Ці порожні обітниці

РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ

Нік сперлася на стіну будинку чарівника Тріфена.

— Ти маєш розповісти Себастіанові про свій план, — каже вона.

— Це тому ти привела мене сюди?

Я з’їхала від мадам Ві цього ж ранку й одразу вирушила до Нік. Вона терпляче вислухала мою плутану розповідь і на-півготовий план, а потім наполягла, щоб ми пішли до чарівника Тріфена по сонне зілля. Портал однаково не відкриється до півночі, тож нічого не станеться, якщо я трохи відпочину доти.

Сонце тільки котиться до горизонту, і здається, час то біжить надто швидко, то тягнеться заповільно. Якби це залежало від мене, я б уже була у Фейрії і шукала сестру. Та я боюся, що коли опинюся там, мені забракне сил і розуму. Я страшенно боюсь невдачі.

— Я привела тебе по зілля, — заперечує Нік, поплескуючи по сумці. — Та, гадаю, ти повинна сказати Себастіану. Що як він зможе піти з тобою?

Я хитаю головою.

— Він намагатиметься захистити мене, тож лише заважатиме. Та й завтра він вирушає на навчання. Я не зіпсую йому цю подорож.

Нік супиться:

— Я не в захваті від того, що ти робитимеш це сама. І взагалі не в захваті від того, що ти збираєшся робити.

— А як би ти вчинила на моєму місці? Якби це Данію продали Немилостивому королю?

На темні очі Нік накочуються сльози:

— Пішла б за нею не вагаючись.

— Тоді ти розумієш, що в мене немає вибору.

— Уявляю, скільки всього ти наробила просто тому, що в тебе не було вибору, — м'яко каже вона. — Я повинна дещо в тебе запитати.

— Питай.

Нік роззирається вулицею і, хоч окрім нас більше нікого немає, запитує пошепки.

— Гроші, які ти дала Данії… ти вкрала їх у Ґорста?

Усередині мене все стискається. Звідки вона це знає?

— Я ж не геть причмелена.

Нік звужує очі:

— Брі.

Я потираю потилицю. Здається, вся напруга останніх двадцяти чотирьох годин повисла важезним тягарем на моїй шиї.

— Буде краще, якщо ти не знатимеш, де я взяла ті гроші.

Не вірю, що це було лише минулої ночі. Так багато всього сталося відтоді — увесь мій світ перевернувся.

Нік міцно стуляє губи.

— Хтось вдерся до будинку Ґорста, пройшов його охорону і заліз у сховище. Крейтон лютує.

— Можу собі уявити.

— Хай хто це був, він залишив сліди крові, — шепоче Нік. — І тільки питання часу, коли Ґорстовий чародій знайде крадія.

Паскудство. Я була така зайнята новими клопотами, що забула про кров.

— Ґорст — найменша з моїх проблем.

— Та невже? Тоді лишається сподіватись, що Ґорстовий чародій працює повільно. Інакше ти можеш і не ввійти до порталу.

— Брі! — гукає Себастіан. Він саме вийшов із двору.

— Поговоримо пізніше, — каже Нік, сумно всміхається і стискає мою руку, перш ніж піти геть. — Побачимося вдома. Будь обережною.

— Дякую, Нік.

Я глибоко вдихаю й обертаюся до Себастіана. Моє серце стискається, щойно я бачу його. На ньому біла туніка і шкіряні штани, що так міцно обтискають його могутні стегна. Біле волосся сяє на сонці, ніби справжнє срібло.

— Майстер Тріфен сказав, що ти шукаєш мене.

Я стримую емоції, що міцними лещатами стискають моє горло. Хочу розповісти Себастіанові про свій план і попередити, що ми, можливо, більше ніколи не побачимось. Ненавиджу обманювати його, але кращого варіанта я не бачу.

— Хотіла побачитися, доки ти ще не поїхав.

Себастіан підходить ближче, бере мене за руки й ніжно стискає їх.

— Я б не поїхав, не попрощавшись.

— Знаю.

Я уважно вивчаю його обличчя, намагаюсь запам’ятати кожну лінію. У світлі призахідного сонця його очі радше блакитні, ніж зелені. Я можу більше ніколи не побачити ці очі.

Себастіан опускає руку в кишеню і дістає ланцюжок з кришталевою підвіскою.

— Я зробив дещо для тебе.

— Басті…

Ланцюжок простенький і тонкий, сплетений зі срібла, але кристал — бездоганний.

— Це… найпрекрасніша річ, яку я коли-небудь бачила.

— Тоді вона саме для тебе, — голос Себастіана звучить хрипло, а ніжність у його очах розбиває мені серце і змушує страждати від докорів сумління. — Це захисний амулет. Якщо я не можу бути поруч, щоб захистити тебе, то…

Себастіан здригається, ніби йому боляче від самої думки про це. Він обережно надягає на мене через голову ланцюжок.

— Обіцяй, що ніколи не зніматимеш його.

— Обіцяю, — це слово розчиняється в моєму подиху і блиску сонячних променів. Я стискаю кулаки. — Коли вирушаєш?

— Рано вранці, — Себастіан задивляється в небо, ніби перевіряє, наскільки високо в ньому пливе сонце.

— Дякую, що був таким добрим другом. Не знаю, чи витримала би ці останні два роки без тебе.

— Не треба, — хитає головою Себастіан. — Не говори так, ніби ніколи більше не побачиш мене.

Я опускаю погляд на свої пошарпані чорні черевики, щоб не дивитися на Себастіана, Боюся, що він побачить усю правду в моїх очах.

Себастіан ніжно підіймає моє обличчя.

— Я ще так багато всього маю тобі розповісти.

— Що, наприклад?

Його погляд ковзає моїм обличчям знову і знову.

— Про своє минуле… про мене.

Я розтуляю губи, але вмить змикаю їх. Себастіан ніколи не говорив про свою сім'ю. Ніколи не розповідав про життя до переїзду у Фейрскейп, а я ніколи не діймала його запитаннями.

— Я зроблю все можливе, щоб побачити тебе знову, — ніжно говорить Себастіан. — Але я ще не готовий поїхати від тебе.

Його долоні великі й теплі. Так багато разів я потай уявляла, як він торкається мене, але жодна з фантазій не порівняється зі справжніми відчуттями, коли його мозолисті пальці ковзають моєю шиєю, плутаються у волоссі. Погляд Себастіана затримується на моїх губах. — Можливо, і ти щось хочеш розповісти мені? Щось таке, про що я повинен знати, перш ніж поїду?

Це він натякає на мої почуття до нього? Чи підозрює, що я збираюсь опівночі дременути в інший світ, ризикуючи всім задля мізерного шансу врятувати сестру?

— Себастіане, ти мій найкращий др…

Перш ніж я встигаю вимовити останнє слово, він нахиляється до мене. Його м’які губи знаходять мої, і мені перехоплює подих. Електричний розряд проходить тілом, пробуджує мене, вибухає між нами. У нашому поцілунку стільки енергій, що ним можна освітити весь Фейрскейп, а то й усю Елору.

Язик Себастіана ковзає по моїх губах і пробирається усередину рота, я цілую його у відповідь. Тягнуся до нього всім своїм єством. У поцілунку я відчуваю його тривогу. Цікаво, чи відчуває він мій страх? Я повинна врятувати сестру, але не хочу помирати. І не хочу втрачати Себастіана.

Поцілунок лише посилює безлад моїх емоцій. Коли Себастіан відхиляється, у мене паморочиться в голові й здається, що земля тікає з-під ніг. Я закохалася в Себастіана ще два роки тому і весь цей час була впевнена, що мої почуття невзаємні. А тепер, коли, можливо, більше ніколи не побачу його, я дізнаюся, що це не так. Доля знущається з мене.

— Дочекайся мене, — шепоче Себастіан.

Не дочекаюсь. Не зможу. Його ніжні слова пронизують мене, і провина ріже, ніби ножем. Та я не дозволю, щоб почуття до Себастіана затьмарили мою головну мету. Єдине, що зараз важливо, — повернути Джас.

* * *

— Брі, — шепоче хтось мені на вухо. Кінь біжить дедалі швидше й швидше, відносить нас із мамою до пляжу. — Брі, вони прийшли.

Моє серце шалено калатає, волосся дико розвівається навколо обличчя. Обручка мами врізається в мій маленький пальчик, коли вона міцніше стискає віжки.

— Брі.

Вітер стає гарячим, дим наповнює повітря, душить мене.

— Абріелло, прокинься!

Очі печуть, я повзу підлогою, опустившись навкарачки. їдкий дим пробирається до легень, а вогонь танцює навколо. Жар лиже мою шкіру. Полум’я виривається й обпікає голі ноги. Джасалін усміхається мені, кліпаючи крізь дим. Я швидко стягую її з ліжка, але вона надто важка для моїх худих рук, тож я падаю під її вагою. Міцніше притискаю до себе сестру, але вона розсипається купкою попелу.

— Брі! — Хтось сильно трясе мене.

Я змушую себе розплющити очі. Змушую вдихнути повітря.

Я лежу в темній і прохолодній кімнаті. Жодного вогню навколо, окрім маленької свічки на нічному столику. Нік сидить на підлозі біля ліжка. На ній досі обтисла сукня, у якій вона зустрічала свого клієнта.

— Що таке? — сон знову навалюється на мене. Це все сонне зілля, яке Нік дала мені після обіду.

— Ґорст тут. Шукає тебе.

Я затуляю рот рукою і підхоплююся на ноги. Данія скрутилася на іншому краю ліжка, міцно притиснувши до грудей ганчір’яного кролика. У мене все стискається всередині, щойно уявляю, як Ґорст рознесе домівку цієї маленької дівчинки, шукаючи мене.

У двері гупають. Здається, уся будівля трясеться від важких ударів. Я рвучко обертаюся до Нік, мій сон як рукою зняло.

— Затримай їх. Я вислизну через вікно.

Нік уже все продумала і швидко киває на мою сумку:

— Я спакувала тобі одну зі своїх суконь.

У двері знову стукають. Нік стривожено обертається.

— Ця сукня і близько не така гарна, як та, яку могла би пошити Джас, але в ній тобі буде легше загубитися поміж інших дівчат на балу.

— Дякую, — я міцно обіймаю подругу. — Я твоя боржниця.

— Відчини ці кляті двері, інакше ми виб’ємо їх! — кричить хтось низьким голосом.

— Іду! — гукає у відповідь Нік. Голос зовсім не видає страху, який застиг на її обличчі. Обертаючись до мене, вона каже: — Портал відкриється менш ніж за годину. Будь обережною і повертайся до нас, чула? Данії потрібна тітонька Брі.

Очі печуть від сліз, тож я просто закидаю сумку на плече.

Нік без поспіху йде до дверей. Із кожним кроком страх вивітрюється з неї, і на зміну йому приходить вдавана хоробрість.

— Що ви собі думаєте? Заявляєтеся посеред ночі й тарабаните мені у двері!

Якомога тихіше я зачиняю двері до спальні, скидаю зі свого матраца подушки й ковдри та обережно розкладаю їх на ліжку.

— Нам сказали, що тут мешкає Абріелла Кінкейд, — каже низький голос.

— Тоді вам сказали неправду. Тут тільки я і моя донька.

Я запихаю матрац під ліжко й задмухую свічку. Темрява діє на мене, як заспокійливий бальзам.

— Якщо ви не проти, мем, ми б хотіли самі все оглянути.

Нік роздратовано пирхає:

— Я проти. Моя донька спить.

Я вилізаю з вікна і встигаю зачинити його за мить до того, як спальню заливає світло з вітальні. Біжу вниз провулком, зрізаю й повертаю в інший. Мій маршрут такий плутаний, що ніхто й не здогадається. Повний місяць яскраво освітлює місто, тож я оминаю головні вулиці й тримаюся темніших вужчих завулків між будинками, щоб лишатися непомітною. Час від часу я притискаюся до стін, ховаюся між сміттєвими баками. Я біжу, і біжу, і біжу. Піт заливає чоло, легені палають. Я не зупиняюся, доки не опиняюся на околиці міста.

На березі річки вже зібралася черга молодих жінок. У місячному світлі добре видно, як вони схвильовано хихочуть. Деякі одягнені у вишукані бальні сукні, інші — у простенькі бавовняні; певно, це найкрасивіше вбрання, що вони мають. Усі дівчата чекають, коли відкриється портал, і так дивляться на берег річки, ніби це їхній шлях до порятунку. Дурепи.

Уникаючи натовпу та місячного світла, я пробираюся до переліску позаду. Наосліп знімаю зі спітнілого тіла сорочку, а тоді шукаю в сумці сукню Нік. Її тканина м’яка і шовковиста. Коли Я одягаю сукню, вона ковзає по шкірі, ніби прохолодна вода.

Я стискаю кристал на шиї. Не знаю, наскільки дієві захисні амулети, але сьогодні мені вже вдалося втекти від людей Ґорста. Якщо цей ланцюжок допоможе безпечно потрапити до Фейрії, я ніколи не зніматиму його.

Ховаючись у пітьмі, я притискаюся до дерева й спостерігаю, як місяць у небі підіймається дедалі вище. Раптом до мене починають долітати радісні зойки й сміх.

— Відкрився.

— Портал відкрився!

— Золота королева запрошує нас!

— Принц Ронан чекає!

Я ховаю амулет у декольте сукні й повільно виходжу з тіні, приєднуючись до решти жінок. Кожна чекає своєї черги, щоб пройти крізь портал. Я стримую бажання пригладити волосся і витерти піт із чола. Якщо не привертати зайвої уваги, можливо, ніхто не помітить, що я одягнена не так вишукано, як вони.

Я не така, як ці жінки. Ніколи не хотіла бути принцесою фейрі, не мріяла танцювати з безсмертними на їхніх легендарних балах. Але сьогодні це мій єдиний порятунок. Щойно я опинюся по той бік порталу, люди Ґорста не зможуть мені зашкодити.

Думаючи про це, підіймаю голову. Дівчина попереду мене ступає крок із берега у двометрову прірву над рікою і просто зникає в повітрі.

— Іди вже, — каже жінка позаду. — Твоя черга. Не затримуй нас.

— То треба просто… стрибнути? — запитую я.

Жінка регоче:

— Ні, дурненька. Якщо стрибнеш, то впадеш у річку. Треба увійти в портал над водою. Ти повинна вірити, що він там є, інакше не спрацює.

Я опускаю погляд на стрімку річку внизу. Відчуваю, як спиною повзе страх і притискає мене до землі.

— Ну ж бо, — квапить жінка позаду. — Що поганого може статися?

— Я впаду у воду, мене затягне течія, нестиме і шалено битиме моє тіло об камені, доки я не втону.

Жінка сміється, ніби я сказала щось надзвичайно дотепне.

— Та йди вже.

— Ну так. Просто повірити.

Це ж просто.

— Пані, чи бачили ви молоду рудоволосу дівчину зі шрамом на зап’ясті? — запитує хтось на іншому кінці черги. — Вона крадійка, і ми пропонуємо грошову винагороду першій людині, яка допоможе знайти її.

Жінка позаду мене зиркає на моє зап’ястя.

Я притискаю руку до амулета і не просто йду до краю берега. Біжу.