Ці порожні обітниці

РОЗДІЛ ДЕВ'ЯТИЙ

Не вовк. Навіть стоячи на напівзігнутих лапах, ця звірина майже мого зросту. Її язик облизує довгі гострі ікла. Тварюка крок за кроком підбирається дедалі ближче. У мене немає зброї, окрім слабенької магії. Ховатися ніде, хіба що в лісі, але, безсумнівно, ця звірюка знає його значно краще за мене.

Наді мною шелестять гілки дуба. Та вони надто високо, а ті, до яких я можу дотягнутися, — затонкі, щоб витримати мою вагу. За кілька метрів клен — його гілля нижче та міцніше. Якщо поквапитись і побігти просто зараз, я встигну видертися досить високо, щоб ця істота мене не дістала.

Чується глибокий рик, і пекельний звір насувається ближче. Він чорний, як ніч, його блискучі очі пророкують мені гарантовану загибель.

Глибоко вдихни і тікай, Брі.

Я вмить зриваюся з місця і рвучко кидаюся ліворуч. Біжу так швидко, як тільки дозволяє дурнувата сукня. Тварюка кидається за мною. Як на такого великого звіра, він надто прудкий. Я підстрибую як можу високо, але вже відчуваю за спиною тепле дихання тварюки. Самими кінчиками пальців я встигаю вхопитися за гілку. Кора впивається в шкіру, але я намагаюся вчепитися міцніше.

Пальці починає судомити, я впиваюся в гілку нігтями, але зісковзую. Доки я падаю вниз, просто в гострезні пазурі звіра, час сповільнюється.

Опинившись на землі, я щосили замахуюсь, намагаючись поцілити в щелепу тварини. Та мій удар ледве зачіпає його.

Ікла вгризаються в мою литку, і мене обпалює нестерпний біль. Я кричу, відчуваючи, як зуби звіра шматують мою плоть. Мені несила це терпіти. Я безпомічна в цьому триклятому світі.

Позаду звіра лунає низьке гарчання, і на нього зненацька кидаються два менших вовки. На одну притлумлену болем мить я сподіваюся, що ці вовчуки хочуть захистити мене. Але я марю. Раціональна частина розуму усвідомлює, що вони, ймовірно, б’ються за територію.

Або свіже м’ясо.

Доки менші вовки атакують чорного монстра, я намагаюся підвестись. Та щойно ступаю на поранену ногу, як знову валюся на землю.

Схопившись за дерево, знаходжу сили підтягнутися. Тієї ж миті лісом розлітається жахливий рев. На довгу мить пара вовків відволікається від звіра, а потім розвертається і тікає геть… залишаючи мене наодинці з ікластим чорним створінням.

Тепер воно рухається повільніше — кров сочиться з укусів на його спині, — та все ж таки не достатньо повільно, щоб я змогла втекти зі скаліченою ногою. Я намагаюся задкувати, спираючись лише на здорову ногу. Та знову падаю і починаю відчайдушно кричати.

Звір робить ривок уперед, його паща широко роззявлена, я знаю, що він зараз вчепиться мені в шию. Та за мить до того, як сталеві щелепи вгризаються в мене, порив невидимого вітру підхоплює звірюку із землі та жбурляє у дерево по інший бік галявини.

Чорна тварюка квилить і падає на траву, випускаючи останній подих.

— Абріелло, — поруч з’являється Себастіан, блідий як крейда. Він підіймає мене, ніби пір’їнку, і ніжно пригортає. — Брі, з тобою все гаразд?

Я киваю, і моя голова падає йому на груди. Зі мною все зовсім не гаразд. Біль у нозі зводить з розуму, я відчуваю різкий напад нудоти, але все це дрібниці на тлі страждання від поразки в моїй душі. Я така безпорадна в цьому жорстокому світі.

— Брі, твоя нога.

Я смикаюся, коли Себастіан торкається рани.

— Ш-ш-ш. Тихенько.

Його дотик розчиняє біль.

Я вся тремчу. Роблю декілька глибоких вдихів, щоб заспокоїтися.

Себастіан відгортає волосся з мого обличчя, заправляє неслухняні пасма за вуха. Раптом я розумію, що це він тремтить.

— Я хотів дати тобі трохи простору, але треба було піти за тобою. Вибач, що не прийшов раніше.

Я важко ковтаю. Він видається таким… спустошеним. Байдуже, як боляче мене вразив його обман, це досі Себастіан. Він розбив мою довіру, але мої почуття до нього не зникнуть через те, що його матір виявилася королевою фейрі. Не зникнуть навіть через те, що Себастіан від народження може творити значно витонченішу магію, ніж міг би навчитися у чарівника Тріфена.

— Усе гаразд.

Себастіан проводить пальцем по моїй щоці. Коли він забирає долоню, я бачу кров.

— Я віднесу тебе назад до палацу. До моїх цілителів.

Біль ущух, але я почуваюсь знесиленою; здається, ніби я втрачаю рівновагу й вислизаю із цієї реальності. Цікаво, то чари Себастіана так подіяли чи це реакція на звіриний укус? Мені потрібна допомога. Мені потрібні цілителі. Я киваю й кидаю останній погляд на тіло звіра.

— Вибач, що не прийшов раніше, — повторює Себастіан. — Мені так шкода.

Себастіан виносить мене з лісу на галявину, де в місячному світлі чекає білий жеребець. Себастіанові великі руки ніжні — навіть благоговійні, й він піднімає мене на коня. Коли він сідає позаду мене, я насолоджуюся впевненою силою та заспокійливим теплом його шкіри, яке відчуваю навіть крізь одяг. Якщо заплющити очі, можна уявити, що ми досі у Фейрскейпі й нічого не змінилося.

Себастіан обіймає мене однією рукою, а в іншу бере віжки і пускає коня галопом.

Тепле дихання Себастіана над вухом, ритмічні удари його серця, які я відчуваю спиною, розмірений біг коня піді мною так заколисують, що мої повіки важчають із кожним кроком. Я б уже впала з коня, якби Себастіан не тримав мене. Моє тіло відмовляється працювати. Я розчиняюсь у теплі Себастіана, у його надійних обіймах і більше не опираюся слабкості.

Коли ми дістаємося замку, я майже програла битву зі сном.

Себастіан змикає мої руки навколо шиї білого скакуна.

— Потримайся хвилинку, — каже Себастіан. Він легко зіскакує з коня і, щойно опиняється на землі, негайно тяг-неться до мене. Навіть у напівсвідомості, з онімілою ногою, я відчуваю кожен його дотик, відчуваю, як він знову підхоплює мене на руки. Від нього пахне солоною морською водою і шкіряним жилетом. Я пригортаюся до його грудей, доки він біжить замком, тримаючи мене на руках.

— Я помираю? — запитую, не підводячи голову. Я така знесилена, що в моїх словах зовсім немає тривоги.

— Слина барґеста сповільнює твоє серцебиття. Якщо ми негайно не дістанемо для тебе протиотруту…

Себастіан біжить швидше, я заплющую очі, не в змозі бачити його тривогу. Я ледь розрізняю голоси навколо, швидкі кроки кам’яною долівкою і рипіння дверей.

— Барґест напав на неї у лісі, — пояснює комусь Себастіан. — Покличте цілителя.

Я розплющую очі й бачу, як перед нами відчиняються подвійні двері. Себастіан несе мене до величезного ліжка з балдахіном. Шари м’якої білої постелі ніби з моїх мрій. Я повертаюся на бік і згортаюся калачиком. Цієї миті мене цікавить тільки сон.

Я заплющую очі, бачу усміхнене обличчя Джасалін, і мене охоплює журба.

— Перекажи Джас, що мені шкода, — шепочу я.

— Ні… — Себастіан кладе мені на плече свою теплу шершаву долоню. — Не кажи так.

Але хіба він не знає, що це правда? Я відчуваю, як смертельна отрута повзе по моїх венах. Я розтуляю вуста. Хочу щось сказати, але мені бракує слів.

Пообіцяй, що знайдеш її.

Та мій рот не може сформулювати речення.

Себастіан сильніше стискає моє плече:

— Тримайся, Брі.

Не знаю, як довго це триває. Я то приходжу до тями, то знову втрачаю свідомість. Чую розмову Себастіана з кимось. Здається, цей хтось не один. Себастіан наказує іншим діяти, свариться, що ці хтось надто повільно рухаються.

— Вона втратила багато крові, — каже незнайомий голос. — Отрута швидко поширюється. Можливо, вона не зможе пити.

— Абріелло… — кличе мене Себастіан. Його долоня знову лягає на моє плече. Така тепла. Така сильна. Обійми Себастіана — єдине місце у світі, де я почуваюся в безпеці. Навіть зараз.

— Абріелло, ти маєш це випити.

До моїх вуст притискають склянку. Тепла рідина виливається на язик і стікає моїм підборіддям.

— Ковтай, щоб тебе! Треба ковтнути.

Я захлинаюсь, кашляю, але зрештою мені вдається зробити ковток. Останні сили покидають мене, і я млію в руках Себастіана.

— Усе добре, — шепоче Себастіан. — Ти молодчинка.

— Треба зцілити її ногу, доки вона не втратила ще більше крові, — каже незнайомий голос.

— То роби це! — гиркає Себастіан.

Гаряче тепло від рук цілителя повертає мене назад у часі. Минуле й теперішнє зливаються в єдине. Я чую мамин голос. Голос Себастіана. Завивання вітру опівночі. І незнайомий голос, що нашіптує нерозбірливі обіцянки.

Моя спальня охоплена пожежею. Я затуляю собою Джасалін, щоб захистити її від вогню. Язики полум'я, здається, пожирають мене заживо.

Я ледве розрізняю голос матері: «Благаю, врятуй її».

«Тобі відомо, яка ціна за її порятунок».

«Я готова заплатити».

Я хочу розплющити очі, хочу сказати, що все гаразд, але не можу. Відчайдушне мовчання мами розбивається зітханням, яке змушує моє серце залитися болем. «Має бути інший спосіб!» — хочу закричати я.

«Я зроблю це заради тебе».

Я більше не чую нічого, окрім схлипувань мами. Від жару цілющого дотику до моїх опіків заціпеніння враз спадає.

Біль. Різкий, пекучий, нестерпний біль.

Раптом його змінює хвиля прохолоди й полегшення. І… життя тече по моїх венах, повертає енергію в моє тіло.

Я помічаю маму. Вона дивиться на мене з радістю і смутком. Ніби продала частинку себе.

* * *

Розплющивши очі, я очікую побачити маму, як того дня, дев’ять років тому, коли прокинулася, дивом зцілена від опіків. Але я лежу в чужому ліжку, а поруч зовсім не мама. Це Себастіан із загостреними вухами й витонченими рисами справжнього фейрі. Він сидить, заплющивши очі, і я помічаю, що ввесь його одяг вкритий кров’ю.

— Басті? — мені пересохло в горлі, й слова уриваються.

Себастіан вмить прокидається, прикипає до мене поглядом і полегшено видихає.

— Усе гаразд, — м’яко говорить він і накриває своєю рукою мою долоню. — 3 тобою все буде гаразд. Я поруч.

Він поруч. І хай там як, але приємно це розуміти. Принаймні цієї миті, поміж безкінечних невдач, я не сама.

— Дякую, — мій голос скрипучий. — Як довго я була не при тямі?

— Лише кілька годин. Як почуваєшся?

— Нормально.

Закривавлений одяг Себастіана викликає в мене різкий напад нудоти. Дивно, що це він весь у крові, а не я. Опустивши погляд, бачу, що одягнена в чисту світло-блакитну нічну сорочку з найм'якішої бавовни.

Себастіан помічає, що я розглядаю нове вбрання.

— Ми намагалися врятувати твою сукню, але вона вся скривавлена й подерта в багатьох місцях.

— Це ти одягнув мене? — дурнувате запитання, зважаючи на все, що мені довелося пережити минулої ночі. Та думка про те, що він переодягав мене в нічну сорочку, змивав із мене кров…

Себастіан хитає головою. Та щойно він розуміє, про що я насправді запитую, кумедно округлює очі.

— Тебе переодягнула служниця. Я не… це не… Я б ніколи…

Якби я не була така знесилена, вже розреготалася би від того, як Себастіан заливається багрянцем.

— Не хвилюйся, я тобі вірю, — спокійно кажу я. Він так добре дбав про мене. — Ти поранений?

— Ні. — Вказуючи на плями крові на своїй сорочці, Себастіан додає: — Це все твоя кров — привіт від барґеста. На щастя, коли ми приїхали, цілитель був на місці.

Кімната починає обертатись.

Я міцно заплющую очі, щоб зупинити її, але різкий запах крові вдаряє мені в носа.

Здається, ніби я знов опиняюсь у тому лісі. І те вовко-подібне створіння кидається на мене.

— Барґест? Що воно за істота така?

— Його називають псом згуби.

— Він із Немилостивого Двору?

— Ці тварюки водяться у володіннях усіх Дворів. Але най-могутніші з Немилостивих змогли зробити цих істот своїми фамільярами. Прив’язали їх до себе магією і змушують виконувати їхні нечестиві накази.

То це Мордей натравив на мене барґеста? Ні. У цьому немає жодного сенсу. Якщо він справді хоче, щоб я викрала реліквії для його Двору, він би не наказав зачарованому монстрові вбити мене. Але Фінн… Невже це Фінн напав на мене через відмову працювати з ним?

— А цей барґест був пов’язаний із Немилостивими?

Себастіан хитає головою.

— Не знаю.

— Якби не з’явилися ті вовки… — Я би померла. У носа знову вдаряє запах крові, і я ховаю обличчя в подушку. — Вибач… Ти не міг би переодягнутись?

Себастіан тихенько лається і підхоплюється зі стільця.

— Звісно. Вибач.

Він обертається до мене спиною і розстібає ґудзики на сорочці.

— Нам треба поговорити, — починаю я. — Про те, що буде далі.

Себастіан озирається з-за плеча, і наші погляди зустрічаються.

— Тобі спершу треба перепочити.

Я хитаю головою і докладаю неабияких зусиль, щоб сісти на ліжку. Відколи я опинилась у Фейрії, виявляю більше слабкості, ніж за останні десять років. Годі вже цього.

— Я в повному порядку.

— Ти досі одужуєш від тяжкого поранення. Не поспішай.

Себастіан обертається до мене з голим торсом, він… такий прекрасний.

Кімната знову починає обертатися.

Я хочу ненавидіти його за те, хто він насправді, але, попри все, я досі вважаю Себастіана таким самим привабливим, як у перший день, коли побачила, як він тренується у дворі.

Примушую себе не дивитися на обціловану сонцем шкіру і м’язисті руки.

— Гадаю, я достатньо добре почуваюся для розмов.

Я чую, як риплять дверцята шафи, і коли знову підводжу погляд на Себастіана, він одягає через голову свіжу сорочку.

Я спостерігаю, як м’яка біла тканина спадає на його ідеальну золотаву шкіру. Мене дратує, що моя любов до нього не розвіялася разом із довірою, яку я втратила, дізнавшись правду.

Якщо мої емоції були заплутані до того, як він урятував мене в лісі, то тепер це взагалі катастрофа.

Себастіан знову сідає на стілець біля мого ліжка й нахиляється до мене, вперши лікті в коліна.

— Гаразд. Можемо поговорити, якщо ти цього хочеш.

— Ти врятував мене, — видихаю я. Спогад про цей жах знову намагається зринути в голові, але я запихаю його подалі. — Дякую.

— Вибач, що не прийшов раніше.

— Я взагалі не очікувала, що ти прийдеш.

Себастіан кривиться, ніби я щойно дала йому ляпаса.

А тоді понуро опускає голову.

— Знаю, тобі не подобається, хто я, але це не змінює моїх почуттів до тебе.

Всередині мене все стискається.

— Мені не подобається, що ти брехав мені про себе.

Себастіан міцно стискає зуби. Різко видихає, пригладжує своє біле волосся і зав’язує його на потилиці шкіряною стрічкою.

— Коли я мав сказати тобі? Я не міг дозволити, щоб хтось в Елорі довідався правду, — мене би просто розіпнули. А коли ми стали друзями, я вже надто добре тебе знав, щоб розкритися, бо ти чітко дала мені зрозуміти, що думаєш про мій дім і таких істот, як я. — Себастіан важко ковтає. — Можливо, це егоїстично, але мені було несила думати, що я втрачу тебе.

— Ти збирався колись розповісти мені? Чи хотів вічно брехати? Це справжня причина, чому ти благав мене не йти сюди на пошуки Джас? Просто не хотів, щоб я довідалася правду?

— Я збирався розповісти тобі. Так багато разів. Але причини, з яких я хотів, щоб ти лишалася по той бік порталу, правдиві. Це небезпечне місце для тебе.

Себастіан опускає погляд на мою ногу. Хоч я і зцілена, й одягнена в чистий одяг, і вкрита ковдрами, я знаю, він бачить рану від барґестових ікл.

— Тепер ти розумієш? Розумієш, чому я боявся, що ти розгулюватимеш моїм світом у пошуках сестри?

Він підводить очі на мене, і я витримую цей погляд.

— Я не покину Джас.

— Я і не прошу тебе про це. Тільки прошу дозволити мені знайти її.

Я не відповідаю. Себастіан бере мене за руку й міцно стискає мої пальці.

— Я скасував свої обов’язки на сьогодні й, після того, як ти поспиш, проведу тебе додому.

Я різко висмикую руку.

— Ні.

— Ти ледь не померла вночі. Як це мало допомогти Джас? — Себастіан хитає головою. — Я не хочу знайти її і повідомити, що вона втратила свою останню сім’ю.

— Басті… — я заплющую очі й пригадую. — Вибач. Я хотіла сказати, принце Ронане.

— Не треба, — він підсуває стілець ближче до мого ліжка, я відчуваю, як його тепло огортає мене. — Називай мене Себастіаном. Як завжди. Це досі моє ім’я — принаймні воно мені найбільше подобається. Ніхто не називає мене принцом Ронаном, окрім моїх слуг і підданих.

Бідний учень чаклуна, за яким я сохла два роки, насправді має слуг і підданих.

Я роблю глибокий вдих. Пам’ятай про угоду з Мордеем. Пам’ятай, навіщо ти тут.

— Добре… Себастіане. Я не можу піти додому. Мене шукають люди Ґорста, і мені небезпечно у Фейрскейпі. Будь ласка, дозволь мені залишитись. Я буду обережною, тільки не змушуй мене повертатися додому. Там немає нічого для мене.

Навіть якби люди Ґорста не шукали мене, я б не повернулася додому без сестри, але, можливо, якщо зробити акцент на тому, що я потребую захисту, а не на бажанні знайти сестру, він погодиться.

— Я не можу захистити тебе за стінами палацу.

Але ж цієї ночі захистив.

Попри все, Себастіан був поруч, коли я найбільше потребувала його.

— Я розумію, — шепочу йому.

— Брі…

Я відчуваю, що він шукає ще один аргумент, щоб відправити мене додому.

Я розглядаю його розкішну спальню, ніби не обшукала кожен сантиметр цього замку. Я вже була тут раніше. От тільки не знала тоді, що це кімната Себастіана.

— Цей замок достатньо великий, тож я не заважатиму. Можна я залишуся? Знайдеш для мене маленьку кімнатку? — я бачу, як він обмірковує це, і тамую подих.

— Є лише один вихід, — нарешті відповідає Себастіан. — От тільки не думаю, що тобі він сподобається.

Я намагаюся зобразити на обличчі зацікавленість. Я вже знаю, до чого він веде, і це саме те, що мені треба.

— Кажи вже.

— Сьогодні зранку я оберу дванадцять жінок, які залишаться у замку. Дванадцять жінок, які мріють… вийти за мене заміж, — ці слова він ледь вичавлює із себе. — Можливо, якщо я представлю тебе матері як потенційну наречену… — видно, Себастіан чекає, що я розірву його на місці. Він не підозрює про мою угоду з королем Мордеєм, як і не підозрює, що мені потрібен доступ до замку. Тому, звісно, він упевнений, що мені не сподобається його ідея.

— Що мені треба буде робити?

Себастіан видихає.

— Більше дізнатися про Двір, сходити на кілька вишуканих вечер, можливо, на вечірку-дві… — Себастіан так сором’язливо всміхається, що видається дуже вразливим. Я навіть забула, що він не той людський хлопець, якого я покохала. — Вдавати, що я тобі подобаюсь.

У глибині душі я бажаю, щоб мені довелося вдавати, але мої збурені почуття надто справжні.

— Якщо я поводитимусь як одна з твоїх потенційних наречених, то зможу залишитися в замку?

— Так. Ти будеш у гостьовому крилі разом з іншими дівчатами.

— І доки я буду тут, — доки шукатиму реліквії для короля, — ти шукатимеш Джас?

— Так, звісно. Залишишся ти чи повернешся додому, я однаково шукатиму її. — Себастіан проводить великим пальцем по моїй долоні й затримує його там. — Даю тобі слово.

Я опускаю погляд на його долоню, що лежить на моїй, ніби обдумую пропозицію. Насправді мене дратуватиме необхідність спостерігати, як він обирає собі наречену. До того ж це постійно нагадуватиме про його обман і зраду моїх почуттів. Але воно того варте, якщо в обмін на реліквії короля Тіней я зможу забрати Джасалін додому.

— Я хочу залишитись.

Себастіан супиться.

— І що означає цей погляд?

— Дізнавшись, хто я, ти втекла й не хотіла мати зі мною нічого спільного. Я думав, що втратив тебе назавжди. Ти лишаєшся тут… — Себастіан стенає плечима. — Можливо, це надто добре, щоб бути правдою.

Я вичавлюю із себе усмішку, хоча від сорому хочу скрутитися калачиком під ковдрою. Якщо я залишусь, якщо зроблю це, то не просто обведу круг пальця якогось випадкового принца. Я обману свого друга. У мене є причини брехати, але й він мав причини для своєї брехні. От тільки всі ці причини не зробили правду менш болісною.

Я хитаю головою і намагаюсь опанувати вир емоцій.

— Переспи із цією думкою, — відповідає Себастіан. — Відпочинь. Обдумай усе. Якщо ти лишатимешся в моєму палаці, я не дозволю тобі втекти і шукати Джас. Виріши, чи погодишся ти на це.

— Я буду бранкою?

— Ти будеш під захистом.

Себастіан не відпускає моєї руки, і легкий дотик самих кінчиків його пальців до моєї долоні змушує усе моє тіло тремтіти. Це лише дурна звичка. Моє тіло не розуміє, що Себастіан зовсім не той, ким я його вважала.

— Я знаю: відступити й дозволити комусь зробити все замість тебе — не у твоєму стилі. Але на інше я не погоджусь. Тут надто небезпечно. Якщо пообіцяєш не шукати Джас, а довірити це мені, я триматиму тебе тут так довго, як тільки зможу.

— Гаразд, — пошепки відповідаю я. — Щиро дякую тобі, Себастіане.

Він підгортає навколо мене ковдру, але я бачу, що думками він уже деінде.

— Тепер поспи.