Ці порожні обітниці

РОЗДІЛ ТРИДЦАТЬ ШОСТИЙ

Ми повертаємося до Золотого палацу, та подумки я досі у Фейрскейпі разом із Джас.

Себастіан проводжає мене до моєї кімнати. Ми зупиняємося біля дверей, я обертаюсь до нього й бачу, що він уважно дивиться на мене.

— Незабаром я знову відведу тебе до Джас, — каже він.

— Дякую, Себастіане.

— Це дрібниця.

— Ні, дякую за… все. За те, що ти був поруч зі мною посеред цього жахіття, коли будь-хто інший давно відштовхнув би мене, — я заплющую очі. — За те, що пробачив мені крадіжку книги, і за те, що… зрозумів мій вибір.

Я відчуваю, як кінчики його пальців торкаються мого підборіддя, гладять мою щоку, моє волосся. Я розплющую очі й бачу погляд Себастіана, сповнений болю.

— Я кохаю тебе, Абріелло. Для мене важливо лише те, що ти зараз зі мною тут. З рештою ми впораємося. Разом.

Я задивляюсь у його гарні очі, милуюся мужніми, але витонченими рисами його обличчя.

— Я хочу пов'язатися з тобою.

Себастіан важко ковтає, здивовано округлює очі.

— Ти впевнена?

Я киваю. Я не можу перестати думати про банші — про смерть, що сидить у мене на грудях. І про корону на моїй голові. Про фальшивого короля та Немилостивого принца, які намагалися видурити в мене корону. Про принца, який чекав моєї смерті, аби лиш отримати трон.

— В одному Мордей точно мав рацію. Доки ця корона на моїй голові, я не знатиму спокійного життя. Якщо не Фінн полюватиме на неї, то якийсь інший Немилостивий. Поки ми не з’ясуємо, як безпечно позбутися корони, мені потрібен зв’язок, щоб ти міг захистити мене.

— Я думав, ти проти того, щоб люди пов’язувалися з фейрі.

Я беру його руки у свої.

— Я довіряю тобі.

Себастіан підносить мої руки до своїх губ і двічі цілує їх.

— Присягаюсь зробити все можливе, щоб забезпечити тобі хороше життя. Щоб ощасливити й захистити тебе,

* * *

Себастіан вирішив влаштувати церемонію зв’язування на заході сонця, на балконі біля своїх покоїв. Мої служниці, не тямлячись від радості, готують мене до цієї події: намагаються якнайкраще укласти мої короткі кучері, роблять яскравіший макіяж.

Як бачу свою сукню, у мене перехоплює подих.

— Себастіан передав нам муслінову викрійку вашої сестри, і ми зробили все, що могли. Це те, що ви хотіли?

— Так, — я дивлюсь на тонкий оксамит смарагдового кольору, і мені на очі набігають сльози. Лише Себастіан міг вигадати, щоб у цей особливий вечір я надягнула сукню, яку створила моя сестра. Насправді це не зовсім сукня, це те вбрання, яке Джас вигадала для мене, щоб піти на бал у Фей-рію. Те вбрання, яке вона не змогла закінчити, бо мадам Ві продала її.

— Не плачте, — вмовляє Тесс, витираючи мені очі. — Бо зараз і я почну.

Я надягаю широкі штани й відчуваю, як оксамит торкається моєї шкіри.

Еммалін допомагає мені надягнути обтислий топ із глибоким V-подібним вирізом.

Вона застібає мені на шиї смарагдове намисто, що так пасує до мого вбрання.

— Це також дарунок від принца, — каже вона.

Я заплющую очі. Увесь цей час Себастіан зберігав муслінову викрійку цієї сукні? Невже для цієї нагоди?

— Чому ви така сумна? — запитує Еммалін. — У вас просто приголомшливий вигляд.

— Я не сумна, — уривчасто вдихаю. — Я готова.

* * *

Мені перехоплює подих від заходу сонця, що видніється з балкона Себастіана. Але ця краса — ніщо на тлі чоловіка, який стоїть переді мною.

У білій сорочці та штанях із найтоншого льону Себастіан має неймовірний вигляд. Сьогодні він без зброї, в руці у нього квітка лілії. Його очі наповнюються ніжністю, коли він чіпляє лілію мені за вухо.

— Ти така гарна.

Я схиляю голову. Через раптову сором’язливість дивлюся на Себастіана з-під вій.

— Дякую за сукню. І за намисто.

Себастіан пропонує мені келих вина зі столика, що стоїть поруч. Я радо беру його, вдячна, що маю чим заспокоїти нерви.

— Я наказав слугам притримати пляшку вина сонцестояння. Зазвичай його подають лише на Літі, але воно так сподобалося тобі… — Він піднімає свій келих і цокає ним об мій: — За тебе, Абріелло. Я міг тільки мріяти про зв’язок із такою неймовірною жінкою.

Мені на очі набігають сльози.

— І за тебе, — шепочу я. — За новий початок для нас обох.

Ми осушуємо келихи і ставимо їх на столик. Мої руки досі тремтять.

Себастіан вичакловує на своїй долоні купу рунічних каменів і простягає їх мені.

Я вагаюся, перш ніж потягнутися до одного, надто виразно усвідомлюючи сенс того, що ми збираємося зробити. Я готова бути все життя пов’язаною із Себастіаном, та все ж…

Ні. Більше жодних сумнівів і жодних секретів. Я довіряю Себастіану, і мені треба укласти з ним цей зв’язок, щоб він завжди міг захистити мене.

Доки не передумала, я тягнуся до видовженого алебастрового каменя. Тієї миті, як мої пальці торкаються його, решта камінців зникає. Я перевертаю його, щоб побачити символ. Вздовж каменя тягнеться товста лінія, інша лінія відгалужується від неї праворуч, а середину перетинає завиток.

— Вона прекрасна, — шепочу я, погладжуючи великим пальцем рунічний символ. Я підводжу погляд на Себастіана. Його очі прикуті до каменя, обличчя спохмурніло. — Щось не так?

Він важко ковтає і хитає головою.

— Та ні. Усе гаразд.

— Що означає цей символ?

— Він може означати горе і втрату. — Себастіан накриває мою долоню своєю, міцно затискаючи між нашими руками камінь. — Але це також символ переродження. Нового початку, як ти сказала, — наші руки зчеплені, він схиляє голову й торкається своїми губами моїх. — Ти готова?

Я дивлюсь на його обличчя. Мені подобається, що він не поспішає, що розуміє, як багато це означає для мене.

— Готова.

— Абріелло Кінкейд, я пов’язую своє життя з твоїм. Я буду відчувати твою радість і знатиму твій біль. Близько ми чи далеко, наші серця завжди будуть поряд, пов’язані єдиним духом.

— Принце Ронане Себастіане, — кажу я, повторюючи обітницю, як мене вчили. — Я пов’язую своє життя з твоїм. Я буду відчувати твою радість і знатиму твій біль. Близько ми чи далеко, наші серця завжди будуть поряд, пов’язані єдиним духом.

Себастіан опускає голову, усміхаючись, цілує мене, його рука досі міцно стискає мою, ніби боїться, що я втечу.

— І це все? — Я очікувала, що почуватимусь інакше, але це не так.

— Зажди ще хвилину, — говорить він і покриває мою шию ніжними, тремтливими поцілунками, міцніше пригортає мене до себе. Радісне очікування сповнює мене. Ми цілуємося і цілуємося, доки вечірнє повітря не огортає нас, ніби перев’язує невидимою ниткою.

І зненацька я відчуваю, ось він — зв’язок між нами. Щось ніби перемикається, сила пронизує нас, ніби електричним струмом, і перетікає від мене до нього в безкінечному циклі.

— Себастіане, — шепочу я. Руна між наших долонь зникла. — Куди вона поділась?

Він відсуває вбік зелений оксамит мого декольте й усміхається. На моїй шкірі з'являється чорне татуйовання — це той самий рунічний символ, що тільки-но зник із наших стиснутих долонь.

Це нагадало мені вкриті рунічними татуйованнями груди Фінна. Кожна з них — символ його зв'язку з кимось? Життя, яке він вкрав?

Я намагаюся не думати про це. Сьогоднішній вечір про нас із Себастіаном. Про нас.

— У тебе теж така є?

Себастіан киває і показує мені чорний символ на внутрішній стороні зап’ястка.

— Ми пов’язані.

Перед очима раптом все пливе, мої ноги підкошуються.

— Гадаю, мені треба сісти.

Себастіан блідне, бере мене під руку й веде до стільця у своїй кімнаті.

— Брі, треба, щоб ти випила це, — говорить він, дістаючи флакончик із мішечка, причепленого збоку.

Біль пронизує мої груди, стискає легені.

— Себастіане… — я задихаюсь і притискаю коліна до грудей, коли мене знову пронизує біль. — Здається, хтось отруїв вино.

— Треба, щоб ти це випила, — його рука лежить на моєму плечі. Коли я розплющую очі, його прекрасне обличчя стурбоване. — Я тут, Абріелло. Я поруч.

— Що зі мною відбувається?

— Це реакція на зв'язок. Тепер пий.

Біль пронизує мене. Себастіан щось каже, але його слова — мелодія моїх тортур.

Я намагаюся слухати, намагаюся ігнорувати цей нестерпний біль, який розриває мене, але не можу. Я хочу спати, аж доки цей біль мине.

Світ спалахує — яскраві промені призахідного сонця, що ллються з балкона, змінює втішна темрява забуття. Світло, темрява, світло, темрява. Ніби я маю обрати — життя і біль чи полегшення та порожнеча.

— Брі.

Я розплющую очі.

Себастіан притискає флакон до моїх губ.

— Ти помреш, якщо не вип’єш. Це наш єдиний шанс.

— Помру? — я завжди уявляла, що смерть раптово схопить мене й потягне. Ніколи не думала, що вона вчепиться гострими кігтями мені в груди й буде роздирати мене. Ніколи не думала, що матиму шанс дати їй відсіч.

— Будь ласка, випий. Зілля життя — єдиний спосіб урятувати тебе, — я чую, що Себастіан плаче ще до того, як змушую себе розплющити очі й бачу його сльози. — Хоч раз у житті не будь такою впертою.

Зілля життя.

Кімната обертається. Мої повіки важчають, я не в змозі лишатися тут, і моя свідомість вислизає. Світло чи темрява. Темрява чи світло. За болем відлунюють слова Ларк.

«Наступного разу вона помре під час церемонії зв'язування».

«Я бачу перед тобою три шляхи. У кожному з них чутно крик банші».

Моїх губ торкається холодний флакон. Якщо я вип’ю, цей біль мене? Якщо не вип'ю, мене чекає смерть?

— Благаю, — голос Себастіана перериває ридання. — Це єдиний спосіб.

Йому боляче, і це гірше, ніж ті страждання, що розривають мене. Я зроблю все, щоб полегшити його біль, тому розкриваю губи і п’ю.

Зілля огортає мій язик шовком, мені здається, ніби я лечу. Кожен ковток полегшує біль у моїх грудях, відриває мене від цих тортур.

— Молодчинка, — шепоче Себастіан. — Треба випити все. Ось так.

З останнім ковтком кігті зникають, і по моїх венах біжить тепло. Воно перетворюється на дар, а потім…

— Себастіане!

Мої вени наповнюються вогнем. Мене судомить у його обіймах. Будь ласка, заради богів, тільки не вогонь. Будь-що, тільки не вогонь.

— Що відбувається? — запитує когось Себастіан.

— Трансформація, — відповідає незнайомий жіночий голос. — Неможливо стати фейрі без болю.

— Виправ це, — гарчить він. — Врятуй її від цієї агонії.

— Магія має ціну, — каже жінка. — І безсмертя теж. їй доведеться потерпіти, інакше зілля не подіє. Вона мусить потерпіти, інакше ти втратиш її назавжди.

— Я тут, — шепоче мені Себастіан. — Я поруч.

Але це не так, він не поруч. Ніщо не може врятувати мене від цього болю. Час то біжить вперед, то зупиняється. За мить перед очима спалахує усе моє дитинство, за пожежею я спостерігаю, ніби в уповільненому темпі. Час дражнить мене, коли секунди то пролітають, то завмирають і тримають мене в полоні.

В очах знову темніє. Я відштовхуюся від свідомості й зустрічаю темряву, кутаючись у неї, ніби в м'яку ковдру.