб використовувати нас, красти наших немовлят і перетворювати людей на рабів чи інкубатори для розмноження. Вони обманом змусили тисячі людей покласти життя на їхніх війнах. Лише коли Магічна Сімка Елори — сім наймогутніших чаклунів нашого світу — об’єднала свої сили, ми захистили портали від них. Відтоді фейрі можуть заволодіти життям людини, тільки якщо воно чесно куплене або ж добровільно подароване. Це мало би бути нашим магічним захистом, але хитрі фейрі знайшли тисячі обхідних шляхів. Тож насправді захищеними виявилися лише багатії та можновладці.

«Це краще, ніж нічого», — повторюють ті, хто підтримує Сімку. Але це ще квіточки. Найгірше чути: «Якщо не хочете, щоб вас продали фейрі, нічого залазити в борги».

— Навіщо платити, якщо фейрі може зачарувати будь-яку жінку й отримати бажане? — запитую я Нік.

— Говори тихіше! — Нік обертається, щоб переконатися, чи досі двері до кімнати зачинені. — Не все, що ти чула про них, правда. І мій друг може…

— Це не обговорюється. Я знайду інший спосіб, — якщо я щось і знаю напевно, то це те, що ніколи не довірятиму фейрі.

— Я хвилююся за тебе, — каже Нік. — У цьому світі єдина наша сила — наша незалежність. Не дозволяй нікому загнати тебе у глухий кут. Не дозволяй відчаю приймати рішення замість тебе.

Як це сталося з Ланіею.

— Не дозволю, — обіцяю я, але слова на звук порожні, ніби мій голос уже знає, що це брехня. Я увесь час працюю і краду стільки, скільки можу винести, хоча однаково не здатна забезпечити собі нормальне життя.

Навіть якщо погоджусь продавати своє тіло — а цього не станеться, — я не бажаю мати справ із фейрі. Байдуже, скільки грошей вони пропонують. У житті є речі важливіші, ніж гроші. Навіть важливіші, ніж власна свобода — як-от піклуватися про двох маленьких донечок замість покинути їх і втекти зі своїм коханцем фейрі.

* * *

— Я чую тебе, дівчисько, — говорить мадам Вівіас, щойно я торкаюсь ручки на вхідних дверях.

Я зіщулююсь. Треба було заходити через підвал.

Уже перевалило за північ, і в мене немає сил на жодне завдання мадам Вівіас. Опускаю голову, повертаюся до неї і присідаю в легенькому реверансі.

— Добривечір, тітонько Bi.

— Добрий вечір. Завтра повня.

— Так, мем.

— У тебе є гроші?

Мій погляд зупиняється на впертих у боки руках — на кожному пальці виблискує коштовний перстень. Один такий покрив би нашу місячну платню.

Я досі не підводжу голови. Не подарую їй задоволення бачити страх у моїх очах.

— Будуть завтра, мем.

Вона так довго мовчить, що я наважуюся підвести погляд. Мадам Вівіас поправляє на шиї разки коштовних намист і насуплено дивиться на мене.

— Якщо в тебе сьогодні немає грошей, які шанси, що вони будуть завтра?

Майже жодних. Але доки не спливе останній термін оплати, я цього не визнаю.

Щоразу, як ми не можемо внести платню, наш контракт подовжується, а сума збільшується. Це зачароване коло, з якого нам не вибратися.

— Я заплачу завтра, мем.

— Абріелло! — Цей пронизливий вереск лунає з верхнього поверху, і я здригаюсь, упізнавши голос кузини Кассії. — Треба випрати мої сукні!

— У твоїй кімнаті є свіжі сукні, — відповідаю я. — Я випрасувала їх уранці.

— Жодна з них не підходить. Мені нічого вдягнути сьогодні на вечерю.

— Треба прибрати в моїй кімнаті, — кричить її сестра Стелла. Таке враження, що боги не пробачать, якщо для однієї розбалуваної кузини я зроблю більше, ніж для іншої. — Востаннє ти тут ледь ганчіркою помахала, і всюди знову брудно.

Мадам Вівіас вигинає брову й повертається до мене спиною.

— Ти їх чула. Берися за роботу.

Сон почекає іще кілька годин. Я розправляю плечі й рушаю до кузин.